Докази в господарському процесуальному законодавстві

ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ ЮСТИЦІЇ У ЧЕРКАСЬКІЙ ОБЛАСТІ
ЗАТВЕРДЖУЮ

Начальник Головного управління

юстиції у Черкаській області

______________ В.М. Корчака

« » серпня 2021 року

Методичні рекомендації на тему:

«Докази в господарському процесуальному законодавстві»

Черкаси, 2021

П Л А Н

Вступ.

1. Доказування в господарському процесі. Поняття і види доказів.

2. Належність доказів та допустимість засобів доказування.

3. Підстави звільнення від доказування та оцінка доказів.

Висновок.

Список використаних джерел.

Вступ

Зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва та підвищення ефективності суспільного виробництва і його соціальної спрямованості привертає все більшої уваги до потреби у якісному правовому забезпеченні господарської діяльності підприємств, установ, організацій, яка спрямована на виготовлення і реалізацію продукції, надання, послуг, виконання робіт вартісного характеру, що мають цінову визначеність та означає здійснення економічно значущої діяльності, метою якої є одержання господарської вигоди, зокрема отримання прибутку та задоволення суспільних потреб.

Засобом утвердження суспільного господарського порядку в загальній економічній системі держави, що сприяє гармонізації відносин з іншими економічними системами є гарантоване державою право суб’єктів господарської діяльності на захист в судовому порядку своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Основним завданням юридичної служби є організація правової роботи, спрямованої на правильне застосування, неухильне дотримання та запобігання невиконанню вимог законодавства, інших нормативних актів органом виконавчої влади, підприємством, їх керівниками та працівниками під час виконання покладених на них завдань і функціональних обов’язків, а також представлення інтересів органу виконавчої влади, підприємства, установи, організації в судах.

Тому, у даних методичних рекомендаціях розглянуто питання участі юридичної служби в збиранні доказів для вирішення господарської справи в суді, а також надано визначення поняття доказів та їх видів, підстав звільнення від доказування, належності доказів і допустимості засобів доказування.

Методичні рекомендації розробленні з метою використання їх як додаткового матеріалу юрисконсультами та спеціалістами, які відповідають за ведення правової роботи в органах виконавчої влади, на державних підприємствах, в установах, організаціях, а також на державних господарських об’єднаннях.

1. Доказування в господарському процесі. Поняття і види доказів.
Для правильного вирішення господарської справи, прийняття законного і обґрунтованого рішення господарський суд встановлює дійсні взаємовідносини сторін конкретного спору, перевіряє обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача. Суд з’ясовує, чи було порушено права та інтереси позивача та чи існує обов’язок відповідача щодо відновлення порушених прав. Усі ці обставини, що мають відношення до даного спору, можуть бути з’ясовані господарським судом шляхом вивчення доказів, що містять інформацію стосовно відповідних фактів.

Доказування — складний процес, який охоплює розумову і процесуальну діяльність його суб’єктів з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого.

При доказуванні суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмета доказування та його елементи за допомогою доказів, що допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення справи.

Діяльність суб’єктів доказування в господарському процесі з обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення становить процес доказування.

Таким чином, доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.

Суб’єктами доказування в господарському процесі є суд, сторони, а також інші особи, які беруть участь у справі, а саме посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів — коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи; судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказування, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов’язку доказувати які-небудь обставини по справі.

Доказування в господарському процесі можна поділити на два види:

• доказування відносно окремих юридичних фактів, як правило, для здійснення певної процесуальної дії. Об’єктами доказування при цьому є обставини, які належить установити згідно з вимогами найчастіше господарського процесуального законодавства;
  
• доказування відносно всієї справи. Об’єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування.
  

Предметом доказування є сукупність фактів, які мають матеріально-правове значення, встановлення яких необхідне для винесення судом законного й обґрунтованого рішення по справі.

Факти, які мають матеріально-правове значення, або юридичні факти — це факти, з наявності або відсутності яких закон пов’язує можливість виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин.

В процесі розгляду справи виникає необхідність встановлення фактів не тільки матеріально-правового характеру, але й інших. Зокрема фактів, які мають процесуальне значення, тобто фактів, з наявністю або відсутністю яких пов’язана можливість виникнення, зміни або припинення процесуальних правовідносин.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Фактичні дані встановлюються такими засобами:

• письмовими і речовими доказами;
  
• висновками судових експертів;
  
• поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі.
  

Слід зазначити, що в окремих випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Письмовими доказами є документи i матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження в разі складності подання цих доказів.

За результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи.

Оригінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підприємств та організацій повертаються їм після вирішення господарського спору та подання засвідчених копій цих доказів.

Речові докази, які знаходяться в господарському суді, після вирішення спору повертаються підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі.

Судова експертиза призначається господарським судом для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань. За результатами експертизи господарському суду в письмовій формі подається висновок, який містить докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обгрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Копія висновку надсилається сторонам процесу.

Чинне законодавство не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов’язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя при підготовці справи до розгляду з урахуванням конкретних обставин справи та характеру тих фактів, що підлягають установленню. Призначення судової експертизи можливе й на стадії вирішення господарського спору. У цьому випадку господарський суд має право зупинити провадження в справі.

Особа, яка проводить судову експертизу (далі – судовий експерт) користується правами і несе обов’язки, зазначені Господарським процесуальним кодексом України.

Учасники судового процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз’яснені судовим експертом. Остаточне коло цих питань встановлюється господарським судом в ухвалі. При цьому суд може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського процесу, а також вносити у формулювання питань редакційні зміни, не змінюючи при цьому їх змісту. Суд має право поставити нові питання незалежно від питань, запропонованих учасниками процесу.

Проведення судової експертизи доручається державним спеціалізованим установам чи атестованими судовими експертами, що не працюють у державних спеціалізованих установах і діють відповідно до Закону України “Про судову експертизу”. Судовий експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі, а його копія надсилається сторонам. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, із приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування також щодо цих обставин.

Слід зазначити, що висновок судового експерта для господарського суду не є обов’язковим і оцінюється господарським судом за правилами, встановленими статтею 43 ГПК України.

2. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

Сторони в господарському процесі вільні в наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте, вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди виходять з того, що важливе практичне значення для правильного та об’єктивного вирішення господарського спору мають положення господарського процесуального законодавства щодо належності доказів і допустимості засобів доказування.

Статтею 34 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Докази, які містять ін­формацію щодо предмета доказування визнаються належними. Сторони мають право об­ґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Отже, з’ясувати належність доказу — це означає встановити, чи має він значення для вирішення господарського спору. Такими, що мають значення для процесу, визнаються фактичні дані, які пов’язані з фактами, що підлягають встановленню, і, виходячи з цього, мо­жуть підтвердити або спростувати їх.

Суд зобов’язаний відібрати тільки ті докази, що мають властивість належності, виключивши із процесу доказування до­кази, які не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування і встановлення дійсності наданих матеріалів, що призводить до затягування господарського процесу. У той же час відсутність необхідних для вирішення справи доказів призводить до неможливості встановити дійсні правовідносини, а отже, вирішити правильно господарський спір.

Принцип належності доказів спрямований на забезпечення принципу процесуальної оперативності (економії). Він дозволяє уникнути ускладнення процесу зайвим, що не має значення для вирішення спору, матеріалом, припинити дії осіб, що зловжива­ють своїм правом подання доказів з метою затягування господарського процесу.

Із зазначеного випливає, що докази в господарському процесі визна­ються судом належними, якщо вони містять відомості про факти, що встановлюються з метою вирішення господарського спору.

Допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказуван­ня, або вимога, що пропонує обов’язкове використання конкрет­них засобів доказування при встановленні певних фактичних об­ставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду господарського спору.

Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не до­пускати до використання в господарському процесі, суд керується правилами належності і допусти­мості доказів, тобто правилами, що діють при відборі доказового матеріалу.

Слід зауважити, що належність до справи кожного доказу визначається судом. Суд сам вирішує, який доказ може, а який не може містити відомості про обставини справи. Допустимість же засобів доказування вста­новлена законом.

Достатність доказу або їх сукупності означає, що він або вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, у підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказу або їхньої сукупності. Недостатніми будуть також докази, що су­перечать один одному, і ті, вірогідність яких сумнівна. Недостатні докази не можуть бути покладені в основу судового рішення доти, доки цей їх недолік не буде усунутий шляхом збирання додатко­вих доказів.

Зміст принципу належності доказів полягає в тому, щоб збалансувати процес витребування доказів зі ступенем їх потреби, оскільки витребування та аналіз доказів, які не відносяться до справи, уповільнює процес та призводить до зайвих витрат коштів, а відсутність необхідних для розгляду справи доказів призводить до неможливості встановити істину і до винесення незаконного та необґрунтованого рішення.

Вимоги щодо належності доказів позивач має враховувати вже при складанні позовної заяви, а відповідач – при надсилання відзиву на позовну заяву.

Тому, важливе значення надається стадії підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду, на якій суддя в необхідних випадках викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково, а також витребовує від сторін та інших підприємств, установ, організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження.

Тож, для якісної та швидкої підготовки матеріалів, що мають значення для вирішення господарського спору, юридична служба повинна залучати до цієї роботи структурні підрозділи органу виконавчої влади, підприємства, установи, організації та посадових осіб, в компетенції яких перебувають питання, що стосуються предмета доказування.

Важливо, під час підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду із залученням структурних підрозділів та посадових осіб, необхідно обов’язково враховувати зміст пред’явлених претензій, наприклад, при пред’явленні претензії:

• про стягнення санкцій за прострочення або не доставку сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, порушення асортименту, нестачу, пошкодження та ін., доцільно залучення відділу матеріально-технічного забезпечення;
  
• про стягнення санкцій за безпідставну відмову від отрмання або недовибірку переданої договором продукції, прострочення повернення або неповернення тари; незабезпечення тарою; використання неоплаченої продукції, яка прийнята на схов та ін., доцільно залучення відділу збуту;
  
• про стягнення дебіторської заборгованості; за несвоєчасну оплату продукції згідно з договором та ін., залучається фінансовий відділ (бухгалтерія) тощо.
  

Слід зауважити, що обставини, які мають значення для справи, можуть бути підтверджені будь-якими доказами, передбаченими в ГПК України. Проте, для певного кола суб’єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів доказування.

Таким чином, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

3. Підстави звільнення від доказування і оцінка доказів.
Підставами звільнення від доказування є факти, які хоча й мають значення для павильного вирішення спору, проте не потребують підтвердження доказами.

Незважаючи на те, що такі факти покладені в основу вимог позивача чи заперечень відповідача, сторони звільняються від їх доказування.

Згідно статті 35 ГПК України зазначені факти є загальновідомими, тобто раніше встановленими. Іх наявність означає не тільки звільнення зацікавлених осіб від доказування (доведення), але й заборону їх оспорювати чи спростовувати в даному процесі.

Обставини, які визнаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, можуть не доказуватися перед судом, якщо в суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов’язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Рішення з господарського спору має прийматися в цілковитій відповідності з нормами матеріального й процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом. Тому, розглядаючи справу, суд з’ясовує, зокрема, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються.

Суд при винесенні рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження та оцінки судом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Прицьому ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Важливим є той факт, що визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обгрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов’язковим.

Таким чином, оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що визначення достовірності й сили доказів здійснюється самим судом, що закон не містить указівок відносно того, який із доказів має більшу силу, який меншу, який доказ є більш достовірним, а який менше.

Закон дає можливість суду самомостійно оцінити кожен доказ і головним критерієм при цьому є внутрішнє переконання судді (суддів). Подібний підхід до оцінки доказів забезпечує пошук істини, оскільки неможливо заздалегідь правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу, це залежить від кожного конкретного випадку.

Висновок

Таким чином, юридична служба органу виконавчої влади, підприємства, установи, організації повинна забезпечувати якісну підготовку матеріалів, що мають значення по справі, враховуючи специфіку роботи та зміст пред’явлених претензій для всебічного, повного і об’єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності та правильного вирішення господарської справи, прийняття господарським судом законного і обґрунтованого рішення.

Список використаних джерел.

1. Господарський процесуальний кодекс України.
   
2. Закон України “Про судову експертизу” від 25.02.1994 № 4038-ХІІ (із змінами від 03.04.2003 № 662-ІУ; від 09.09.2004 № 1992-ІУ).
   
3. Горевий В.І. «Організація юридичної служби на підприємстві», – Суми: ВТД «Університетська книга», 2007 р.
   
4. Бабенко В.В. «Деякі питання доказування в сучасному господарському процесі»// Вісник Академії адвокатури. – 2008. – № 2. – С. 74-81.
   
5. Руденко М.В. «Належність та допустимість доказів в господарському процесі»// Вісник Академії адвокатури. – 2008. – № 5. – С. 64-69.
   

Відділ державної реєстрації

та правової роботи