Проблема измерения интеллекта
Автор: Крапшилова Ирина Львовна
Интеллект человека представляет собой чрезвычайно многофакторную величину. По сути, интеллект то, что выделяет нас из мира животных, что придает особую значимость человеку, что позволяет ему динамически изменять окружающий мир, перестраивая среду под себя, а не приспосабливаться к условиям быстро меняющейся действительности.
Проблема диагностики интеллекта является одной из важнейших в современной психологии и педагогике. С конца XIX века для оценки интеллекта человека используются стандартизованные психологические тесты, основанные на вычислении так называемого коэффициента интеллектуальности (IQ). Для психологов он привлекателен тем, что позволяет количественно выразить уровень интеллектуальных способностей как, в общем, так и по отдельным его составляющим, которые выделяются разработчиками тестов.
Тестирование может быть полезно при принятии педагогических или клинических решений либо для профессионального отбора только в том случае, если его результаты надежны и значимы.
ИТОГОВАЯ АТТЕСТАЦИОННАЯ РАБОТА
_____________________Реферат__________________________
(вид итоговой аттестационной работы)
на тему: «Проблема измерения интеллекта на примере ГБПОУ «Ржевский колледж»»
Слушатель:
Крапшилова И.Л.
(Фамилия, инициалы)
Оценка «_____________»
СОДЕРЖАНИЕ
Введение………………………………………………………………… | 3 |
1.Теоретические основы измерения интеллекта | |
1.1 Понятие интеллекта. ………………………………………………..… | 6 |
1.2. Тестовые показатели и измерение интеллектуальных способностей…………………………………………………..………… | 10 |
2. Исследование интеллекта студентов на базе ГБПОУ «Ржевский колледж».………………………………………………… | 15 |
3.Проверка уровня развития особенностей внимания и невербального (наглядного) мышления у студентов…………………………………… | 17 |
Заключение………………………………………………………………. | 25 |
Список использованных источников……………………………………. | 27 |
ПРИЛОЖЕНИЕА………………………………………………………… | 28 |
ВВЕДЕНИЕ
В истории психологических исследований проблема интеллекта, являясь, с одной стороны, самой изучаемой и распространенной (ей посвящено наибольшее количество работ), с другой стороны, остается самой дискуссионной. Так, например, до настоящего времени не сложилось однозначного определения понятия «интеллект», хотя им активно оперируют в различных областях психологической науки. Эксперты согласны в том, что интеллект выявляет себя в многочисленных разных областях существования. И в соответствии с этим, имеется немало различных видов интеллекта. Исследованием интеллекта занимались многие ученые, поэтому как теоретическая, так и практическая основа довольно широкая.
Вопрос об измерении умственных способностей впервые стал актуальным в конце XIX века. Первым приступил к исследованию интеллекта с научной точки зрения сэр Френсис Гальтон (1822–1911), и именно его можно считать основоположником эмпирического подхода к решению проблемы интеллекта, одаренности, таланта. Он впервые поставил вопрос о том, что интеллект можно измерять, и пытался это сделать через способность к сенсорному различению.
Одним из подходов к анализу индивидуальных различий стала разработка тестов интеллекта, которые теперь широко используются в разных странах.Пионером разработки тестов интеллекта стал в начале 1900-х годов французский психолог. Альфред Бине поставил задачу создать тест, который помог бы предсказать возможности успешного обучения детей в парижских школах. При этом требовалось, чтобы тестирование проводилось быстро, а результаты его были объективными, то есть не зависели от пристрастий экзаменатора.Со времен Бине тесты интеллекта значительно изменились, но основные принципы их построения остались теми, же самыми.
Значимость проблемы измерения интеллекта и умственного развития в первую очередь определяется той ролью, которую они играют в разрешении комплекса социальных и индивидуально – психологических проблем человека. Интеллект опосредует успешность деятельности, выполняемой человеком, от него зависит разумность его поведения и взаимоотношений с окружающими, социальная ценность и социальный статус индивида. Интеллект играет важнейшую роль в структуре целостной индивидуальности.
Проблема измерения интеллекта занимает особое место в психологии в связи с наглядно проявленным рвением ученых дать оценку возможности святая святых человека – его ума.
В работе предприняли попытку соединить эти данные, которые удалось раздобыть из различных литературных источников и сравнить их со сведениями собственного исследования. Выбор темы работы не случаен. Профессиональное образование в ГБПОУ «Ржевском колледже» предполагает не только освоение конкретных умений и навыков, а кроме того стимулирует индивидуум к саморазвитию. Явление саморазвития считается главным внутренним механизмом личности. Одним из условий, оказывающим влияние на динамику и направленность саморазвития являются интеллект, умение к овладению учебно-психологической культурой, организованность, коммуникативные склонности, настойчивость. Исследование развития интеллектуальных способностей студентов колледжа актуально, так как наши предприятия, оснащаются новейшим оборудованием, нуждаются в квалифицированных, интеллектуально развитых специалистах. Следовательно, необходимо выпускать на российский рынок труда конкурентоспособных молодых специалистов не только технически квалифицированных, но и ориентированных в соседних областях деятельности, способных к эффективной работе по специальности на уровне мировых стандартов, готовых к постоянному профессиональному росту, общественной и профессиональной мобильности, обладающих высокой коммуникативной подготовленностью к работе в профессиональной и общественной сфере.
Объект исследования оценка интеллектуального развития
Предмет исследования методы измерения интеллектуального развития студентов колледжа.
Гипотеза реферата заключается в следующем: к тестам интеллекта нередко прибегают не только психологи и психиатры для анализа умственных способностей пациентов, но и организации – для отбора перспективных сотрудников, а так же педагоги – для оценки способности к обучению. При правильном использовании тесты интеллекта дают достоверную диагностическую информацию об интеллектуальных способностях, которые иначе могли бы быть переоценены или недооценены.
Цель работы – является исследование методов диагностики интеллектуального развития.
В процессе работы необходимо решить ряд задач:
1) изучить теоретические основы измерения интеллекта. Дать понятие определению “интеллект” и выделить несколько теоретических подходов к исследованию интеллекта и его развития;
2) изучить тестовые показатели при измерении интеллектуальных способностей. Рассмотреть основные тесты для измерения интеллекта, применяемые в России в настоящее время;
3) провести исследование интеллекта студентов на базе ГБПОУ «Ржевский колледж».
4) проверить уровень развития особенностей внимания и невербального (наглядного) мышления у студентов ГБПОУ «Ржевский колледж».
Методы исследования: в основу исследования легли труды известных ученых психологов, психодиагностов, тестологов, а также собственное исследование, проведенное на базе ГБПОУ «Ржевский колледж»расположенного по адресу Тверская область, г.Ржев, улица Торопецкий тракт, дом 1.
ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ ИЗМЕРЕНИЯ ИНТЕЛЛЕКТА
Понятие интеллекта
Интеллект (англ. intelligence; от лат. intellectus — понимание, познание):
1) общая способность к познанию и решению проблем, определяющая успешность любой деятельности и лежащая в основе другая способность;
2) система всех познавательных (когнитивных) способностей индивида: ощущения, восприятия, памяти, представления, мышления, воображения;
3) способность к решению проблем без проб и ошибок «в уме».[5]
Понятие интеллекта как общая умственная способность применяется в качестве обобщения поведенческих характеристик, связанных с успешной адаптацией к новым жизненным задачам.
Р. Стернберг выделил 3 формы интеллектуального поведения:
1) вербальный интеллект (запас слов, эрудиция, умение понимать прочитанное);
2) способность решать проблемы;
3) практический интеллект (умение добиваться поставленных целей и прочее).
В начале XX в. интеллект рассматривался как достигнутый к определенному возрасту уровень психического развития, который проявляется в сформированности познавательных функций, а также в степени усвоения умственных умений и знаний.
В настоящее время в тестологии принята диспозиционная трактовка интеллекта как психического свойства (способности): предрасположенности рационально действовать в новой ситуации. Встречается также операциональная трактовка, восходящая к А. Бине: интеллект— это «то, что измеряют тесты».
Можно выделить несколько теоретических подходов к исследованию интеллекта и его развития.
Структурно-генетический подход базируется на идеях Ж. Пиаже, который рассматривал интеллект как высший универсальный способ уравновешивания субъекта со средой.
Когнитивистский подход основан на понимании интеллекта как когнитивной структуры, специфика которой определяется опытом индивида. Сторонники этого направления проводят анализ основных компонентов выполнения традиционных тестов, чтобы выявить роль этих компонентов в детерминации тестовых результатов.
Наибольшее распространение получил факторно–аналитический подход, основоположником которого является английский психолог ЧарлзСпирмен. Он выдвинул концепцию «генерального фактора», g, рассматривая интеллект как общую «умственную энергию», уровень которой определяет успешность выполнения любых тестов. Наибольшее влияние этот фактор оказывает при выполнении тестов на поиск абстрактных отношений, наименьшее при выполнении сенсорных тестов. Ч. Спирмен выявил также «групповые» факторы интеллекта (механический, лингвистический, математический), а также «специальные» факторы, определяющие успешность выполнения отдельных тестов. Позже Л. Терстоун разработал мультифакторную модель, согласно которой существует 7 относительно независимых первичных интеллектуальных способностей. Однако исследования Г. Айзенка и других показали, что между ними существуют тесные связи и при обработке данных, полученных самим Терстоуном, выделяется общий фактор.
Известность получили также иерархические модели С. Барта, Д. Векслера и Ф. Вернона, в которых интеллектуальные факторы выстраиваются в иерархию по уровням обобщенности.
К числу наиболее распространенных принадлежит также концепция американского психолога Р. Кеттелла о 2 видах интеллекта (соответствующих 2 выделенным им факторам): «текучем» (fluid) и «кристаллизованном» (cristallized). Эта концепция занимает как бы промежуточное положение между взглядами на интеллект как на единую общую способность и представлениями о нем как о множестве умственных способностей. По Кеттеллу, «текучий» интеллект выступает в задачах, решение которых требует приспособления к новым ситуациям; он зависит от действия фактора наследственности; «кристаллизованный» – выступает при решении задач, явно требующих обращения к прошлому опыту (знаниям, умениям, навыкам), в большой степени заимствованному из культурной среды. Помимо 2 общих факторов Кеттелл выделил также парциальные факторы, связанные с активностью отдельных анализаторов (в частности, фактор визуализации), а также факторы-операции, соответствующие по содержанию специальным факторам Спирмена. Исследования интеллекта в пожилом возрасте подтверждают модель Кеттелла: с возрастом (после 40-50 лет) снижаются показатели «текучего» интеллекта, а показатели «кристаллизованного» остаются в норме почти неизменными.
Не меньшую популярность имеет модель американского психолога Дж. Гилфорда, который выделил 3 «измерения интеллекта»: умственные операции; особенности материала, используемого в тестах; полученный интеллектуальный продукт. Сочетание этих элементов («куб» Гилфорда) дает 120-150 интеллектуальных «факторов», часть из которых удалось идентифицировать в эмпирических исследованиях. Заслугой Гилфорда является выделение «социального интеллекта» как совокупности интеллектуальных способностей, определяющих успешность межличностной оценки, прогнозирования и понимания поведения людей. Кроме того, он выделил способность к дивергентному мышлению (способность к порождению множества оригинальных и нестандартных решений) как основу креативности; указанная способность противопоставляется способности к конвергентному мышлению, которая выявляется в задачах, требующих однозначного решения, находимого с помощью усвоенных алгоритмов.
Сегодня, несмотря на попытки выделить все новые «элементарные интеллектуальные способности», большинство исследователей сходится на том, что общий интеллект существует как универсальная психическая способность. В связи с успехами в развитии кибернетики, теории систем, теории информации, искусственного интеллектанаметилась тенденция понимать интеллект как познавательную деятельность любых сложных систем, способных к обучению, целенаправленной переработке информации и саморегулированию (Тьюринга тест).
Результаты психогенетических исследований свидетельствуют о том, что доля генетически обусловленной дисперсии результатов выполнения интеллектуальных тестов обычно колеблется от 0,5 до 0,8. Наибольшая генетическая обусловленность выявлена у вербального интеллекта, несколько меньшая у невербального. Невербальный интеллект («интеллект действия») более тренируем. Индивидуальный уровень развития интеллекта определяется также рядом средовых влияний: «интеллектуальным возрастом и климатом» семьи, профессией родителей, широтой социальных контактов в раннем детстве и т. д.
Каждый исследователь этой проблемы имеет собственное представление об интеллекте. Существует почти бесчисленное количество определений интеллекта.
Термин интеллект часто применяется для того, чтобы подчеркнуть специфику человеческой психологической деятельности. При этом не следует упускать из виду, что способности иметь дело с абстрактными символами и отношениями только одна сторона интеллекта; не менее важна и такая сторона как конкретность мышления. Нередко интеллект трактуют, как возможность приспосабливаться к новым ситуациям, используя ранее приобретенный опыт. В данном случае интеллект фактически отождествляется со способностью к учению. Однако нельзя не учитывать то, что интеллект заключает в себе продуктивное начало. Самое существенное для человеческого интеллекта состоит в том, что он позволяет отражать закономерные связи и отношения предметов и явлений окружающего мира, тем самым дает возможность творчески преобразовывать действительность.
Т
естовые показатели и измерение интеллектуальных способностей
Тесты интеллекта представляют собой совокупность методик, образованных в рамках объективного диагностического подхода.Это стандартизированные методики, направленные на измерение общего уровня способности индивида к решению широкого класса мыслительных задач.
Тесты интеллекта состоят из нескольких субтестов, направленных на измерение интеллектуальных функций (логического мышления, смысловой и ассоциативной памяти, др.). Например, в Гамбургской версии теста Векслера для исследования интеллекта у детей, когда весь тест проведен, его результаты представляются в виде 11-балльных значений, по одному значению на каждый субтест (11 субтестов). Количественная информация по тесту представляется в виде профиля результатов, состоящего из результатов по каждому субтесту, выраженных в балльных значениях. Мерой оценки теста в целом может быть сумма этих значений или среднее значение данных всех субтестов. Как правило, тестологи ограничиваются тем, что представляют результаты субтестов в виде баллов.
Дэвид Векслер предложил общий результат представить в виде значения IQ(английское IQ — intelligencequotient, читается «ай кью»).
IQ – количественный показатель интеллектуального развития. Он высчитывается по формуле:
Самые низкие значения могут приближаться к нулю, самые высокие – к 200. Стандартное (то есть среднее для всех групп) отклонение – 16 баллов в каждую сторону. У каждого третьего человека IQ находится между 84-100 баллами, и такова же доля лиц (34%) с показателем от 100 до 116 баллов. Таким образом, это основная масса (68%) и считается людьми со средним интеллектом. Две другие группы (по 16% в каждой), результаты которых соответствуют крайним показателям шкалы, рассматриваются как умственно отсталые (люди с IQ от 10 до 84) и обладающие высокими (выше среднего) интеллектуальными способностями (IQ от 116 до 180).
По мере развития математико-статистического аппарата интеллектуальных тестов количественный показатель IQ был заменен стандартным IQ показателем. Векслер первым вводит шкалу стандартных IQ. В современной психодиагностике измерение IQ предполагает сопоставление результатов данного испытуемого с тестовыми нормами. Тестовые нормы – это наиболее важные статистические характеристики распределения результатов тестирования нормативной выборки испытуемых (например, средняя, медиана и процентиль). Выборка, на которой определяются тестовые нормы, называется выборкой стандартизации. Ее численность, как правило, не меньше 200 человек. Тестовые нормы определяют границы высоких, средних и низких значений любого психологического признака и интеллекта в том числе.Вместе с тем существует проблема определения IQ в единицах стандартного отклонения, если распределение тестовых баллов не имеет характера нормального распределения. Чаще всего это и происходит в эмпирических исследованиях интеллекта.
При интерпретации общего результата нельзя целиком полагаться на соответствующий общий показатель IQ. Существенную информацию дает интерпретация профиля результатов по субтестам.Следует отметить тот факт, что область средних значений шкалы IQ не дает представления о том, в каких субтестах результаты выше среднего, а в каких – ниже. Так, например, показатель IQ в 100 баллов может быть получен и в случае однородного профиля достижений (то есть когда по всем субтестам результаты выше среднего значения), и в случае, когда по одним субтестам достигнуты результаты вышесреднего, а по другим – ниже среднего. IQ или любой другой показатель следует всегда приводить вместе с названием теста, в котором они получены. Тестовые показатели нельзя интерпретировать в отрыве от конкретного теста.
Кроме того, для правильной интерпретации результатов тестирования следует знать: о степени тестируемости испытуемого в выполнении тестов; о мотивации выполнения теста; об эмоциональном состоянии во время тестирования; о влиянии на тестовые оценки личности экспериментатора; о предшествующей тестированию деятельности испытуемого и многое другое.
Влияния окружающей среды на результаты интеллектуального тестирования столь велико, что для более или менее успешного прогноза с их помощью психологи пытаются вводит специальные индексы окружающей среды.
Такие же тенденции отмечаются и при учете условий семейной среды, в частности социоэкономического уровня учащихся. Для этого применяются различные шкалы социоэкономических условий – от самых простых и грубых, включающих один показатель, до более тонких и дифференцированных, содержащих не только характеристики родителей, но и такие сведения, как размеры жилища, наличие современных удобств, наличие книг, журналов и другие. Так, по данным Б Блюма, корреляция между оценками по тестам интеллекта могут быть увеличены от 0,58 до 0,92, если учитывается уровень образованности родителей.
Основные тесты для измерения интеллекта, применяемые в России в настоящее время:
1)тест «Структуры интеллекта» Д. Векслера (США) для измерения уровня развития общего интеллекта, вербально-логического и наглядно-действенного интеллекта, уровня развития частных интеллектуальных способностей (общего объема знаний, направленности и широты интересов, оперирования словарным запасом, сообразительности, способности к логическому обобщению, внимания и памяти, арифметических способностей, пространственного воображения, зрительно-моторной координации и др.). 11 субтестов для возраста с 5 до 75 лет. Взрослый и детский варианты теста;
2)тест «Структуры интеллекта» Р. Амтхауэра (Германия) для оценки общего уровня развития интеллекта лиц в возрасте от 13 до 61 года и выраженности его отдельных составляющих: вербального, числового и пространственного мышления, логических и комбинаторных способностей, внимания, памяти, объема знаний. 9 субтестов. Предназначен для дифференцированного отбора кандидатов на разные виды профессионального обучения и для профотбора;
3) тесты интеллекта Г. Айзенка (Великобритания). Каждый тест состоит из 40 заданий и ограничен 30 минутами выполнения. Методика предназначена для оценки интеллектуальных способностей, определения, в какой мере испытуемый обладает нестандартным мышлением.Тест не содержит «каверзных» заданий, но всегда приходится рассмотреть несколько путей решения. Для исследования людей от 18 до 50 лет, имеющих образование не ниже среднего;
4) тест Прогрессивных матриц Д. Равена (Великобритания) и Словарные Шкалы для измерения двух главных компонентов общей способности (фактор G по Спирмену): творческой способности, позволяющая выходить за пределы воспринимаемой ситуации, формировать стратегии и решать нестандартные задачи, включающие много зависимых переменных; и репродуктивной способности, обеспечивающей приобретение, запоминание и извлечение известных знаний или опыта.
Три варианта теста:
а) стандартные Прогрессивные Матрицы и Словарная Шкала Милл Хилл для возраста 6-80 лет;
б) цветные Прогрессивные Матрицы и Словарная Шкала Кричтон для младших детей, пожилых и умственно отсталых людей;
в) продвинутые Прогрессивные Матрицы и Словарная Шкала Милл Хилл для способных людей.
Задания теста основаны на теории гештальта и теории интеллекта Ч. Спирмена. Построен по принципу возрастающей трудности;
5) двухфакторная модель интеллекта Р. Кеттелла: «флюидный» и «кристаллизованный» интеллект. Свободный (флюидный, текучий интеллект) – это способность к понятийному научению и к решению проблем, это общая «одаренность» и приспособляемость – относительно независимая от образования и опыта. Связанный (кристаллизованный) интеллект – производноеопыта, состоящий из приобретенных знаний и развитых интеллектуальных навыков.
Культурно-свободный тест интеллекта Р.Кеттелла (США) для измерения врожденного интеллектуального потенциала, определяющего возможности адаптации человека и успешность любой деятельности.
6) Краткий отборочный тест (КОТ) Р.Вандерлика для диагностики общих способностей.Широко используется для профотбора, также используется для определения способности к обучению или обучаемости.
При обработке результатов тестирования можно получить не только общий балл, но и индивидуальный тестовый профиль испытуемого, свидетельствующий о приоритетном овладении понятиями и логическими операциями и преобладанием вербального или образного мышления.
2. ИССЛЕДОВАНИЕ ИНТЕЛЛЕКТА СТУДЕНТОВ НА БАЗЕ ГБПОУ «РЖЕВСКИЙ КОЛЛЕДЖ»
Для того чтобы доказать гипотезу или оспорить её, предпочли тест «Матрицы ДЖ. Равенна». Тест предназначен для измерения уровня развития особенностей внимания и наглядного (невербального) мышления; теоретически обоснован, однозначно интерпретируется, прост для проведения и обработки,удобен для массовых обследований, сопряжен с временным ограничением, для людей с любым языковым составом и социо-культурным фоном, и с любым уровнем речевого развития.
Планируется то, что этот тест пройдут студенты первого курса по специальностям «Технология машиностроения» 15 человек, «Механизация сельского хозяйства» 15 человек, «Техническое обслуживание и ремонт автомобильного транспорта» 15 человек и «Эксплуатация транспортного электрооборудования и автоматики» 15 человек.
Тест состоит из 60 таблиц (5 серий). В каждой серии таблиц содержатся задания нарастающей трудности. На выполнение теста отводится 35минут.
Для каждого участника выдается бланк для заполнения ответов (приложение А) и стимульный материал (приложение А).
При обработке и подсчете результатовтеста, правильное решение любогозадания оценивается в один балл, потом подсчитывается общее число баллов. Правильные ответы представлены в «приложении А». Приобретенный общий показатель рассматривается как коэффициент интеллектуальной силы, умственной производительности участника.
Коэффициент интеллекта представляет собой единый результат с учетом физического возраста.
В соответствии с суммой приобретенных баллов, уровень развития интеллекта испытуемого определяем следующим образом: переводим полученные баллы в IQтаблица №1 и оцениваем уровень интеллекта по шкале интеллектуальных возможностей таблицу № 2.
Таблица № 1 – Перевод полученных результатов в IQ
Кол-во баллов | IQ | Кол-во баллов | IQ | Кол-во баллов | IQ | Кол-во баллов | IQ | Кол-во баллов | IQ |
1 | – | 13 | 59 | 25 | 75 | 37 | 91 | 49 | 110 |
2 | – | 14 | 61 | 26 | 76 | 38 | 92 | 50 | 112 |
3 | – | 15 | 62 | 27 | 77 | 39 | 94 | 51 | 114 |
4 | – | 16 | 65 | 28 | 79 | 40 | 95 | 52 | 116 |
5 | – | 17 | 66 | 29 | 80 | 41 | 96 | 53 | 118 |
6 | – | 18 | 67 | 30 | 82 | 42 | 97 | 54 | 120 |
7 | – | 19 | 68 | 31 | 83 | 43 | 99 | 55 | 122 |
8 | – | 20 | 69 | 32 | 84 | 44 | 100 | 56 | 124 |
9 | – | 21 | 70 | 33 | 86 | 45 | 102 | 57 | 126 |
10 | 55 | 22 | 71 | 34 | 87 | 46 | 104 | 58 | 128 |
11 | 57 | 23 | 72 | 35 | 88 | 47 | 106 | 59 | 130 |
12 | 58 | 24 | 74 | 36 | 90 | 48 | 108 | 60 | 130 |
Таблица № 2 – Шкала умственных способностей.
Показатели IQ | Уровень развития интеллекта |
Свыше 140 | очень высокий, выдающийся интеллект |
Более 120 | высокий, незаурядный интеллект |
110-120 | незаурядный, хороший интеллект |
100-110 | нормальный, выше среднего интеллект |
90-100 | средний интеллект |
80 – 90 | слабый, ниже среднего интеллект |
3.ПРОВЕРКА УРОВНЯ РАЗВИТИЯ ОСОБЕННОСТЕЙ ВНИМАНИЯ И НЕВЕРБАЛЬНОГО (НАГЛЯДНОГО) МЫШЛЕНИЯ
Распределили участников по четырем группам:
1 группа – студенты 1курса специальности «Технология машиностроения»;
2 группа – студенты 1курса специальности «Механизация сельского хозяйства»;
3 группа – студенты 1курса специальности «Техническое обслуживание и ремонт автомобильного транспорта»;
4 группа – студенты 1курса специальности «Эксплуатация транспортного электрооборудования и автоматики».
После проведения диагностики, данные были переведены в IQ.
Результаты рассматриваются в рамках своих групп.Данные теста представлены в сравнении с успеваемостью в таблицах №1, 2, 3 и 4 (соответственно номерам групп). Для наглядности того, насколько отличается IQ у участников, результаты отражены на гистограммах № 1, 2, 3 и 4 (соответственно номерам групп).Необходимо отметить, что, в гистограммах, испытуемые, получившие пограничные значения результата теста, то есть лица, получившие общее суммарное значение результата теста в 90, 100 или 110 баллов ровно, оценены положительно. Например, тестируемый № 2 из группы № 1 получил результат в 90 баллов ровно. Оценен не по верхней границе значения результата теста “слабый, ниже среднего интеллект”, а по нижней границе значения “средний интеллект”. Количество таких лиц, оцененных положительно, составляет 13 человек (21.6 % от общего количества тестируемых); 90 баллов получили 6 человек, 100 баллов- 5 человек и 110 баллов получил 1 человек (верно к общему количеству испытуемых для всех гистограмм).
Группа №1.
Гистограмма № 1- Среднее значение IQ в сравнении между испытуемыми для 1-ой группы.
<Object: word/embeddings/__________Microsoft_Office_Excel1.xls>
Таблица № 1. Результаты диагностики уровня развития мышления и успеваемости студентов в группе и успеваемость.
№ | Успеваемость | IQ |
1 | отлично | 108 |
2 | удовлетворительно | 90 |
3 | удовлетворительно | 96 |
4 | хорошо | 99 |
5 | удовлетворительно | 92 |
6 | отлично | 116 |
7 | отлично | 112 |
8 | удовлетворительно | 96 |
9 | удовлетворительно | 90 |
10 | хорошо | 97 |
11 | хорошо | 108 |
12 | хорошо | 98 |
13 | удовлетворительно | 90 |
14 | отлично | 113 |
15 | неудовлетворительно | 87 |
В общей массе испытуемых данной группы преобладают лица со средним интеллектом. Успеваемость данных лиц колеблется в пределах «удовлетворительно» и «хорошо».
Двое студентов имеют нормальный, выше среднего интеллект, что и подтверждается их оценками – «хорошо» и «отлично».
Имеется 1 человек, набравший по итогам теста 87 баллов и являющийся неуспевающим по предмету (испытуемый № 15).
Три человека получили высокие тестовые баллы (от 110 до 120 баллов) и имеют оценку «отлично».
Все тестовые баллы подтверждаются успеваемостью лиц, их получивших.
Группа №2.
Гистограмма № 2- Среднее значение IQ в сравнении между испытуемыми для 2-ой группы.
<Object: word/embeddings/__________Microsoft_Office_Excel2.xls>
Таблица №2. Результаты диагностики уровня развития мышления и успеваемости студентов в группе и успеваемость.
№ | Успеваемость | IQ |
1 | удовлетворительно | 96 |
2 | отлично | 116 |
3 | хорошо | 96 |
4 | удовлетворительно | 94 |
5 | хорошо | 104 |
6 | удовлетворительно | 94 |
7 | удовлетворительно | 92 |
8 | хорошо | 99 |
9 | отлично | 114 |
10 | удовлетворительно | 90 |
11 | хорошо | 98 |
12 | хорошо | 100 |
13 | удовлетворительно | 90 |
14 | отлично | 97 |
15 | удовлетворительно | 92 |
Данная группа состоит практически целиком из лиц, показавших результат «средний интеллект» и имеющие оценку «хорошо» и «удовлетворительно». Двое испытуемых, показавшие высокие баллы при тестировании (свыше 110 баллов) имеют оценку «отлично». Отдельного внимания заслуживает тестируемый №14. Он получил при тестировании 97 баллов, однако имеет оценку «отлично».
За исключением одного тестируемого, все остальные имеют тестовые баллы соответственно их успеваемости.
Группа №3.
Гистограмма № 3- Среднее значение IQ в сравнении между испытуемыми для 3-ей группы.
<Object: word/embeddings/__________Microsoft_Office_Excel3.xls>
Таблица №3. Результаты диагностики уровня развития мышления и успеваемости студентов в группе и успеваемость.
№ | Успеваемость | IQ |
1 | удовлетворительно | 100 |
2 | удовлетворительно | 94 |
3 | удовлетворительно | 97 |
4 | хорошо | 104 |
5 | удовлетворительно | 91 |
6 | удовлетворительно | 94 |
7 | удовлетворительно | 97 |
8 | хорошо | 102 |
9 | удовлетворительно | 99 |
10 | удовлетворительно | 95 |
11 | хорошо | 100 |
12 | хорошо | 106 |
13 | удовлетворительно | 92 |
14 | удовлетворительно | 94 |
15 | удовлетворительно | 94 |
Третья группа состоит из лиц со средним (10 человек) и нормальным, выше среднего (5 человек) интеллектом. Все тестируемые, показавшие результат от 100 до 110 баллов имеют оценку «хорошо», остальные – «удовлетворительно». В группе нет ни отличников, ни отстающих студентов.
Все студенты имеют тестовые баллы соответственно их успеваемости.
Группа №4.
Гистограмма № 4- Среднее значение IQ в сравнении между испытуемыми для 4-ой группы.
<Object: word/embeddings/__________Microsoft_Office_Excel4.xls>
Таблица №4. Результаты диагностики уровня развития мышления и успеваемости студентов в группе и успеваемость.
№ | Успеваемость | IQ |
1 | удовлетворительно | 94 |
2 | удовлетворительно | 92 |
3 | отлично | 110 |
4 | хорошо | 100 |
5 | удовлетворительно | 91 |
6 | хорошо | 92 |
7 | хорошо | 88 |
8 | отлично | 108 |
9 | хорошо | 90 |
10 | хорошо | 100 |
11 | хорошо | 95 |
12 | отлично | 112 |
13 | удовлетворительно | 91 |
14 | хорошо | 97 |
15 | отлично | 108 |
Данная группа испытуемых так же представлена, в общей массе, лицами со средним и нормальным интеллектом, что и подтверждается их успеваемостью. Все отличники имеют высокий тестовый показатель (свыше 110 баллов). Особого внимания заслуживает испытуемый под № 7. По результатам тестирования он входит в группу лиц со слабым, ниже среднего интеллектом, однако имеет оценку « хорошо».
Как и во 2-ой группе, имеется один студент с низким тестовым показателем и хорошей оценкой по предмету; все остальные имеют тестовые баллы соответственно их успеваемости.
Таким образом, проведя тестирование и сравнив его результаты с успеваемостью студентов, приходим к выводу, что выдвинутая гипотеза подтверждена. За исключением двух испытуемых, все остальные лица, подвергнутые тестированию, имеют тестовые показатели соответственно своей успеваемости. В отношении студентов, показавших несоответствие в тестовых показателях и успеваемости, возможно проведение дополнительного исследования на уровень развития особенностей внимания и невербального мышления, в противном случае их достижения в учёбе будут считаться переоцененными.
ЗАКЛЮЧЕНИЕ
В результате проведенного теоретического анализа литературы, выяснилось, что в психологической науке нет единого мнения по поводу определения интеллектуальных способностей и интеллекта.
Интеллект человека представляет собой чрезвычайно многофакторную величину. По сути, интеллект то, что выделяет нас из мира животных, что придает особую значимость человеку, что позволяет ему динамически изменять окружающий мир, перестраивая среду под себя, а не приспосабливаться к условиям быстро меняющейся действительности.
Проблема диагностики интеллекта является одной из важнейших в современной психологии и педагогике. С конца XIX века для оценки интеллекта человека используются стандартизованные психологические тесты, основанные на вычислении так называемого коэффициента интеллектуальности (IQ). Для психологов он привлекателен тем, что позволяет количественно выразить уровень интеллектуальных способностей как, в общем, так и по отдельным его составляющим, которые выделяются разработчиками тестов.
Тестирование может быть полезно при принятии педагогических или клинических решений либо для профессионального отбора только в том случае, если его результаты надежны и значимы. Надежность теста определяется стабильностью получаемых результатов; ее оценивают путем сравнения результатов тестирования одних и тех же лиц в разное время и при использовании различных вариантов теста. Те тестовые вопросы, на которые не удается получать стабильных ответов, должны быть исключены. Принимая во внимание сведения, полученные из дополнительных источников, и учитывая многочисленные влияния на тестовые результаты, можно использовать интеллектуальные тесты для характеристики реального состояния некоторых умений и навыков. Помимо этого по результатам интеллектуальных тестов можно наблюдать сдвиги, изменения в умственном развитии человека.
Проведя практическое исследование интеллекта студентов на базе ГБПОУ «Ржевский колледж» определен уровень IQ тестируемых лиц при помощи теста «Матрицы ДЖ. Равенна» (тест теоретически обоснован, валиден). Результат теста выявил, за исключением двух испытуемых, все остальные лица, имеют тестовые показатели соответственно своей успеваемости. В отношении студентов, показавших несоответствие в тестовых показателях и успеваемости, возможно проведение дополнительного исследования, в противном случае их достижения в учёбе необходимо считать переоцененными.
Гипотеза о достоверности информации, полученной в результате тестирования, доказана.
СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННЫХ ИСТОЧНИКОВ
1. Акимова М.К. Интеллектуальные тесты. Психология индивидуальных различий.– М., 1982.
2. Гарднер Г. Структура разума: теория множественного интеллекта. Пер.с англ.- М., 2007.
3. Гуревич К.М., Борисова Е.М. Психологическая диагностика.Учебное пособие— М., 1997.
4. Дружинин В.Н. Диагностика общих способностей. – М., 1995.
5. МещеряковБ. Г., ЗинченкоВ. П.. Большой психологический словарь.– М., 2002.
6. Миронова Е.Е. Сборник психологических тестов. Часть II. – Мн., 2006.
7. МоткоО.И. Матрицы Дж. Равенна Приложение к практическому пособию «Психология самопознания личности». – М., 1993.
8. Ярошевский М. Г. История психологии: от античности до середины XX века.– М., 2000.
ПРИЛОЖЕНИЕ А
БЛАНК
Ф.И.О.________________________________________________________
Специальность________________________Курс________
№ задания | А | В | С | D | Е |
1 | |||||
2 | |||||
3 | |||||
4 | |||||
5 | |||||
6 | |||||
7 | |||||
8 | |||||
9 | |||||
10 | |||||
11 | |||||
12 |
СТИМУЛЬНЫЙ МАТЕРИАЛ К МЕТОДИКЕ ДЖ. РАВЕНА
А-1
А-2
А-3
А-4
А-5
А-6
А-7
А-8
А-9
А-10
А-11
А-12
B-1
B-2
B-3
B-4
B-5
B-6
B-7
B-8
B-9
B-10
B-11
B-12
C-1
C-2
C-3
C-4
C-5
C-6
C-7
C-8
C-9
C-10
C-11
C-12
D-1
D-2
D-3
D-4
D-5
D-6
D-7
D-8
D-9
D-10
D-11
D-12
E-1
E-2
E-3
E-4
E-5
E-6
E-7
E-8
E-9
E-10
E-11
E-12
КЛЮЧ
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | |
1-я серия A | 4 | 5 | 1 | 2 | 6 | 3 | 6 | 2 | 1 | 3 | 4 | 2 |
2-я серия B | 5 | 6 | 1 | 2 | 1 | 3 | 5 | 6 | 4 | 3 | 4 | 8 |
3-я серия C | 5 | 3 | 2 | 7 | 8 | 4 | 5 | 1 | 7 | 1 | 6 | 2 |
4-я серия D | 3 | 4 | 3 | 8 | 7 | 6 | 5 | 4 | 1 | 2 | 5 | 6 |
5-я серия E | 7 | 6 | 8 | 2 | 1 | 5 | 1 | 3 | 6 | 2 | 4 | 5 |
Проблема объективного метода в психологии
Зинченко В.П., Мамардашвили М.К.
“Вопросы философии”. 1977, №7
“Постнеклассическая психология”. 2004, №1
Оппозиция объективного и психологического описаний событий познаваемого нами мира возникла задолго до самой психологической науки и связана с особым характером тех оснований, на каких возникло вообще научное знание как таковое. Поиск объективного метода изучения психологических явлений лишь воспроизводит ее в обостренной форме. Поиск этот предпринимали многочисленные направления и школы психологии. Он продолжается и сейчас. Ясно, что он имеет не только лишь академический или философско-гносеологический, но и практический, прикладной смысл. Задача данной статьи и состоит в том, чтобы рассмотреть в этом плане методологические основания и предпосылки современных психологических исследований.
Различные варианты решения проблемы объективного и психологического колеблются между двумя полюсами: либо объективность метода достигается ценой отказа от понимания психической реальности, либо сохранение психического достигается ценой отказа от объективности анализа. При этом в обоих случаях психологическое и субъективное отождествляются. В результате создаются трудности и тупики в решении многих вопросов психологии, начиная от частно-методических и кончая определением ее предмета.
Стремление к поиску объективных методов психологического исследования, равно как и потеря веры в их существование порождают в психологии беспрецедентные для любой другой науки по своему разнообразию формы редукции психического. При этом расширяющиеся полезные междисциплинарные связи психологической науки приводят к потере предмета собственного исследования. Именно так возникли и ныне сосуществуют многочисленные варианты редукционизма: нейрофизиологический, логико-педагогический, информационно-кибернетический, социокультурный и пр. Кстати, этот утомительный, хотя и далеко не полный перечень скорее мог бы убедить в реальности душевной деятельности как таковой и несводимости ее к какой-либо другой реальности просто потому, что таких реальностей слишком уж много. В то же время перечень этот свидетельствует о неистребимости наивных попыток обыденного сознания “искать не там, где потеряли, а там, где светлее”. Этому способствуют и некоторые укоренившиеся иллюзии, получившие в психологии силу якобы незыблемых истин. Иллюзии эти тем страшнее, что обычно они прямо не высказываются, хотя и подразумеваются.
В психологии, например, кажется обычным рассматривать любой психический процесс, будь то восприятие, память, мышление, как имеющий предметно-смысловое содержание. Но уже сложнее обстоит дело с протяженностью этих процессов во времени и их пространственностью. Первая сложность связана с тем шокирующим свойством психического, что оно трансформирует время, сжимая его или растягивая и даже заставляя “течь вспять”. Поэтому ученые предпочитают временную протяженность психического оставить искусству, которое, впрочем, неплохо справляется с нею и умеет не только “остановить мгновение”, но и показать в нем настоящее, прошлое и будущее. Но основная трудность относится к возможной пространственности психических процессов и их продуктов. Ведь в случае искусства ясно, что стоит нам мысленно лишить, например, изобразительные его жанры пространства, как мы тем самым уничтожим его. Но почему же мы с легкостью необыкновенной проделываем подобную варварскую процедуру с психической реальностью? Нам напомнят, что о пространственности психического в соответствии с декартовым противопоставлением души и тела говорить вовсе не принято. Итак, мы получаем следующую картину. Психическое обладает предметно-смысловой реальностью, которая, существуя во времени (да и то передаваемом в компетенцию искусства), не существует в пространстве. Отсюда обычно и возникает банальная идея поместить эту странную реальность, то есть психическое, в пространстве мозга, как прежде помещали его в пространство сердца, печени и т.п. Ведь обыденному сознанию легче приписать нейрональным механизмам мозга свойства предметности, искать в них информационно-содержательные отношения и объявить предметом психологии мозг1, чем признать реальность субъективного, психического и тем более признать за ним пространственно-временные характеристики.
1 В самое недавнее время подобный и, к сожалению, далеко не оригинальный при всей его нелепости вывод был сделан М.М.Кольцовой (см.: “Журнал высшей нервной деятельности им. И.П.Павлова”, 1976, т. XXVI, вып. 2, стр. 235).
Нужно сказать, что подобный ход мысли можно обнаружить не только у физиологов, но и у психологов. Следствием его является то, что в психологии термин “объективное описание” употребляется в качестве синонима термина “физиологическое описание”, а “психологическое” – в качестве синонима “субъективное”.
Проблема психологического исследования осложняется и тем еще, что в нем чрезвычайно запутано отношение различных уровней языка, на котором мы вообще говорим о психическом. Мы имеем в виду наличную в психологии, как и в каждой науке, систему абстракций, определений, терминов, допущений и теоретических посылок, имеющую различный вид в зависимости от уровня, на котором ведется исследование, и изменяющуюся с каждым новым шагом анализа. Отношение посылок и допущений, связанных с такими переходами, может составлять серьезную проблему, часто не осознаваемую исследователем, хотя он всегда имеет дело с этими системами, а не непосредственно с самой действительностью. Это приходится подчеркнуть, потому что различие предпосылок, допущений, изменение смысла одних и тех же терминов на различных уровнях анализа постоянно дают о себе знать – независимо от того, сформулировали мы их ясным и эксплицитным образом или нет. Так вообще происходит во всякой науке, особенно же в исследованиях жизненной, человеческой реальности.
Дело прежде всего в том, что о человеке, о его мире (социальном, культурно-историческом, психологическом), о том, что, как и почему он в нем делает и что вообще происходит с ним, мы в принципе знаем только из того, что произошло на основании суждений и осознаваемых состояний самого агента действия. Это и ставит с особой остротой вопрос о языке описания. Ясно, что в определенном смысле можно рассматривать события и явления мира как материально (через вещественный результат действия) или идеально (через речь) сообщаемое выполнение или воплощение человеком определенных содержаний и смыслов. Этим сообщенным человек выделяет себя в качестве субъекта, который сам входит в состав процессов мира. Природа же нам ничего не сообщает, не говорит с нами ни на каком языке. Физик резонно скажет нам, что она ничего такого просто не содержит, что природные явления никоим образом не выделяют себя индивидуально. Ведь нельзя же предположить, что, например, состояние атома экранируется (осознанием) в нем и этим сообщается нам, представляется в качестве явления. А вот в случае живых, наделенных сознанием существ мы именно это предполагаем, даже если в итоге нам удается выделить исследованием нечто отличное от того, как это нечто пережито, осознано, то есть от языка внутреннего (“захотел, чтобы”, “почувствовал, что”, “увидел, что” и тому подобное, выраженное субъектом или нами “вчитываемое” в него). И как бы далеко мы ни прошли назад во времени, мы не найдем эти существа вне культуры, сознания и языка.
Иными словами, у исследуемой реальности есть еще и язык в самом широком смысле этого слова, и она никоим образом не дана познанию вне его. Эту реальность нельзя в чистом виде наблюдать отдельно от ее же языка, кроме разве что хорошо известных случаев патологической полной реактивности поведения, крайнего распада деятельности и сознания. Любое, самое вынужденное действие или состояние в целостном (а не разъятом на отдельные мертвые функции) поведении человека дано нам в том виде, как оно есть после деятельностно проработанной, рефлектированной части событий. Мы знаем о том, что происходило, через эту часть и после нее – независимо от того, были ли эти психические проработки и сознание всего лишь отблеском какого-либо автоматизма, причинной физической цепи и т.п. или нет.
А нас не могут не интересовать характер источников и происхождение наших знаний. Они интересуют нас в том числе и потому, что внимание к возможному источнику исходного знания, к его границам обнаруживает за, казалось бы, чисто эпистемологическими условиями знания действие и проявление существенного онтологического обстоятельства, радикально исключающего какой бы то ни было эпифеноменализм. Оно состоит в том, что изучаемые события и явления необратимы, что в силу своего экспериментального закрепления в теле живых существ и эволюции (или самообучения) последних посредством этого закрепления мир не может вернуться в прежнее состояние, что невосстановимы и жизненно-информационно потеряны части гипотетической “доязыковой” ситуации. Эти части никаким чудом не появятся и в языке, описывающем события извне, помимо языка самого “эпифеномена”. Или же, претендуя на знание их, внешнее описание не будет иметь отношения к происходящему, будет изучать нечто иное, несовместимое с определением изучаемого явления. Это просто вытекает из положения чувствующих или наблюдающих существ в системе природы, частью которой они сами являются.
Мы пока не обсуждаем, чтó в итоге мы знаем. Пока важно то, как мы знаем, откуда получаем нашу эмпирию. А получаем мы ее необратимым образом. Это часть опытного явления, данного нам в наблюдении или эксперименте (тщательный анализ способов экспериментальных фиксаций обнаружил бы то же самое и в физике). Вообще не может быть опыта, из которого такой механизм образования эмпирических данных можно было бы устранить. А в науке мы ведь строим знание именно о предметах опыта, и никакого другого в ней не может быть. Для психолога даже в первом приближении ясно, что уже в самом нашем объекте мы имеем необратимость, отличающую изучаемые процессы как от большинства физических процессов, так и от произвольных умственных, наблюдательных и т.п. конструкций их субъективного носителя, агента. Без учета этого, проведенного вплоть до самых последних деталей исследования нельзя построить экспериментальную, а не спекулятивную или эмпирически наблюдательную, психологическую науку. Ибо именно необратимость хода вещей, включающих в себя действия субъективности, и делает эту субъективность реальностью. Познать ее как таковую – единственная возможность для психологии как науки объективно развернуть субъективное и задать его в действиях вещей мира. Иначе нам не пройти сквозь призраки, создаваемые неуловимой внутренней инстанцией, которая отделяет, экранирует нас от фактически имеющего место, от естественного хода явлений и его механизмов, вынуждая или спиритуалистически мистифицировать или же механистически редуцировать эту инстанцию. Природа, ставя перед нами препятствие необратимости, этим же актом открывает нам поле объективности. Только это нужно понимать, “уметь этим пользоваться”. И уж, во всяком случае, нужно отличать эту реальность в ее независимости и самодействии от языка, в каком она выражена. Мы имеем в виду различение, пролегающее внутри субъективности, а не между ею и чем-то другим, лежащим полностью вне ее.
* * *
Указанное различение, как и предполагаемое им обращение к источнику наших знаний о субъективности, существенны еще и потому, что язык реальной жизни, в свою очередь, описывается в языке же – в языке исследователя, по отношению к которому он не является полностью инопорядковым. И если язык исследователя должен выявить в языке жизни реальные механизмы и ход событий, то успех такого дела предполагает умение четко выделять уровни анализа или уровни языка, видеть факт перехода (не всегда контролируемый) значений из одного на другой. Например, из языка реальной жизни, из его недифференцированной массы совершенно явно тянутся и переходят в язык исследования посылки и допущения относительно его объектов, различные предметные смыслы и операции, истоки происхождения и механизм которых вообще неведомы и которые предстают непосредственно как действительность: “демон меня искушает”, “тотем пожелал”, “мозг мыслит”, “в моей голове родилась мысль” и т.д. и т.п.
Иными словами, мы сталкиваемся здесь с совокупностью наивных, спонтанных “теорий” психики в самом нашем предмете, с действием обыденного сознания, пронизанного субъективными ссылками на свои генеративные механизмы и источники. И, не отличая живую субъективность от ее выражения, от того или иного вида ее самоконцептуализации, от знания о ней, тяготеющих в принципе к субстантивированию ее в каком-либо носителе, инстанции (а то, что такой инстанцией может оказаться “я” со всеми вытекающими отсюда ассоциациями, есть лишь частный случай, исторически реализуемый в рамках психологизированных культур), мы будем строить всего-навсего мифологию субъективности. Эта мифология может быть и научной, ибо в роли указанных “теорий”, представлений о том, как возникают мысли, душевные состояния и переживания, мы, исследователи, можем post festum обнаруживать и самые что ни на есть научные продукты мысли, в терминах которых, ассимилированных субъектом вне их собственного контекста и смысла, начинает протекать реальный психический процесс. Известен факт распространения определенного типа психоневрозов после появления психоаналитического учения, именно того типа, который был сконструирован теоретически внутри этого учения. Точно так же субъективная психическая реальность может переживать и выражаться (и в банальных случаях выражается) в терминах любой заимствованной механистической теории, теории “мыслящих машин” или, того хуже, “гибридного интеллекта”, вообще любого представления о человеке-машине. В этом случае в наблюдении мы будем получать сведения о том, что “мозг мыслит”, о том, что его “батареи разряжены” и что “его нужно подключить к источнику питания”.
Но этого мало. Беда еще и в том, что принятые тем или иным образом посылки и допущения, уже осуществленные (например, выбором экспериментального устройства) абстракции переходят в изображаемое и из теоретического сознания исследователя. И, как это ни парадоксально, неразличенность абстракций может разрушать как раз объективность анализа и изображения. Чаще всего за теориями, возводящими свои расхождения чуть ли не в космически значимое столкновение редукционистской (или “эпифеноменалистской”) мысли и разного рода спиритуализма, стоит просто непроясненность самой эпистемологической и онтологической базы того, о чем и как мы вообще что-либо говорим и можем говорить в области исследований психического.
Разъясним это. Разумеется, научный анализ психики не может в своей исходной точке использовать одну очень важную преданную анализу связь и должен разорвать ее. Это стихийно спиритуализируемое сращение между предметами человеческих высказываний, восприятий, мнемических образований, представлений, желаний, мотиваций и их “языком внутреннего”, принадлежащим субстантивированной инстанции наблюдения, таинственному внутреннему существу, объединяемому и движимому самопроизвольным чувством непосредственного знания. Но мысль, что можно эти предметы и механизмы полностью знать извне, что можно их четко и раз навсегда единообразно отделить от их внутренних осмысливаний и организации в теле живых существ, реальна только при допущении абсолютного наблюдения. Иными словами, это значило бы приписать Наблюдателю с большой буквы возможность абсолютного сознания, для которого были бы вполне прозрачны и получали бы свое “истинное” значение и вид все психологические состояния, понимаемые, следовательно, Наблюдателем, а не их собственными носителями. Но это именно только допущение, хотя и полезное в массе случаев. Пользуясь им, мы можем производить абстракции в предмете, выбирать именно данные его зависимости, а не другие, исключать действие одних факторов, а действие других представлять в чистом виде, достигая этого, в частности (как, например, в павловской “башне молчания”), и материальной организаций экспериментальной ситуации. Это позволяет контролировать образование слагающих явление сил, позволяет локализовывать и идентифицировать наблюдаемые и другими экспериментаторами воспроизводимые эффекты.
Однако все это возможно лишь до определенного предела. За этим пределом как раз предположение абсолютной системы отсчета лишает нас такого контроля. Дело в том, что в силу необратимости процессов, связанных с использованием информации, в силу особых свойств живых систем, способных в опыте эволюционировать и самоконтролироваться, наблюдение не может быть абсолютным, и не существует такой реальности, пусть даже гипотетической, в которой были бы следы всех событий и к которой мы могли бы обращаться при конструировании теоретических объектов. А раз так, то именно в силу указанных свойств живых систем немаловажно понимание того, что в опытном исследовании мы имеем дело с вербально или каким-нибудь иным способом (в том числе и материальными экспериментальными воздействиями) сообщаемым испытуемому знанием о его же состояниях или их начальных условиях. Но и вербальное и материальное воздействие ведь кем-то организуется и является кристаллизацией его знаний, а не какой-то божественной чистой мыслью. И напоминание о существовании этого “кого-то” не тривиально, если нет абсолютной системы отсчета.
Проблема, таким образом, состоит в том, чтобы понятным (то есть операционально и конструктивно для исследователя разрешимым) экспериментальным устройством контролировать как раз актуализируемые объектом изучения индивидуально-цельные состояния. Неразложимые в терминах абсолютного наблюдения извне они-то и имеют место в эксперименте, не говоря уже о том, что сама жизнь сознательных существ “экспериментальна” в широком смысле этого слова. Поэтому исследовательский эксперимент должен не подменять мыслью исследователя практику, жизнь объекта, ибо при такой подмене разрушается собственное бытие изучаемого явления и оно в теоретических выводах сводится к функции мысли исследователя, к описанию происходящего в его собственном уме, выдаваемом за происходящее в предмете (нередкий случай не только в психологии, но и в антропологии, лингвистике и т.п.)2.
2 Парадоксально, но это и есть редукция объекта к действию чистой мысли, полагаемой, правда, не в самом объекте – в психике, а в исследователе. Но и в том и в другом случае последствия одни и те же в смысле разрушения самих оснований объективного метода науки.
Например, в итоге многолетней истории и физиологических и психологических исследований стало очевидно, что движение, моторная схема не могут быть усвоены – они должны быть построены субъектом. Н.А.Бернштейн в свое время говорил о том, что упражнение – это повторение без повторения. Тщательный анализ рисунка даже хорошо усвоенных движений (в том числе и анализ их задающих, программирующих, собственно фазических и коррекционных компонентов) свидетельствует об их уникальности, своеобычности. Микроструктурный анализ моторного акта показывает, что его биодинамическая ткань неповторима как отпечаток пальца. Это означает, что строится не только моторная схема, но что на основе этой схемы строится (а не просто повторяется) каждый живой моторный акт. И стимульное подкрепление ничего ровным счетом не означает без этой работы, а она не вытекает однозначно из структуры внешнего стимула. В этом смысле условие понятности происходящего, реализуемое по схеме “стимул – реакция”, не является, однако, соответствующим существу дела экспериментом. Должны быть еще понятия, относящиеся к указанной выше работе, то есть работе по реальному построению изучаемого действия. При этом замечательно, что это не понятия, описывающие работу “я” (ни “я” испытуемого, ни “я” исследователя). Скорее это “оно” работает, а не “я”. Когда мы говорим “оно”, это не литературная метафора, это попытка условно указать на факт самодействия всего того, что живет среди вещей, там, в мире объектов, включающих в свое движение также и “испытующие движения”, в описании которых и необходимо как-то нейтрализовать почти обязательную для человеческого языка манию персонификаций. В обыденном языке такого рода персонификации неизбежны, но мы говорим о научных понятиях. Иными словами, в приведенном нами примере движение, равно как и психика самостроятся и саморазвиваются. Высаживая семя в почву, мы ведь не пытаемся заменить собой, своим рассуждением ее волшебную органическую химию, то есть представить продукт живой, hic et nunc, организации работы звеном аналитической последовательности вывода. Вряд ли какой-либо биолог сочтет такую работу эпифеноменом!
Сказанное выше о построении движения тем более относится к предметному строению, какое характеризует деятельность в широком смысле слова и, значит, мышление, умение, навыки, эмоции, вообще так называемые психические функции. Конечно, задача науки в том и состоит, чтобы иметь в своем распоряжении (или найти) понятия и термины для той работы жизни, в которой это строение возникает (и каковую в действительности мы и называем практикой, отличаемой от теории и мысли, если, конечно, придать этой категории содержательный смысл, а не обыденный). Но ими неминуемо будут термины особой реальности. Реальность эта, оставаясь субъективной, не поддается тем не менее никакому “языку внутреннего”, ускользает от него, отличается от него. В то же время она не может быть сведена к актам, действиям какой-либо чистой “знающей” сущности, к ее умственным построениям. Иначе необъяснимым и даже скандальным “чудом” для естественнонаучной картины мира была бы, например, точность свободного действия и обеспечивающих его структур (превосходящая, как известно, и точность инстинкта и точность мышления) – как их анализировать, где они возникают, в каком пространстве и времени, в “настоящем моменте” воздействия стимула, а может быть, в повторении таких моментов?
Фактически получается так, что нужно было бы работу, дающую такие структуры, свести сначала к “чистым” ментальным актам, к действиям духовной сущности, а затем – на основе правил научной методологии, которой, естественно, нечего делать с такой неуловимой вещью, – отбросить ее в качестве ненужного и даже абсурдного довеска. Таким образом, мы обнаруживаем и в редукционизме и в спиритуализме действие одной и той же посылки, только с обратным знаком. “Мыслит” ли мозг или же “мыслит” гомункулус – это все различные проекции одного и того же субстанционализма, не говоря уже об антропоморфическом характере подобного рода описаний субъективной реальности.
Но психолог может (и должен) обратить себе на пользу тот факт, что реальность субъективного упорно сопротивляется любым своим концептуализациям. Известна, например, невозможность концептуализировать множество оттенков широкой гаммы эмоциональных переживаний, оттенков, запахов и т.п., а с другой стороны, полисемичность разветвления рядов значений и контекстов обыденного языка. Связь между ними и найденными их (само) выражениями и реализациями всегда в высшей степени условна и вольна. Но это “ускользание” (иногда даже поддающееся усилению в эксперименте) и вызывает все новые и новые поиски, что является условием развития, продуктивности психической жизни, то есть выражением реальности ее функций. Поэтому эта упрямая реальность далеко не просто лишь аккомпанемент к чему-то иному, к каким-то другим еще отношениям, которые считались бы действительными, то есть которые Наблюдатель объявил бы единственно подлинными. Да и что такое в этом случае реальное, то есть происходящее помимо и независимо от состояний познающего субъекта в смысле требований научной картины мира? Ключом к реальному здесь может быть лишь расширенное понятие объективности, способное включить в свою орбиту также и описание предметов, естественные проявления которых содержат в себе отложения субъективно-деятельностных трансформаций действительности. Такое расширение достигается сужением фундаментальных абстракций наблюдения, определяющих место сознательного субъекта в процессах природы, и наложением ограничений на беспредельную, извне задаваемую перспективу (в терминах которой неразложимы как раз основные, интересующие психологию явления)3. Иначе объективность превращается в полный субъективизм, объект – в функцию сознания исследователя.
3 Расширенное таким путем понятие объективности – продукт опыта даже современной физики, не говоря уже о биологии.
К мысли о том, что субъективность есть реальность, независимая от познания ее, от того, где, когда и кем она познается, приводят и опыт истории культуры, наблюдение крупных эпох истории человеческого сознавши. Например, уже экскурсы психоанализа Фрейда в древние мифологические системы культуры показывали, что тысячелетиями существовавшая картина предметов и существ воображаемой сверхчувственной реальности, ритуально инсценируемых на человеческом материале и поведении, может быть переведена анализом в термины мета-психологии. Точнее, она может быть переведена в термины знания механизмов воспроизводства и регуляции сознательной жизни, опосредуемого в данном случае принудительным для человека действием особых, чувственно-сверхчувственных, как назвал бы их Маркс, предметов. А отсюда и возможность рассматривать последние, наоборот, как объективированную проекцию первых, как вынесенные в реальность перевоплощения их практического функционирования4. Это, так сказать, психология без “я”, сознание реальной жизни, обходящейся без психологически-субъектного объединения в единстве “я”, в персонифицированном агенте действий и состояний. Но за этим языком предметов стоит инвариантное относительно любого языка действие представлений, субъективности (в том числе так называемой “бессознательной”) – того же рода, что и за языком инстанции “я”, который есть лишь частный (и поздний) исторический продукт, лишь одна из психологий, а не Психология как таковая, с большой буквы. Более того, это как бы самой историей проделанная абстракция, выделение процессов в чистом виде, позволяющее нам узнавать и анализировать функционирование субъективности по предметам внешнего субъекту мира, если, конечно, не считать их просто фантазиями и заблуждениями относительно известного нам строения этого мира5. Со времени Фрейда и так называемая историческая психология (И.Мейерсон, Ж.П.Вернан и др.) сделала значительные шаги в этом направлении.
4 См.: З.Фрейд. Психопатология обыденной жизни. М, 1925; см. также: А.Р.Лурия. Психология как историческая наука // В сб. “История и психология”. – М.: Наука, 1971.
5 Скорее сама мифологическая картина мира может рассматриваться как продукт апостериорной мировоззренчески умозрительной экспликации свойств психики, упакованных в этих внешних культурных предметах, – продукт, сопоставимый, следовательно, не с научной картиной мира, а с задачами регулирования и воспроизводства психики в обществе и индивидах.
Мы не будем дальше вдаваться в эту проблему. Для хода нашего рассуждения важно, что в приведенном примере независимость психических процессов от внутрикультурных гипотез и теорий вновь указывает на их объективность. А это единственно открывает поле научному методу их изучения, поле, совершенно независимое как от обязательного поиска материальных их носителей в мозгу, так и от каких-либо априорно положенных норм, идеалов, ценностей, “человеческой природы” и т.п. Действительные факты противоречат не столько привлечению к анализу субъективных форм отчета (оно может быть весьма разным), сколько абстрактному, интеллектуально воспаренному характеру интерпретаций, свойственных и чистой физикалистской мысли с ее абсолютным эмпирическим критерием истинности, и априористическим теориям. Поэтому сначала Маркс в XIX веке, а затем все хоть сколько-нибудь интересные в интеллектуальном отношении начинания в XX веке полагают практику versus мысль, внося тем самым нередуцируемое явление жизни в сам объект изучения (и, если угодно, живую, а не только лишь логическую основу в познание) и накладывая соответствующие ограничения на “чистоту” мысли исследователя. Эта существенная оппозиция теперь известна всем, но не всегда осознаются ее следствия для психологии: то, что она уничтожает примитивное различение души и тела.
Последовательное проведение ее в психологических исследованиях предполагает принятие того факта, что субъективность сама входит в объективную реальность, данную науке, является элементом ее определения, а не располагается где-то над ней в качестве воспаренного фантома физических событий, элиминируемого наукой, или за ней в виде таинственной души. Говоря, что субъективность “входит в реальность”, мы имеем в виду, что она входит в ту реальность, которая является объективной, каузально организованной по отношению к миру сознания, данному нам также и на “языке внутреннего”. Только задав ее в самом начале (так же, как и в биологии явление жизни), в трансцендентной по отношению к “языку внутреннего” части, мы может затем выделить объективные процессы (идущие независимо от наблюдения и самонаблюдения), выделить стороны предмета психологического исследования, поддающиеся объективному описанию в случаях, когда неизбежно и, более того, необходимо употребление терминов “сознание”, “воление” и т.п. Потом уже поздно соединять сознание с природными явлениями и описывающими их терминами, и мы никогда в рамках одного логически гомогенного исследования не выйдем к месту, где что-то кем-то мыслится, видится, помнится, воображается, узнается, эмоционально переживается, мотивируется. А ведь и помнится, и воображается, и мыслится, и узнается… Маркс в свое время имел весьма серьезные возражения против созерцательного материализма, которым сознание “берется вполне натуралистически, просто как нечто данное, заранее противоставляемое бытию, природе”6. Эти возражения сохраняют свою силу и сегодня.
6 К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч. Т. 20. С. 34. Разрядка наша – Авт.
Действительно, само понятие физического причинения, фактических зависимостей, детерминистически задающих наблюдаемые проявления отмеченных сознанием действий и состояний, строится в психологии на основе совершенно иной организации теоретических научных объектов, что не только не ведет к выпадению психологии из общего стиля объективного познания, но, наоборот, расширяет, как мы уже говорили, общее понятие научной рациональности.
В свете такого построения сознание, психические интенциональные процессы с самого начала привлекаются к анализу не как отношение к действительности, а как отношение в действительности. Теоретические объекты психологии представляют собой объекты данной, особой действительности. Это можно показать простыми соображениями. В деятельности сознательных существ (как бы далеко на оси онтогенеза мы ни полагали точку сознания в собственном смысле этого слова) речь идет прежде всего об отодвигании во времени решающих актов по отношению к окружающему миру, в том числе удовлетворения собственных органических потребностей. Происходит как бы удвоение и повторение явлений в зазоре длящегося опыта, позволяющем этим существам обучаться, самообучаться и эволюционировать. Психологу независимо от поиска биологических, эволюционно-генетических оснований подобного поведения живых систем достаточно, что такая система отсроченного действия представляет пространство, куда – задолго до итогов процессов, дающих мотивационно, перцептуально, мнемически, эмотивно и т.д. организованный внутренний мир сформировавшегося в своих функциях существа, – вторгаются символизирующие вещественные превращения объективных обстоятельств, дающие при этом вполне телесно, а не субъективно действующие образования, развернутые вне интроспективной реальности.
Эти материализованные превращения, эти психические замещения вместе с физически случившимся или происходящим – и вне рамок классического различения внешнего и внутреннего – являются естественно развивающимся основанием находимого на другом полюсе мира восприятий, переживаний, содержания интенций, симультанных целостностей гештальта, характериологических личностных формаций и т.д. Иными словами, это уже особые цельные (хотя и явно кентаврические) объекты, для исследователя конечные или первичные и рассматриваемые внутри их собственной индивидуальной истории. Они-то и сохраняются во всем последующем функционировании психики как (порой скрытые) определения, как детерминистические связующие воздействий и побуждений.
Например, психологические исследования памяти и восприятия (в частности, псевдоскопические и инвертоскопические) показывают, что носителями психической детерминации, возможного мира тех или иных перцептивных или мнемических смыслов и значений являются не физически описываемые события внешнего мира (видимые Наблюдателю7) и не какие-нибудь их “внутренние преломления”, видимые только субъекту. Такими носителями являются вне индивида развернутые деятельностью образования, чувственная ткань, сплетенная квазивещественными превращениями действительности и ставшая органом вычерпывания из нее информации и стимулов. Рассматривая ее в качестве телесного органа, мы можем, следовательно, и сознательно-психические проявления рассматривать как отправления и функции этого органа. Только соответствующие термины относятся уже не к органам чувств, анатомо-физиологическим рецепторам, анализаторам и т.д., а к биодинамической и чувственной ткани предметного тела субъектов познания и действия8.
7 К событиям внешнего мира относятся и внутрииндивидуальные физические процессы и состояния; восприятия их действия как психические или осознаваемые находятся вне своего материального субстрата. Маркс в свое время говорил, что глаз, например, воспринимает не отпечаток на ретине, а объективную форму вещи, находящейся вне глаза (см.: К.Маркс и Ф.Энгельс. Соч., т. 23, стр. 82).
8 См. исследование А.Н.Леонтьева, А.Д.Логвиненко, В.В.Столина в книге “Восприятия и деятельность”. М., 1976.
Оно, можно думать, простирается в особое измерение, или “четвертое состояние”, бытия, о котором по меньшей мере можно сказать, что оно не является евклидово-декартовым и явно требует применения понятий сложных гиперпространств, аппарата современных топологий и, возможно, фазовых и еще более сложных неметризованных представлений пространства-времени.
В рамках данной статьи мы не имеем возможности углубляться в этот чрезвычайно важный вопрос о неевклидовом характере предметностей психической реальности, полей, пространств и поэтому оставляем его для дальнейших исследований и размышлений9. Пока нам важно подчеркнуть ту мысль, что эти многомерные надстройки природных возможностей человека являются тем каркасом, который вписывает человека в естественноисторический, каузальный, мир. Они несут на себе механизмы мнимостей (кажимостей) ментальной и сознательной жизни. Последние априорно задают некоторые интерпретативно-содержательные смыслы любым конкретным воздействиям и переживаниям. Поэтому и приходится констатировать, что органы, то есть то, о чем мы говорим уже в реальных физических терминах, растут и развертываются в экстрацеребральной и трансиндивидной реальности10. Психические события ведь происходят не в голове, как нейрофизиологические события, и тем более они происходят не там, где протекает жизнь отраженных в них содержаний. Психически-субъективное есть некоторое поле, на котором совместно представлены и определенное предметное содержание, ставшее таковым для сознания в зависимости от формирования указанных выше функциональных органов, экстрацеребральных вещественных символизаций деятельности и биодинамических ее схем, и субъект познания, общения и действия. И если голова (мозг) и мир будут все-таки в конце концов описаны с предельно возможной детализацией в физических (физико-химических) терминах в реальном пространстве и времени, то психическое все равно окажется особым срезом и аппарата отражения (мозга) и отражаемых в нем состояний и объектов мира, несводимым ни к тому, ни к другому и живущим в квазипредметном измерении бытия. Это особая реальность, и ее выделение, развертка приводящих к ней превращений действия вещей не могут не иметь значения для поиска детерминаций сознания и психики вообще. Кстати, успех такого рода поиска сыграл бы немаловажную роль и в обогащении интеллектуального и методологического инструментария современного научного познания вообще.
9 Неподвластность психического евклидово-декартовому пространству не должна быть слишком удивительной хотя бы потому, что даже для описания живого движения, моторного и зрительного полей оказываются предпочтительными топологические категории по сравнению с метрическими. См.: Н.А.Бернштейн. Очерки по физиологии движений и физиологии активности. – М., 1966, стр. 68-69.
10 Интересно, что даже бессознательное Фрейд логикой дела был вынужден считать метапсихическим (то есть натурально не локализуемым в глубинах индивидуального организма).
Другим примером могут служить более сложные явления личностного формирования целостной жизни индивида. Если, скажем, мы имеем дело с субъектом, у которого врожденный вывих тазобедренного сустава (что само по себе является физическим фактом), то психологически формирующее действие этого “факта” отсылает нас к тому, как он оказался субъективно-деятельно освоен субъектом в совокупности отношений с другими и с собой, как он действует внутри и посредством языка реальной жизни, а не вне его, в чистоте стороннего наблюдения анатомии как физического факта биографии индивида. Только в этом виде органическое нарушение является реальным телом или, если угодно, “органом” жизни, посылающим сигналы детерминации в самые различные психические проявления и личностные свойства ее носителя. И в определенном смысле такая “физика” гораздо ближе определяет психический мир, чем любые свойства нейронов головного мозга и их структур. То же самое относится и к навязчивому и патогенному действию бессознательных представлений, детерминируемых либидинозными телесными (ср. с “чувственной тканью”) формациями. Эти формации выявляются психоанализом не из органических повреждений или структуры биологических инстинктов как таковых, а из ушедшей на дно работы субъективности. Они выявляются как существующие в виде совершенно телесной схемы жизненной реальности с ее структурными мнимостями-фантомами, с пространственным расположением этих фантасматических значений и фиксаций. Эти структуры и выступают как конкретные сформировавшиеся органы, “тело” протекания и реализации полового желания – “тело”, не совпадающее с анатомическим органом. И они абсолютно объективны по отношению к показаниям и самопредставлениям субъекта; наоборот, эти последние могут рассматриваться как искаженная и извращенная транспозиция первых, как симптом их существования и действия.
* * *
Подобные свойства детерминации в области психического, факт включенности субъективности в реальное, от субъекта не зависимое действие мира и необходимость вследствие этого теоретически строить особые объекты (непохожие на физические, но и не психологические в традиционном субъективистском смысле) требуют весьма сложной философской и эпистемологической проработки самих оснований психологического знания. Иначе невозможна теоретическая психологическая наука. Здесь полезно пойти по обычному пути развития предельных представлений, опирающихся на уже обнаружившиеся свойства предметной области, но доводящих их до мыслимо возможного максимального вида. Этим создается логическое пространство теории, достаточно гомогенный и замкнутый универсум возможного, позволяющий (в принципе) считать описание отдельных эмпирических проявлений данной предметной области полным и единообразным. В нашем случае таким мыслимо максимально доводимым свойством будет, например, уже упомянутая особенность объектов включать субъективность в свое независимое действие, а результаты его развертывать вовне тела индивида. Психология имеет теоретически дело с особой действительностью таких объектов, а лишь затем с описанием психики и сознания уже путем интерпретации этих объектов. Средствами последней окажутся, в частности, понятия “превращенности действия”, “мнимости”, “пространственно-временной развертки”, “оперативных систем” и т.п., в своей совокупности обеспечивающие независимость от внутрипсихологического языка индивидуального сознания, от ненаучных догадок относительно того, как этот “субъект вспомнил, что”, “подумал, что”, “захотел, чтобы” и т.п.
От такого теоретического подхода зависит, в частности, чтó мы будем считать “фактом”, “данностью”, “эмпирически имевшим место событием”, “эмпирически верифицирующей базой утверждении” в исследовании. В этом смысле, например, вывих тазобедренного сустава не является фактом науки о психике, он является таковым лишь вместе с его интенциональностью и развязанной ею работой (а их как раз нужно реконструировать). Точно так же для психологической теории зрительного восприятия не являются фактом длины и частоты световых волн, как не является ее фактом и анатомическое устройство глаза. Речь идет об особой (явно носящей реконструктивный характер) эмпирии, с особыми неклассическими правилами ее данности для теории.
И культурологические, и антропологические, и социально-идеологические, и психологические, и прикладные эргономические исследования последнего столетия, сходясь как бы в одной точке, показывают, что конституирующей, первичной формой этой теоретически конструируемой особой действительности субъективного является квазипредметность последнего. А интерпретативной схемой служит выделение именно предметно-практического тела жизни – той единственной внеиндивидуальной реальности, которая обладает свойством включать в себя субъективность в качестве собственного внутреннего элемента структуры и в то же время не быть мыслью, духовной сущностью. Причем использовать эту практическую реальность, интерпретируя через нее теоретические объекты психики и сознания, мы можем, лишь максимально устранив из нее самой термины сознательного целеполагания, планируемых действий и т.п. и рассматривая ее как замыкающую человека не на его цели и их непрерывную сознательную связь со средствами, а на то, какое место он занимает этой своей активностью в объективном движении реальности, в эволюции Вселенной. Деятельностная точка зрения состоит тогда в строгом проведении мысли, что мы деятельностью, ненамеренными и необратимыми последствиями произведенных ею изменений уже помещены туда, откуда приходят к нам воздействия и определения наших состояний, поддающихся затем выражению на “языке внутреннего” (в терминах цели, мотива, осознаваемого состояния, планируемого акта и т.д.).
Разъясним сказанное относительно квазипредметности сознания и ее интерпретативной схемы.
Подход к субъективно-психическому как к некоторому квазипредметному образованию, описываемому с привлечением фундаментальных категорий как предметно-смысловых, так и пространственно-временных, не может рассматриваться с точки зрения методологии современной науки как совершенно неожиданный. Необходимым инструментом современной науки является создание наглядных моделей понимания (двойная спираль генетического кода, планетарная модель атома, модели электрона, элементарных частиц, небесных тел). При создании подобных моделей, особенно на исходном уровне, используются не только знаковые и математические средства, но также средства аналогового, картинного замещения объектов, наглядно символизирующего все основные связи последних и живущего уже своей, независимой от рефлексии жизнью. Активное обсуждение этой темы в современной методологии науки означает, по сути дела, признание необходимости и конструктивной роли в познании и эксперименте специфических “понимательных вещей”, “интеллигибельной материи”, визуализированных понятий, которые, будучи видимыми, слышимыми, осязаемыми и т.д. вещами и в то же время артефактами, то есть искусственными созданиями человека, открывали бы пространство доступного для понимания мира.
Придание психической реальности пространственно-временных свойств поэтому не более условно, чем придание ДНК формы двойной спирали, которая является одновременно и видимой вещью и пониманием. И дело здесь не во вспомогательных средствах облегчения процесса представливания, понимания, как это иногда принято считать в методологии науки. Дело в том, что до и независимо от какого-либо научного познания (являющегося лишь специальным и предельно сложным случаем восприятия и понимания мира) так работает наша психика, открывая себе через квазипредметности пространство возможного “мира понимания” и дальнейшего развития в нем (или через него) психических структур.
Возможна аргументация развиваемой мысли и с другой, на первый взгляд неожиданной стороны. Перед современной психологической наукой сейчас поставлены проективные, конструктивные задачи, для решения которых нужны новые средства. Общепризнано, что трудовая деятельность человека в эпоху научно-технической революции стала значительно более сложной, особенно в системах человек – машина. Многие ученые работают в области разработки и оптимизации таких систем, ищут средства синтеза разнородных компонентов – человека и машины в систему. Но если дифференцировать эту задачу, то естественно возникает вопрос: что подлежит синтезу? Рука, глаз, мозг, чистая мысль и соответствующие технические средства?
Специалисты в области психологии труда и эргономики давно работают в других терминах и понятиях, а именно: пространство моторного поля, пространственно-временные свойства зрения, образы, обладающие пространственными характеристиками. Более того, к этим образам применяются и такие термины, как “образ-манипулятор”, который в действительности является не образом вообще чего-либо, а практическим заместителем, концентрирующим (комплицирующим) в себе схему действия, где понимание представлено вещественным, непосредственно различимым расположением и пространственными соотношениями “картины”.
Большой раздел в современной науке о зрении посвящен формированию образа и действиям с образами. Зрительная картина мира не рождается как пространственная (в качестве образа). Так, слепорожденные, получившие в зрелом возрасте способность видеть мир, сначала видят его непространственным. Такого рода фактов в психологии множество, иное дело, что создание адекватного аппарата для описания пространственных синтезов и флуктуаций как бы на грани предметного, а в сущности, непсихологического мира (ср., например, видимый мир и видимое поле), – дело чрезвычайной сложности и пути его создания лишь едва прощупываются.
Каждый человек имеет множество образов самых различных пространств: пространство комнаты, улицы, города, театра, музея, картины, парка, леса. Но он может их и не иметь, и в этом вся проблема.
Некоторые свободно ориентируются в микроскопическом, в воздушном и даже в пространстве космоса, с легкостью переходят от одного пространства к другому. Далее, неотъемлемой частью наших образов внешних пространств является образ собственной схемы тела, который также чрезвычайно вариативен. Он может включать в себя либо только собственное тело, либо тело плюс орудие (перо, нож, лопату, автомобиль, самолет, космический корабль и т.д.). Эти образы также пространственны, многослойны, динамичны. У субъекта на основе реальных действий создаются именно пространственно-временные конструкции, обладающие как чувственной, так и обязательно биодинамической тканью. И их нужно исследовать и описывать именно в этих терминах и свойствах, которые обычно как раз скрыты от самонаблюдения субъекта, хотя и используются им в высшей степени эффективно в реальной жизни и трудовой деятельности, и в том числе, при определенных условиях, могут служить неосознаваемым источником эмоций, фобий, психотических состояний, галлюцинаций, переживаемых с чувством несомненной достоверности, и т.д.
Скрытость этих свойств (неданность их в самонаблюдении) не случайна. Фундаментальные пространственно-временные формы замаскированы предметно-смысловыми, легко вербализуемыми категориями, которые выполняют ведущую работу в общении. Пространственно-временные формы, входя в чувственную ткань образа, хорошо известны нам как раз практически и освоены нами до развития речи. Поэтому сообщение об этих категориях часто ограничивается указательным жестом, либо они, подразумеваясь, не заслуживают даже жеста.
Эта субъективная непредставленность пространственно-временных категорий и сыграла фатальную в методологическом отношении роль в противопоставлении души и тела, тем более что и Декарту был известен лишь один вид пространства, описываемый в прямоугольных координатах.
Таким образом, мы приходим к заключению, что психическое многослойно как генетически, так и функционально. Субъект действительно удваивает мир, действительно прорастает в “четвертое измерение” своими квазивещественными “приставками-амплификаторами” (со всеми их установками, образами-манипуляторами, мнимостями, фантомальными схемами и т.п.). Но то, что он удваивает его, часто полностью скрывается верхними слоями. Фундаментальные перцептивные категории – пространство, время, движение, форма, цвет, распределение яркостей и т.п. – служат ему практическими ориентирами, фундаментом его практической деятельности и редко становятся предметом рефлексии. Человек как бы перемещается в мир значений и концептов, рефлектирует по поводу верхних слоев построенного им мира, сознательно оперируя предметными образами, знаками, словами, символами, смыслами и т.п., хотя совершенно не подлежит сомнению, что фундаментальные перцептивно-динамические категории, вещественно-смысловые образования, ранее освоенные им, он продолжает использовать в скрытой форме11. Но эта скрытость формы, полезная для субъекта, не освобождает психологию от ее вполне сознательного учета и от поиска путей построения этого удивительного мира психической реальности, развития объективных и вместе с тем психологических методов его исследования. Более того, обращение к этой форме, обратная квазипространственная развертка скрытого, свернутого – это и есть объективное поле любого психологического исследования, тот предмет, о котором мы можем рассуждать в объективных терминах, не предполагающих никаких гипотез относительно актов наблюдения, умозаключения, переживания, вчувствования, совершаемых гомункулосом, находящимся в подчерепном пространстве. Конечно, воспроизвести и переплавить в таких терминах содержание, традиционно ухватываемое психологическими категориями, такими, как “ощущение”, “восприятие”, “внимание”, “воля”, “высшие чувства” и т.п., не так-то просто. Тем не менее именно в этом направлении движется перестройка нашего психологического знания.
11 Хотелось бы подчеркнуть, что выделение психологом этих образований есть не просто указание на очередную область психологических исследований в ряду других областей психического, а выделение зависимости высших, характеризующихся сознательностью и идеальностью слоев от пространственно-временных конструкций практически освоенного слоя реальности. Последний и задает идеальным слоям горизонт, пределы, возможные направления и видения и не может быть в них бесконечно растянут при всей вневременности и внепространственности идеального.
Сказанное выше вовсе не представляет собой лишь программу для построения какой-нибудь воображаемой будущей психологии. Истоки подобного понимания можно найти как в истории физиологии, так и в истории психологии. Современная психологическая наука уже сейчас рассматривает субъективное как род (и ряд) исходных, многократно превращенных (в том числе иногда и извращенных) форм предметных деятельностей, имеющих свое происхождение, развитие, строение. Расширяется и уточняется таксономия единиц психологического анализа деятельности (отдельная деятельность, действие, операция, функциональный блок и т.п.). При этом выделяемые средствами генетического и функционального анализа единицы вовсе не погружаются исследователем в пространство мозга, не переходят плавным и незаметным образом в единицы физиологического анализа. Соблюдаются методологические требования гомогенности, открытости и неаддитивности таксономической системы, в том числе и таксономии единиц анализа психической деятельности12. Оказывается эффективным привлечение категорий системного анализа для описания функциональной структуры психических деятельностей. Функциональная структура рассматривается как закон связи между функциональными компонентами исследуемого объекта. В случае анализа психического под компонентами понимаются локализованные в пространстве (реальном, а не мозга) и в реальном психологическом времени активности, то есть направленные действия, операции или иные фазы процесса деятельности.
12 См.: А.Н.Леонтьев. Деятельность. Сознание. Личность. – М., 1975; Э.Г.Юдин. Деятельность как объяснительный принцип и как предмет научного изучения // Вопросы философии, 1976, №5.
Функциональная структура психического не исчерпывается лишь оперативными деятельностными компонентами. В нее входят в качестве компонентов и другие типы единиц анализа психического, порожденные деятельностью. К ним относятся когнитивные (сенсорные и перцептивные эталоны, образы, схемы, символы, значения) и интимно-личностные (потребности, мотивы, цели, смыслы и т.п.) компоненты. При этом когнитивные и интимно-личностные продукты психического, составляющие в совокупности предметно-смысловые черты его структуры, характеризуются, так же как и порождающая их деятельность, пространственно-временной определенностью.
* * *
Значение пути, который открывается в результате анализа, проведенного на страницах этой статьи, будет легче понять, если учесть постепенно происходящую смену ориентации психологической науки, которая под влиянием запросов практики трансформирует предмет собственного исследования. Эта трансформация состоит в том, что психологию начинают занимать не только процесс и законы отражения мира, но также законы и процессы порождения нового. Естественно, что проблема психического отражения, его рецептивных и транслирующих свойств была и остается фундаментальной. Но справедливо и то, что субъект порождает новые образы, создает новые конструкции, схемы, модели и понятия, что пространственно-временные квазивещественные конструкции обладают и генеративной силой. Процесс порождения нового исследуют разные разделы психологической науки, получившие такие наименования, как психология творчества, продуктивное восприятие, визуальное мышление (ср. Н.В.Гоголь – живописное соображение), музыкальное мышление, психология воображения и т.п.
Эти порожденные психические конструкции (еще до их объективации или фиксации в материале) предстают перед мысленным взором субъекта как вполне реальные, зримые, осязаемые и т.д. образования (ср., например, впечатление кажущегося феноменального движения, которого на деле нет; индукция восприятия дополнительных цветов, на сетчатку вовсе не воздействующих; восприятие послеобраза объекта без осознанного восприятия этого объекта и, наконец, предельный случай – явление Мадонны Рафаэлю). Именно потому они и могут служить основой последующей объективации, экстериоризации, реального воплощения. И здесь не меняет дела форма, в которой протекают эти процессы: под контролем сознания или бессознательно. Более того, видимо, нет принципиальной разницы между психическим отражением и психическим порождением. Отражение – это то же порождение (и построение) образа и притом такое порождение, которое не имеет конца, так как психические образы обладают свойством открытости. Поэтому созерцание и наблюдение прекрасного, например, и содержат наслаждение сами в себе. Так же и всякое творчество. К сожалению, идеи деятельности слишком часто лишь декларируются и, например, в инженерной психологии, удивительным образом уживаются с идеями приспособления, адаптации, формы которой расчленяются применительно к человеку и социуму на различные виды – от тотальной до индивидуальной.
Перечисленные в предыдущем разделе оперативные, когнитивные и интимно-личностные единицы психологического анализа исследуются современной наукой в известной мере независимо друг от друга. Но практические задачи организации и проектирования различных видов деятельности (учебной, трудовой, спортивной, игровой и т.д.) постепенно приводят к сближению этих различных аспектов исследования психической реальности. Для решения задач проектирования деятельности ключевой проблемой была и остается проблема рассмотрения различных компонентов в единой функциональной структуре, которая проявляет себя и для субъекта и для стороннего наблюдателя как объективная целостность, непосредственное и неразложимое образование. Психология в настоящее время накапливает арсенал методов, позволяющих выделять в этих целостностях их элементы и законы связи между ними, прощупывать эти структуры своего рода зондами, разворачивать во времени. Эти методы получили наименование методов микроструктурного, микрогенетического анализа, которые дополняют и развивают методы каузально-генетического исследования и методы формирования психической деятельности.
Неоценимую помощь в исследовании субъективного и психического оказывают нейрофизиология, психофизиология и психофизика (особенно содержательная в противовес классической). Сейчас найдена достаточно богатая номенклатура объективных индикаторов процессов, реализующих функциональные структуры психики (формирование программ предстоящего действия, его реализации, контроля, фиксации промежуточных или конечных результатов, дальнейшего развертывания деятельности и т.п.). Эти индикаторы устанавливаются при помощи чувствительных методов регистрации движений рук, движений глаз, внутренней речи, участия различных областей мозга. Однако непременным условием продуктивности использования всех этих методов является подчинение их анализу предметностей психической реальности в указанном выше смысле. При этом условии использование такого рода индикаторов позволяет не только верифицировать гипотезы о строении деятельности, типах сочетания конституирующих ее компонентов, но и оказывается также в высшей степени эвристически полезным, то есть служит основанием для выдвижения новых гипотез.
Нужно лишь остерегаться широко распространенного заблуждения относительно того, что-де физиологические индикаторы единственно и дают объективную информацию о субъективных явлениях, протекающих интрацеребрально и доступных интроспекции, и тем самым позволяют якобы контролировать, верифицировать последнюю. На деле, даже когда мы говорим о функциональных органах, эти органы могут быть интерпретированы совершенно различным образом: либо как интрацеребральные образования, либо так, как их понимал А.А.Ухтомский, а именно, что эти органы являются экстрацеребральными как по способам происхождения, так и по способам своего функционирования, что функциональный орган – это всякое “временное сочетание сил, способное осуществить определенное достижение”13.
13 А.А.Ухтомский. Парабиоз и доминанта. Собр. соч., т. 1. – Л., 1950, стр. 279.
* * *
Нетрудно заметить, что в настоящей статье была сделана попытка развития не только антиредукционистской, но и антименталистской трактовки психического. Несмотря на то, что намерением авторов было как-то представить целостную картину психики, рамки статьи не позволили рассмотреть важнейший круг проблем, связанных с эмоционально-волевой сферой, развитием и формированием личности. Наши рассуждения затрагивали преимущественно когнитивную и исполнительную деятельность субъекта, но в реальной жизни эти виды деятельности неотделимы от его эмоционально-волевой и личностной сферы. Новое знание о мире меняет не только когнитивную сферу, но изменяет и познающего субъекта. Именно в этом содержится залог единства познания (обучения) и формирования (воспитания). Новое знание включает в себя также и то, что на его основании может сделать субъект не только с окружающими предметами, но и с самим собой. И не только может, но и должен сделать именно он сам, самолично. Поэтому нам представляется, что предложенное понимание психического имеет самое близкое отношение не только к проблематике порождения психических состояний и образов, но и к идеалу реализации сознательной жизни как целого и в конечном счете порождения человеческой личности. Именно последнее является главным предметом и объяснительным принципом психологической науки. Иначе может получиться так, что мы научимся понимать в психике все что угодно, но перестанем в отличие от художников, писателей, старых мудрецов-афористов понимать человека.
Послесловие В.П.Зинченко (декабрь 2004 года)
В конце 1976 г. Александр Романович Лурия попросил меня защитить его от идеологических нападок физиолога М.М.Кольцовой и обязательно опубликовать ответ на ее статью (см. выше: сноску 1 в тексте статьи) в журнале “Вопросы философии”. Я решил, что сделать это с философом М.К.Мамардашвили будет сподручнее. К счастью, он согласился. Значит, повод к написанию был внешним! Когда мы написали статью, и наш друг и редактор журнала Г.С.Гургенидзе прочел ее, то он предложил привлечь к авторству Алексея Николаевича Леонтьева. А.Н. тоже, к счастью, бегло просмотрел статью и подписал ее, чем сильно облегчил (а по сути – обеспечил) прохождение статьи через суровую редколлегию журнала. В январе 1977 г. была готова верстка статьи, и она должна была появиться в февральском номере журнала. И тут А.Н. внимательно прочел верстку и призвал нас с Мерабом к себе. Он сказал, что сейчас самое время начать работать над статьей. Мы согласились и встречались 7 или 8 раз в его доме по субботам. Работа состояла в чтении, понимании и редактировании каждой фразы статьи. Каждый “сеанс” заканчивался обильным обедом, которым нас угощала хлебосольная Маргарита Петровна – жена А.Н. В конце апреля состоялся последний сеанс. Все трое подписали исправленную верстку. Прощаясь, А.Н. спросил, на кого подействует статья? Ответил Мераб: “Статью замолчат. А подействует она на молодежь, которая решит, что можно думать и писать и так, как написана статья”. А.Н. спросил, будет ли критика? На что Мераб ответил, что критики не будет, так как критики не смогут подняться до уровня авторов. На этом вопросы А.Н. кончились, но на следующий день он позвонил Г.С.Гургенидзе и попросил снять свою фамилию. О мотивах мы могли только догадываться. Спрашивать не стали. Правда, после выхода статьи, по инициативе А.Н. состоялось ее вполне доброжелательное обсуждение (хотя недоумений и вопросов было много) на факультете психологии МГУ.
Статья вышла в июле 1977 г. и в день 75-летия А.Р.Лурия я ему ее показал. Через месяц его не стало.
Если бы сегодня был жив Мераб Константинович, думаю, он не стал бы возражать, чтобы мы посвятили новую публикацию старой статьи светлой памяти Александра Романовича Лурия – ее инициатора.
Дата добавления: 2021-09-13; просмотров: 6; Нарушение авторских прав
§
Змістовий модуль 1
ФІЛОСОФІЯ, ЇЇ ПРЕДМЕТ І РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ
» Фінософія та світогляд.
» Предмет і функції філософії.
* Особливості та структура філософського знання.
* Філософія і наука. Філософська рефлексія.
^ Теоретичне наповнення даного модуля розкриває глибинну, динамічну сутність філософії як основи світогляду, як систему методологічних засад осмислення світу в цілому та місця людини в ньому. Вбираючи в себе емпіричні й теоретичні, ціннісні та нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення, філософія допомагає усвідомити всебічні зв’язки предметів та явищ об’єктивного світу; проте філософія – це не тільки наука, але й мистецтво, гуманітарне знання, любов до мудрості, ідеологія, трансцендентальне осягнення об’єкта, спосіб життя.
У змістовому модулі окреслюється структура філософського знання, аналізується проблемне поле філософії, спільні методологічні підходи та відмінності наукового й філософського сприйняття світу, вбачається евристичний потенціал філософської рефлексії.
Тема 2
ЕВОЛЮЦІЯ ФІЛОСОФСЬКИХ
ПОГЛЯДІВ У КОНТЕКСТІ £
– ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ >*
2.1. Філософія Стародавнього Сходу: • . .„
світоустрш та людина
Стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Сходу свідчить, що народи цих країн мали своєрідні філософські ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки давнього рабовласницького світу. Філософська думка народів Сходу намагалась розв’язати ті ж питання, якими займалась пізніше філософія народів Заходу.
*”” Філософія у Давній Індії виникла приблизно в середині І тисячоліття до н.е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.
Найдавніші пам’ятки індійської літератури – чотири збірники релігійних гімнів та молитв, що називають «Ведами» (близько 2500 -1700 років до н.е.). Найважливіший з них – «Рігведа». Інші – «Яджурведа», «Самаведа» і «Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя.
Завершенням «Вед» вважаються «Упанішади» (ирапі – засі -«сидіти біля, тобто коло ніг вчителя, одержуючи від нього поради, настанови»). Сьогодні відомі близько 300 «Упанішад». Більшість їх складено у УШ-УІ ст. до н.е. У цих збірниках бесід наставника з учнями вирішується питання про субстанцію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування – світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в «Упанішадах» відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря, земля) Головна увага у філософських ідеях «Упанішад» звертається на питання про субстанцію буття. Пануюче місце посідає викладення поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істинну духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить об’єктивний світ свавільно з самого себе і є тотожним з душею людини (атман). Згідно з «Упанішадами» вищий сенс мудрого життя – в усвідомленні, осягненні брахмана як всюди проникливої сутності, у тому, щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відмовитися від потягу, жаги до нього і знайти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотожності з брахманом, в єдності з ним (мокша).
Більшість філософських шкіл Давньої Індії були ортодоксальними, оскільки спирались на авторитет «Вед». Це школи. санкх’я, ньяя, йога, вайшешика, міманса, веданта та ін. Однак у багатьох з них (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) з-під зовнішньої релігійно-етичної форми є матеріалістична тенденція.
Мета вчення джайнізму – звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Для звільнення від сансари ще за життя необхідні правильна поведінка, правильне пізнання, правильна віра. Джерелом мудрості у джайнізмі вважається не Бог, а особливі святі, які досягли сили, щастя на ґрунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання.
Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого – випадковими, або перехідними властивостями. Серед неживих субстанцій особливе значення має матерія (пудгала). Матерія – або як роз’єднана на свої неподільні елементи (атоми), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою. Космос, згідно з джайнізмом, вічний, він ніким не створений і не може бути знищений.
Основною ознакою, душі джайнізм вважає свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа
. досконала, а її можливості – безмежні: душі доступні й безмежне знання, і безмежна могутність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні -джерело її неволі, залежності. Основна причина, що породжує залежність душі,- її сильні бажання або пристрасті. Вони криються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. Умова істинного пізнання – не тільки у вірі, тобто довірі до авторитету вчителів, але й у правильній поведінці, у напрямі наших дій.
«Звільнення» як мета вчення джайнізму має привести до повного відділення душі від тіла. Досягається це шляхом аскетизму. Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. Звідси егоцентричний характер етики джайнізму.
У VI ст. до н.е. виникає релігійне вчення буддизму. Буддизм -одна із світових релігій, вона знаходиться в одній ланці з християнством і мусульманством. Вчення буддизму грунтується на легенді про засновника релігії – принца Сіддхартха Раутами, якого називали Будда. Перша спроба систематизації буддизму надана у так званій книзі «Трипітака», тобто «Три кошики вчень». У третій з цих книг розглядаються філософські питання. Буддизм – більш релігійна етика (бо має за мету вказати шлях до врятування від зла), ніж теоретична філософія. У бесідах мудреці буддизму вчать, що мета пізнання – звільнення людини від страждань, пізнання шляху, що веде до цього звільнення.
Буддизм висуває чотири положення: ‘*’/ » життя виповнене страждань;
*І * існує причина виникнення страждань;
*•) * є можливість припинення страждань;
* * існує шлях звільнення від страждань.
* Отже, згідно з ученням буддизму, життя – це суцільна низка страждань. Причина цих страждань – у самій жадобі до життя, у потягу до існування. Смерть не веде до припинення страждань, бо за нею настає нове переродження. Подолати страждання, врятуватися від вічного кола перевтілення (санса-
ри) можна тільки шляхом подолання в собі потягу до існування. Необхідність страждання виводиться з обумовленості й залежності всіх подій і фактів.
В основі етики буддизму лежить переконання в тому, що звільнення від страждань досягається не у потойбічному, а в теперішньому житті. Таке припинення страждань називається у буддистів «нірваною». Під нірваною (санскр., букв.- охолодження, загасання) буддисти розуміють стан блаженного небуття, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зовнішнього світу, від світу думок.
Найдавнішою матеріалістичною філософською течією в Індії було вчення локаята, або чарвака (вчення, спрямоване на цей світ – локу). Локаята заперечувала існування будь-якого іншого світу, крім матеріального. Згідно з вченням локаята про буття весь об’єктивний світ складається з матеріальних першоелементів. Віра в існування Бога, душі, раю, потойбічному світу -неправда, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі.
У теорії пізнання представники школи стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи єдиним джерелом знань чуттєві сприйняття. Школа локаята відкидала містичне одкровення, сліпу віру у Веди, заперечувала самі основи ведичної релігії – карму (відплату за земне життя у потойбічному світі й усіх наступних перевтіленнях), сансару (коло земних перевтілень душі) і мокшу (звільнення від них).
Вчення санкх’я головною мудрістю.вважає пізнання шляхів і засобів, що ведуть до повного звільнення людини від страждань і нещасть. Вчення санкх’я передбачає два початки: матеріальний і духовний. Для пояснення світу санкх’я вважає вихідним поняття про матеріальну першопричину (пракриті) усіх речей і явищ, у тому числі явищ психічних. Вона є причиною існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. Крім цього, існує, згідно з ученням санкх’я, свідомість, яка перебуває вище будь-яких змін і за своєю природою вже не матеріальна. Безліч предметів реального світу виникає за допомо- 
Для вайшешика засади реальності – в особливих властивостях атомів і душ. Матеріальним носієм усіх якостей речей, особливостей, дій, а також причиною всього складного є субстанція. З різних видів субстанцій лише п’ять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утворені з фізичних елементів, що самі складаються з вічних неподільних атомів. Саме вони не сприймаютьМ ся почуттями, і про їх існування дізнаємося тільки за допомогою висновку.
У низці вчень давньоіндійської філософії є системи, що безпосередньо спираються на «Веди». В цих системах тексти «Вед» розглядаються як священні книги, подібно до давньоєврейської Біблії і новозавітної християнської літератури. Ці системи -міманса і веданта. Для них «Веди» – авторитет, єдине джерело пізнання. Позиції, що стверджуються у ведійських гімнах, вважаються, безумовно, істинними. Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми, згідно із вченням школи міманса, є дотримування того, чому вчать тексти «Вед», у яких вчення чає надчуттєву універсальну субстанцію, яка існує вічно і є солютною. Міманса приділила велику увагу питанням теорії1 пізнання і логіки. Чуттєві сприйняття розглядаються тут як’ особливе джерело знання. Предмети сприйняття характеризуй ються як реальні, що мають різні об’єктивні ознаки. Крім сприйняття, джерелом пізнання вважають логічний висновок, по-г рівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання” деяких неприйнятних істин як постулатів.
Ідеалістичне вчення веданти потребує, щоб учень наслідував учителя (що був присвячений до мудрості веданти),1 брав участь у спогляданні та у постійних роздумах над джерелом істини доти, доки не досягне постійного споглядання істини.
У Давньому Китаї у VII-VI ст. до н.е. як в ідеології, так і в політиці чітко вбачалися дві тенденції – консервативна і прогресивна, містична і атеїстична. У процесі боротьби цих двох тенденцій ширше поширювалися наївно-матеріашстнчні думки про п’ять першоелементів і речей (метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях (дао) в природі та інші, що виникли ще на початку II-1 тися чоліття до н.е. внаслідок узагальнення першопочаткових знань того часу.
У У-ПІ ст. до н.е. утворюються основні філософські гиколіг. 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь-ян (натурфілософія); 6) школа імен шін-цзя та інші.
В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи – вчитель Кун). Йому належить укладання низки давніх книг («Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін.), у яких зібрана культурна спадщина минулого. Він висловлював низку глибоких думок з питань виховання. Наприклад: «всі люди близькі одне ряс.і. одному за своєю природою, а різняться між собою у процесі виховання», треба «вивчати старе для того, щоб пізнати нове», «вчення без роздумів – марне, а роздуми без вчення – пусте».
Згідно з конфуціанством воля людини визначається «небесною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низьких» не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов’язки. Конфуцій висуває вчення чжень-мін (виправлення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини у суспільстві, її поведінка мають суворо відповідати соціальному стану людини.
Найбільш видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи, який стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий цар – «син неба». На його думку, людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істину від брехні. Але вроджені якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і вдосконалення особистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.
– Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи. Він висунув ідею загальної любові, закликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він стверджував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини залежить від того, як вона здійснюватиме в житті принцип «загальної любові». Залежно від цього «небесний володар» відповідним чином нагороджує або карає її. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир і взаємодопомогу між державами.
У розвитку філософії Давнього Китаю видатне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи про Дао, про загальний природний закон світу речей. Життя природи і людей не керується «волею неба», а плине за визначеним природним шляхом. Дао – це природний закон самих речей, який разом із субстанцією «ці» становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що у світі все знаходиться в русі й зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов’язково переходять у свою протилежність.
Прихильники даосизму з «Палацу науки Цзися» розвивали
вчення про матеріальну субстанцію. Вони вважали, що основою
всіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманний
рух і зміна. Ці у них поділяються на дві групи – на «найтонші»
і «грубі». Людина, на їх думку, народжується внаслідок поєднан
ня вказаних двох родів ці. Причому душа людини складається
з «найтонших» ці, а тіло – з «грубих». Головну роль в організмі
людини відіграють перші, від них залежать і розумові здібності
людини. Мудрість їй не дається від Бога, а є дією тонких ці.
Давні матеріалісти вважали, що тонкі ці можуть залишати лю
дину, коли вона «вмирає», і утворювати те, що люди називають
«демоном» або «богом». я
Фацзя («законники») були прихильниками державних реформ як знаряддя перетворення старого суспільства. Основні положення школи сформулював Шан-Ян (IV ст. до н.е.). Один з найвидатніших представників цієї школи, учень Сюнь-цзи – Хань Фей (НІ ст. до н.е.), стверджував, що природний шлях розвитку дао є підґрунтям усіх законів природи – лі. У людському суспільстві, як і у природі, існують за-
кони (Фа), Ідо є для людей критерієм їхніх дій. Ці закони повинні стати мірилом у визначенні добрих і злих намірів людини, змінюватися згідно з вимогами часу, зробитися могутньою зброєю в укріпленні країни. *'<*••’
Дата добавления: 2021-09-13; просмотров: 8; Нарушение авторских прав
§
Початок античної філософії пов’язують з представниками мглетської школи (VI ст. до н.е.), що виникла в місті Мілеті –Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом. Вони уявляли першооснову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого – вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря – ефір, що насичує всі істоти і з якого походить світ; Анаксімандр вважав початком всього існуючого первинну матерію – «апейрон», котрий є безмежним, невизначеним не ті.т-ькн у просторі, а/Іе й у часі.
Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт Ефеський говорить про нескінченність матерії, що не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, Ідо виникла на ґрунті загального споглядання природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні, зазначав про відносність понять.
У кінці VI ст. до н.е. виникає Піфагорійський союз, заснований видатним математиком Піфагором. Союз мав свій спосіб життя, що визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували Іірекрасне, на друге – корисне, на третє -приємне. Піфагор стверджував, що саме «мудре» – число, бо воно володіє речами, моральними й духовними якостями. «Земний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, котрі і створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла -четвірка. Числа є самостійними сутностями. Священною дека дою є число 10, тому що це подоба Всесвіт)’ з десятьма небес
ними сферами і десятьма світилами. ;
Опонентами Геракліта у дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Пар.ченід, Зенон. Світ вони сприймали як вічне нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все – без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все – в сучасному. Буття для Парменіда єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Ксенофан виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки у своїх віршах, зазначаючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати, наче люди, вони могли що завгодно,- коні коням би богів сподобили, образ бичачий дали б безсмертним бики. Гносеологічні висловлювання Ксенофана – перша в історії грецької думки постановка питання про можливості й межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофа-ном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб’єктивної думки і має імовірний характер.
Зенон говорив, що рух (реальність) та множина (почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо припустити існування руху, то, за Зеноном, виникають невирішу-вані суперечливості. Зенон висунув п’ять спростувань руху у своїх апоріях (апорія – трудність, спантеличеність). Перша апорія формулюється просто: «рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». Друга апорія «Дихотомія» твердить, що рух не може закінчитися, оскільки, перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчитися, але й початися. Третя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже проповзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який момент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою? Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху.
Засадами всього сущого, «коренями всіх речей» Емпедокл оголосив чотири стихії – землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, є сполученням цих стихій. У своїх поемах – «Про природу» й «Очищення» – він називав їх Любов’ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю, Ворожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування. Космогонія Емиедокла будується як безмежне чередування «любові» або «ворожнечі». У центрі уваги Анак-сагора – питання про перетворення одних речей у якісно інші. Згідно з Анаксагором вся природа – це безмежна множина вічних, дрібних, різноякісних часток, котрій він сам називав «зерном речей», а пізніше – гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються деяким космічним розумом (нус), що існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м’ясо складається з частинок м’яса, кістка – з кісточок»..
Левкіпп вперше висунув атомістичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним викладенням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори Левкіїша і Демокріта вже в IV ст. до н.е. були об’єднані й пізніше одержали назву «Согриз Оетокгісеит». Демокріт вчив, що весь світ, у тому числі й наша земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших частинок – атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом – найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що, трясучись на всі боки, атоми зіштовхуються і створюють вихорі. Демокріт вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші сполуки, що презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа – це теж сполука особливих атомів, що найбільш рухомі й подібні атомам вогню.
Важливими були також розробки Демокріта для теорії пізнання. Він вважав, що існують предмети «за істиною» (об’єктивно) і «за враженням» (суб’єктивно); у враженні існує теп-
ле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокрітом,- у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Враження» теж відображає існуючу реальність, але лише ЇЇ тимчасові виявлення. Існують два роди пізнання: «темний» (за допомогою почуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і почуття, і народжується істина. Демокріт розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на органи чуття образи предметів.
Суспільні й політичні умови в Греції V ст. до н.е., особливо
в Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу
в опануванні красномовством – мистецтвом переконувати, слу
хачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і
знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості – со
фісти. Вони навчали мистецтва красномовства (риториці),
мистецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу (діалек
тиці). Представник софістів Протагор учив, що «людина є .
мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких вла- :•
стивостей, а набувають властивостей залежно від відношення
їх до людини. Горгій проводить три тези: 1) нічого не існує; 2)
якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо це і мож
на пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому. Для
його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, з її логіч
ною і граматичною структурою. ІІБ
Сократ прагнув знайти точний метод, що полягав би, насамперед, у самопізнанні. Його вихідною засадою був висновок, котрий Сократ сформулював у вигляді афоризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упередженості. Пізнання починалось з ретельного аналізу самого себе як духовної істоти, що мислить і діє. Після завершення аналізу механізму свого духовного апара-
Рис. 2. Сократ ТУ> НаДУМК>’ СоКраТа, Му/фЄЦЬМІГ
вильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об’єктивно існуючого духу, тобто пізнати об’єктивно існуючу істину. Мудрець після цього повинен був навчити цієї істини якомога більшу кількість людей.
Пізнавальний метод, що виробив Сократ, отримав назву
«майєвтика» (з грецького: повивальна майстерність). Сократ
порівнював свою діяльність, що допомагає народженню істини,
з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демон
стрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діа
логічної бесіди використовував два засоби для отримання знан
ня – індукцію та дефініцію. Але починався «сократичний метод»
з іронії, коли мислитель зіштовхувався з самим собою, розумів
суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво.
і* Платан – об’єктивний ідеаліст, від нього бере початок іде
алізм взагалі, «лінія Платана». Він визнавав існування об’єктив
ного світу, але вважав його лише відбиттям, витвором дійсно
реального потойбічного світу ідей. Таким чином, він гадав, що
існує, наприклад, ідея коня в потойбічному світі, яка в нашому
світі вилилась у реального коня. Існує, наприклад, ідея стола,
різних тварин, тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям,
втіленням. За Платоном, істинним є тільки загальне, а не одинич
не. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея
коня є вічна й незмінна. Ідея за Платоном, – це граничне уза
гальнення речей. У ній закладено власне принцип речі, модель і
метод її конструювання та пізнавання. Таким чином, матеріаль
ний світ, за Платоном, – «тінь» світу ідей,
вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище за все
стоїть ідея краси і добра.
<•• Платон розробив так звану «теорію
спогадів», що є ядром його гносеологічної
концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі,
перебуваючи на землі, зберігають у собі
спогади про істинний потойбічний світ
ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є,
за Платоном, нашими знаннями про світ.
Чим краще душа пам’ятає світ ідей, тим р“с–3–
більше людина знає. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої у людини з’являється мудрість; душу вольову як основу- мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства – справедливості.
Існуючі державні форми ГТлатон ділить на дві групи: припустимі й регресивні. До упадочних він відносить тимокротію (владу кількох осіб, засновану на військовій силі), олігархію (владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство), демократію (владу невдячного демосу, натовпу) і тиранію.
Філософія мегарської школи базувалася на поєднанні сокра-тівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатської школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумового пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки загальне. Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Брехун», «Рогатий», «Лисий», «Купа». В софізмі «Рогатий» говориться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив рога, таким чином, ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо людина запевняє, що вона – брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, а логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні (з випаданням котрої волосини людина стає лисою? З додаванням котрої зернини утворюється купа?).
Матеріалістична і атеїстична орієнтація була характерна для школи кірентків. Вони не заперечували існування зовнішнього світу, але проголошували його непізнаванним. Єдине, що можна досягти,- це відчуття, які діляться на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні проблеми, кіренаїки були гедоністшш, проголошували вищим благом та метою життя насолоду.
Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Він написав близько 150 наукових праць, серед яких можна виділити кілька
– груїг. 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія судження, «Аналітика перша і друга» – головний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знання); 2) трактати про природу і рух (‘«Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику)’, 5) етичні твори – «Ніко-махова етика», «Евдемова етика»; сощально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мистецтво, поезію і риторику, перш за все це – «Поетика».
Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлумачиться як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першооснову, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина – дорожча».
Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, – сукупність множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» буття і тому у «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мислитель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об’єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати матерія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Матерія ж – це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».
За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина
груїг. 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія судження, «Аналітика перша і друга» – головний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знання); 2) трактати про природу і рух (‘«Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати («Про душу», «Історія тварин»); 4) твори про «первинну філософію», тобто метафізику)’, 5) етичні твори – «Ніко-махова етика», «Евдемова етика»; сощально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мистецтво, поезію і риторику, перш за все це – «Поетика».
Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини -теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлумачиться як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першооснову, або істинне буття. Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина – дорожча».
Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнане. Світ, за Арістотелем, – сукупність множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» буття і тому у «чистому» вигляді може тільки мислитися. Мислитель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об’єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум». Реально ж існувати матерія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Матерія ж – це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».
За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна причина
(архітектор, його мистецтво) та мета будови (сама будова). Таким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки все у світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бот, до його творчого задуму.
Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Вій виділив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузькому розумінні (перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, другорядним, а небесний – найбільш зразковим.
Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та уявленнях про їх взаємопроникнення (теплого – в холодне, сухого – у мокре та навпаки). Але обов’язковим є п’ятий елемент – божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зірки.
Арістотель – засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володшня, дія, страждання. Щ
Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму вихідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує класифікацію відчуттів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об’єкти Арістотель ділить на дві групи: 1) які можуть сприйматися лише завдяки органам -чуття – звук, колір, запах; 2) які сприймаються одразу всіма або більшістю органів чуття – рух, розмір, фігура. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.
Арістотель виділяє чотири смисли буття: 1) буття в собі, що описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція, або сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, мати, бути в спокої); 2) буття потенції та акту; тут вирішується проблема розрізняння актуальної та потенційної нескінченності та руху; 3) буття акцидеицій – це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.
Абсолютне знання є, за Арістотелем, системою першопо-чатків, якими є перша філософія, або метафізіка. Сама мета морфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрунтування висунутих положень. Антична філософія мала певні загальні риси:
* насамперед космологічно-онтологічний характер;
* існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики у межах онтологічної;
* підкреслення пасивної ролі суб’єкта пізнання, усвідомлення людської діяльності лише як активного перегрупування природних речей;
* пошуки таких форм буття, що найкраще відповідати б природній доцільності.
У цілому в античній філософи абсолютне знання сприймається як система першопочаткгв, якими є перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути доведені або виводитися з чогось, то метафізика і є метанау-кою, що обґрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.
»
2.3. Філософія середніх віків: теоцентризм г‘
Середні віки охоплюють період з II по XIV ст. Унаслідок розколу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається утвердження влади католицизму. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знання» про «найдосконаліше» втілення духовності – Бога; решта ж форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати в ролі «служниць теології». Протягом наступних століть у країнах Західної Європи стало швидко зростати значення римського єпископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст. він починає іменуватись «Папою».
Початковий період середньовічної філософії отримав назву патристики (від лат. рагсіз – отці (церкви) (ІІ-УІІІ ст. н.е.). У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формуються та утверджуються фундаментальні при цими середньовічної філософії на базі християнсько-теологічного переосмислення ідейної спадщини античності й старозавітної міфології.
Представники так званої апологетики (Тертулліан, Лактацій,
Юстін, Оріген, Климент Александрійськнй) і «отці церкви»
(Григорій Богослов, Василь Великий, Аврелій Августин) зак
ликали правителів і освічених людей захищати переваги хрис
тиянського вчення. •'<
Тертултан заявляв у своєму основному творі «Апологети-кум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знання і розуму, ворожнеча до «язичницької» філософії і звеличування сліпої віри – така головна ідея праць Тертулліана. Тертулліанове поняття віри підготувало основу для підкорення філософії теології (вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.
З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Блаженний. Його головними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Божий». Він доводив, що Бог – найвище буття. У ньому перебувають вічні ідеї, що зу-мовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не че-рез необхідність. Людина – це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Авгу-стином, є безсмертною, «першородний гріх» Адама та Єни вразив усе людство і для порятунку у майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовна! влади над мирською, оскільки без церкви немає порятунку. Історія, за Августином, – лише короткий відрізок між двома «вічностями» – створенням світу Богом і «тисячолітнім» царством Божим на землі.
Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, первинність віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церква – єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Соціально-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. «Гріховному» та «тимчасово му» земному життю він протиставляв вічне й «блаженне» «потойбічне» існування.
Головним напрямком у розвитку філософії феодального суспільства була так звана схоластика (від лат.: зспоіазііса -шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (рання схоластика) і XIII ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини XII ст. – в університетах. Надалі слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів.
Середньовічній свідомості притаманна двоїстість: світ роз
поділяється на духовний, небесний, божественний і земний,
плотський, гріховний. 1 хоча перший (небесний) світ справжній,
істинний, людина належить і до земного, гріховного світу. Тому
філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина се
редніх віків – це духовна істота, вона створена за образом і
подобою Бога. Ключ до розв’язання «земних» проблем люди
на шукає у сфері духовності. .~
Духовність є найвищим критерієм реальності, тілесні характеристики і потреби – «неістотні». Якщо людина античності -природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовлена історичною специфікою феодального способу життя, не оз-начата проте припинення (чи, принаймні, істотного уповільнення) власне філософського розвитку.
У ХІ-ХІІ ст. в Європі відбуваються палкі дискусії про природу універсалій. Універсали (від лат.: ипіуегзаііз – загальний) -філософський термін, що вживався для позначення загальних понять (стіл, людина) на відміну від одиничних (даний конкретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально – універсали чи окремі речі, було головним у боротьбі між номіналізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Власне постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викликана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.
– Реалісти твердили, ніби універсалі! існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомогоюі висновку. Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існують реально, а є лише словами, іменами (звідси і їх назва, від лат.: потіпаїія – ім’я). Згідно з цим поглядом, наприклад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реально існують тільки окремі речі. «Людина» – лише загальне ім’я, котрим називається кожна окрема людина.
Видатним реалістом XII ст. був Ансельм Кентерберійський. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, що оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існування буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже. Ти воістину існуєш,- говорив він, – бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.
На противагу реалізму, Іоанн Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише одиничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтовував номіналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святої трійці» як сукупності трьох окремих богів. Номіналіст Берен-гарій Турський визнавав за реальне лише те, що ми сприймаємо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що у церковному обряді-причасті людина смакує хліб та вино, а не «тіло і кров Господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, – писав Беренгарій Турський,” було б велике, як башта, то і тоді б його вже з’їли до кінця.
Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійського, то розробкою ЇЇ форми займався його молодший сучасник – француз П’єр Абеляр. Завдяки йому в межах номіналізму зародилася тенденція раціоналістичного філософського аналізу теологічних положень, що об’єктивно призвела до звільнення філософії від ролі «служниці тео-
логії». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є
не тільки у творах авторитетних церковних авторів, але й у>
самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було:)
«Розуміти, щоб вірити». І
Роджер Бекон одним із перших наполягав на необхідності
дослідницького вивчення природи. Основним знаряддям і дже
релом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення,
авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мислення за
лежить від досвіду. На допомогу йому повинні бути залучені
вищі способи пізнання – філософія та богослов’я. Захищаючи
тезу про реальне існування одиничних предметів і заперечую
чи окреме від людини існування загальних понять (універ-І
салій), номіналіст Дуне Скотт послідовно шукав шляхи віднов
лення зв’язку між матерією і духом. Дуне Скотт розглядає»
питання про стосунки богослов’я й філософії. Власний предмет**
богослов’я – Бог, предмет філософії (метафізики) – буттял
Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За тверджен-с|
ням мислителя, Бог – чиста форма. Але решта істот і речещ
складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з
Дунсом Скоттом,- це форма людського тіла. Вона створюєтьсж
Богом за народження людини і під час її життя не відокремлені
на від тіла. Вона єдина і безсмертна. .і
Найбільш відомим реалістом XIII ст. бувт Фома Аквінський, відомий своєю працею$ «Сума теології», що стала своєрідною ен-4 циклопедією середньовічного світогляду д Мета вчення Фоми – показати, Іцо розум й віра відрізняються одне від одного. Всупе- і реч вченню аверроїстів про двоїсту істину,! Фома Аквінський стверджує, що супе-‘ речність, котра існує між двома положеннями, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натхненні» не може бути нічого помилкового, можна стверджувати, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов’я. Гармонія віри й розуму, в розумінні Фоми Аквінського, означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людсь- кий розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність-філософії від релігії, що полягає у методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людський розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку, можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя душі).
Аквінський висунув п’ять доказів буття Бога. Перший доказ полягає в Існуванні руху. Усе, що рухається, має причину руху, саморух предмету неможливий, першоосновою руху є Бог. Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» причини, першопричиною є Бог. Третій доказ існування Бога виходить із необхідності існування всього. Четвертий – із існування абсолютного мірила – Бога. П’ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто цілеспрямовує буття світу, і це є Бог.
У своєму вченні Фома використовував ідеї Арістотеля. Згідно з Фомою Аквінським матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог – чисто духовна сутність.
Учення Фоми Аквінського отримало назву томізму (латинською Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але вже в 1323 р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 році вчення Фоми було проголошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст. на його основі розвивається неотомізм.
XIV століття було ознаменовано новим плідним для філософії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником номіналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджував, що універсалі! існують тільки після речей, у розумі людини, вони відображають загальне в речах. За вченням Оккама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчити існування чого б там не було і тільки воно одне осягає факти. Вчення про роль чуттєвої інтуїції і досвід у процесі пізнання пов’язано в Оккама з вимогою простоти пояснення (принцип економії або бережливості). Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Ресіпьт науки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки – з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями.
Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про божественний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають у це зовсім інший зміст. В Арістотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка задає загальну тенденцію розвитку світу, але він не є прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог – творець і причина всього . існуючого, це периюсутність, від якої залежать усі інші сутності. -Філософія стає не просто любов’ю до мудрості, а перпі за все -любов’ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей божественних. Оскільки саме божественне є першопочатком, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності й іншим наукам. Характерними рисами філософії середньовіччя можна вважати такі:
* вона була служницею богослов’я, теології. В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіші принципи: ідея творення й ідея натхнення. Вони обумовлюють’ існування єдиного особистого Бога.
* філософія того періоду залишалась відокремленою, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинені товарно-грошові відносини – фактори, що складають передумови раціонального. Філософія писалася ла-‘ тинню, а тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.
* середньовічна філософія є синтезом двох традицій: хріс- ‘ тиянського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обґрунтування своїх догматів запозичило античну ідею раціонального, використовувало твори античних філософів.
* особливістю середньовічної філософії була і боротьба номіналізму і реалізму протягом кількох віків як прояв давньої боротьби матеріалізму і ідеалізму.
* специфічною формою філософії у середні віки була схоластика. Незважаючи па те що важливу роль у ній відігравало обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка проблем пізнання, а також теорія «двоїстої істини», що призводить до звільнення філософії з-під впливу релігії. Наука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями, що є осно-кщ: вою всієї нової культури.
2.4. Філософія епохи Відродження:
Дата добавления: 2021-09-13; просмотров: 7; Нарушение авторских прав
§
Іде
Епоха Відродження визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається у ХІУ-ХУ ст. і завершується в ХУІ-ХУІІ ст. Епоха Відродження (фр. – Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних, відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.
Філософія епохи Відродження тісно пов’язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успіхами в галузі медицини Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, античної культури (звідси і назва), спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.
З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов’язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, котру вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я людина, і ніщо людське мені не стороннє», – цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у ЇЇ право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХІУ-ХУ ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, у ХУІ-ХУІІ ст. Відродження набуває природничої орієнтації.
Гуманізм (від лат.: Ьигпапш – людський) у широкому розумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм з’являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, – свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури.
Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що людина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги станового та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається особистими зусиллями.
Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-перше, першочерговий розгляд не проблем онтології, а етичних проблем; по-друге, перебудову всієї картини світу, переосмислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.
Гуманісти не відкидали тези про створення людини Богом,
безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у
протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті
гармонії духовних і матеріальних засад у ній. ,о
Філософія в цей період перестала бути служницею богослов’я. Було відкинуто церковні догми і створено новий, раціональний, життєстверджуючий світогляд. Так, П’етро Помпо-‘ нацці у трактаті «Про безсмертя душі» зазначав, що всі ; найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних .планах – філософському та релігійному. Безсмертя душі, свобода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені •філософією, а тому повинні бути визнані лише для «простого і люду», а істинними «богами землі» є філософи. «Чудодійства» Помпонацці пояснює збудженою фантазією людини або брехнею жерців.
Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіційну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне свя-щенство», він, по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.
По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особливо поширилися ідеї пантеїзму, які використовували у боротьбі зі схоластикою. Пантеїзм (усе Бог) – філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з ЇЇ субстанцією. Пантеїст Мюн-цер вважав, їло віра – це пробудження розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою самою людиною, як і ми. Пантеїстичною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони в ньому».
Одним із головних завоювань філософської думки був розвиток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо). Натурфілософія (від лат.: паШга – природа) – система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфілософія намагатась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж. Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність
природи і незліченність світів, що входять до її складу, Нікко-ло Кузанський – про збіг протилежностей у безмежно великому і нескінченно матому.
Нікколо Кузанський був кардиналом римської церкви, але став захисником віротерпимості та церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт нескінченний, що Земля не є центром світу, а подібна до інших планет. Визначний астроном і математик свого часу, він склав першу географічну карту Центральної та Східної Європи. Пізнання вищих істин досягається не шляхом схоластичних роздумів, а на засадах досвіду. Таке пізнання Кузанський називав «вченим незнанням» на відміну від схоластичного «знання». Збіг протилежностей Кузанський ілюструє та обґрунтовує даними математики. Разом із тим він стверджував, що тільки інтуїтивним шляхом людина може збагнути, що у вищій єдності світу збігаються протилежності.
Великим науковим відкриттям, що сприяло звільненню
природознавства з-під влади релігії, було створення видатним
польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу.
У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він висунув і
обґрунтував положення про те, що центром світу є не Земля, а
Сонце, що Земля – одна з пересічних планет і не є нерухомою,
а рухається навколо своєї осі й Сонця. Таким чином, було
підірвано релігійні теорії геоцентризму й антропоцентризму, що
панували тривалий час та стверджували, що Земля перебуває
в центрі Всесвіту і створена Богом заради людини. <яш
У 1600 р. у Римі за вироком інквізиції
• |гЦ був спалений на вогнищі мужній вчений
ЗІ Джордано Бруно, який висунув сміливу на
той час ідею про нескінченність Всесвіту і
безмежну кількість світів, подібних до нашої
Сонячної системи, що постійно виникають і
гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність
світу та об’єктивність його законів. Дійсна
філософія, на думку Бруно, повинна спира-
чс. 7. нікко:ю тися на науковий досвід; потрібно покінчити
Коперник |3схоластикоЮ) з ї] далеКИМИ ВІД ЖИТТЯ ДЄФ-
ініціями, з ЇЇ ворожнечею протії дослідницького знання. Бруно виступав проти підкорення знання вірі, проти теорії «двоїстої істини» і вважав за істину тільки науку.
Бруно розробив нову матеріалістичну концепцію Всесвіту. Згідно з його теорією Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Земля – маленька частинка у необмеженому світі. Матеріалістичний та атеїстичний світогляд Бруно мав пантеїстичний характер. Основою світу він вважав єдину матеріальну субстанцію наділену творчою силою. Природа для нього -це «Бог» у речах. Завдання філософії – пізнання єдиної субстанції як причини, початку всіх природних явищ. Згідно з теорією пізнання Бруно існує три ступеня осягнення істини: відчуття, розум та інтелект. Філософія Бруно оптимістична. Світ у цілому гармонійний та досконалий, недосконалість та смерть притаманні лише одиничним явищам.
Галілео Галілей запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиного незмінного підґрунтя природи, що має структуру і вимагає для свого опису виключно механіко-математичних засобів (фігури, числа, руху). Так звані вторинні якості (смак, запах, колір) не мають субстанціальності, ненаукові. У гносеології вчений роз-вивав ідею безмежності пізнання природи.
Діяльність Н. Коперника, Дж. Бруно, Галілео Галілея та інших вчених завдала удару церковному вченню про Всесвіт і природу, заклала підвалини науково-дослідницького природознавста. ‘V Творчість Леонардо до. Вінчі – це яскравий зразок поєднання художньої та наукової діяльності. Леонардо виступив проти духовної диктатури католицької церкви, називаючи її «розсадником брехні». Піддаючи критиці теологію та забобони, він стверджував, що всі явища природи підкорюються об’єктивному закону необхідності. «Необхідність – наставниця та улюблениця природи. Необхідність – тема та винахідниця природи, і вуздечка, і вічний закон». Він виступав проти теорії «двоїстої істини», стверджуючи, що істина одна і належить вона не релігії, а науці.
Витоками чуття він вважав вплив навколишнього світу, природи на органи чуття, а чуття – початок пізнання. Необхідно спиратися на експеримент, що є істинним підґрунтям науки. Леонардо намагався поєднати емпіризм та раціоналізм; спираючись на досвід, встановлювати причинний зв’язок явищ природи, «починаючи з досвіду та з ним шукати причину».
Бернардіно Телезіо, пропагуючи дослідницьке вивчення природи, зазначав, що об’єктивно існує вічна і незмінна матерія, однорідна, нестворювана та незнищувана. Разом із тим він : вважав, що всі природні сили живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність тепла та холоду.
Письменник-сатирик Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» впроваджує ідею поширення освіти як ; засобу для виправлення всіх соціальних прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими, на його думку, опікується «цариця Глупота». Він виступає за миролюбні стосунки між народами. У творі «Скарга Миру» він стверджує, що у війні зацікавлені тільки ті, чий добробут залежить від людського горя. %.
Із закликом до віротерпимості виступив французький філо
соф Мішель де Монтень. Його філософії був притаманний
скептицизм. Змінюються люди, говорив він, а з ними змінюють
ся і погляди; кожна думка є плодом індивідуального розвитку
людини, і тому не потрібно надавати цим поглядам об’єктив
ного значення. Відчуття, головне джерело наших знань,- об
лудні та недостовірні. Скептицизм Монтеия спрямований про
ти середньовічної схоластики. Він поширюється і на політичну
сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дот-.*-
римання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина,
вільна від феодально-станових ланцюгів, релігійного гноблен
ня, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філо
софії’ – людина як вільна індивідуальність. «Я розмірковую про
самого себе»,^ говорить Монтень. Другим пунктом його про
грами є культ природи. Закономірний і постійний плин приро
ди, незалежний від людської мінливості стан речей – ось що
викликає захоплення Монтеня. ..^
Філософські праці П’єра Шаррона «Про мудрість», «Короткий трактат про мудрість» присвячені аналізу людської психіки, правил пізнання і основних моментів права як учення про взаємовідносини людей. Шаррон вважав, що людина метушлива та несильна, схожа на тварину, є її «сусідкою та ріднею». У той же час людина горда та пихата і може підкорятись голосу істинної моралі. Основа цієї моралі – наслідування природі. Причиною всіх вад та хиб у поведінці людини є відволікання від природи, її сутності. Людина – частина природи, і у кожній людині є частина природи. Істинна мораль впливає з природи, а не з релігії. Наслідування природі та «здоровий глузд» Шаррон тлумачить як «насолоду».
Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більше відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологічному тлумаченню явищ природи, що його давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснення.
Епоха Відродження – це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціально-економічні зміни, які статися в епоху Відродження, відобразилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивидів. У цей період виникли соціальні утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне застосування досягнень науки. Можна виділити три напрямки побудови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природного права й утопічні соціалістичні теорії.
Нікколо Макіавеллі відокремлює пол
ітику від теологічних уявлень. Політика –
автономна частина людської діяльності.
Вона є втіленням вільної людської волі у
межах необхідності («фортуни»). Політику
визначає не Бог, не мораль, а практика,
природні закони життя і людська пспхоло- Рис9Нікки.Іи
Дата добавления: 2021-09-13; просмотров: 6; Нарушение авторских прав
§
Макіавеллі, інтереси, потреби, потяг до збагачення. Правитель нового тину, що став на шлях «долі», «фортуни», не повинен пов’язувати себе правовими приписами, нормами, релігією або власним словом. Він керується тільки фактами і має право бути грішним, жорстоким, нещадним. Термін «макіавеллізм» став синонімом політики, що керується принципом “мета виправдовує засоби”.
В епоху Відродження активно обговорювались і проблеми права. На той час існувало два тлумачення права: як вияв Божого суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності й вічності (так було в середні віки) і як продукту угоди людей, який є відносним, може змінюватись (цей підхід зустрічаємо вже за давніх часів). Але існує ще й третя інтерпретація, згідно з якою право має людське походження, але, незважаючи на це, воно необхідне, бо його сутність випливає з загальної людської природи. Це так зване «природне» право. Цієї концепції дотримувався Гуго Гроцій, який визнає існування Божого права і права людського. У людському праві він розрізняє громадянське і природне право. Громадянське право виникає історично, обумовлене політичною ситуацією, а природне право випливає з природного характеру людини і є предметом не історії, а філософії.
В епоху Відродження, пов’язану з первинним накопиченням капіталу, виникають теорії, що критично реагували на соціальну диференціацію. У них висловлюються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Термін «утопія» (неіснуюче місце) походить від назви фантастичного острова з однойменного твору (1516) англійського філософа Томаса Мора, де ніби-то було створено ідеальний суспільний лад. Надалі термін «утопія» був поширений на всі науково необгрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою. Корінь зла Мор вбачав у приватній власності. Він говорив, що держава –це змова багатіїв задля гноблення простого народу. Ідеалом суспільного устрою для Мора були суспільна власність, високо-організоване виробництво, доцільне керівництво, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства. Т. Кам-панелла у своїй праці «Місто Сонця» також висунув ідею рівності людей, виступав проти приватної власності, проти бага тих і бідних. Нове суспільство засновано на засадах загальної праці, що є найбільш почесною справою. Мета «Міста Сонця» -земні благополуччя, добробут його жителів («солярійців») і розвиток культури.
Таким чином, у них перших соціалістичних утопіях прого-длошено вимоги щодо встановлення повної рівності, добробуту, миру, щодо розвитку духовних сил людства. Взагалі ж, філософська думка епохи Відродження відійшла від схоластики і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і нахилів.
Дата добавления: 2021-09-13; просмотров: 6; Нарушение авторских прав
§
! Розвиток науки Нового часу, соціальні перетворення, що були пов’язані з розкладанням феодальних суспільних відносин, а також послаблення впливу церкви обумовили нову орієнтацію філософії. Якщо в середні віки філософія виступала у союзі з богослов’ям, в епоху Відродження – з мистецтвом та гуманістичними знаннями, то тепер вона головним чином спирається на науку.
і У кінці XVII ст. та у першій половині XVIII ст. у Західній ‘?- Європі формуються прогресивні напрямки у філософії, що були пов’язані з досягненнями природознавства і ворожі до середньовічної схоластики. Щоб зрозуміти проблеми, що розглядає філософія XVII ст., потрібно звернути увагу, по-перше, на специфіку нового тину науки – експериментально-математично-го природознавства, основи якого закладаються в цей період; по-друге, на те, що оскільки наука посідає провідне місце у світогляді епохи, то у філософії на перше місце виходять проблеми теорії пізнання (гносеології), особливо проблема наукового методу. Вже в епоху Відродження середньовічну схоластичну освіченість піддавали постійній критиці. Ця критика ще більш гострою стає у XVII ст., але незважаючи на це, хоч і в новій формі, продовжується середньовічна полеміка між двома течіями філософії: номіналізмом, що спирається на досвід, та реалізмом, який абсолютизує розум. Ці два напрямки в XVII ст. трансформуються в емпіризм та раціоналізм.
– Засновником емпіризму був англійсь*
ки” філософ Френсіс Бекон. Основні філо^к
софські погляди його викладені у працях:
«Досліди, або повчання моральні й політичні»,
«Новий Органон наук», «Про гідність і
примноження наук» та «Нова Атлантида».
;- Бекон рішуче виступив проти релігійно-
„ “,;’ .’, ідеалістичного світогляду, схоластичної
Рис. 10. Френсіс Ьі’кон ^
філософії, відірваної від життя. Він називав схоластику неплідною, «як присвячену Богу монахиню, замість плодів вона приносить чортополох та колючки суперечок та непогоджень».
Як і більшість мислителів Нового часу, він вважав, що зав
дання філософії – створити новий метод наукового пізнання,
переосмислити завдання науки. Союз філософії з природознав
ством він називав «весільним храмом Духу та Всесвіту», і по
бажання на такому весіллі полягають у тому, щоб з’явились
засоби допомоги для людства в цілому і винахідників у їх
дослідній праці. Мету наукового пізнання він вбачає у прине
сенні користі людству. Об’єктом науки є природа, а її мета –
перетворення природи у царство людини. Наука – засіб, а не
мета сама по собі, її місія полягає в тому, щоб пізнати причин
ний зв’язок природних явищ задля їх використання на користь
людства. Бекону належить відомий афоризм «Знання – сила»,
у якому відобразилася направленість науки. Він зазначав, що4
«правильно знати – це знати опосередковано причинами», Й
закликав застосовувати такі нові методи пізнання, як індукціяД
дедукція, експеримент. >ОДШ>
Розглядаючи історію науки, Ф. Бекон установив, що в нійй виразно простежуються два шляхи пізнання: догматичний та» емпіричний. Він показує, що вчений, який дотримується догматичного методу, нагадує павука, що тче павутину з самого себе, робить висновки, відірвані від життя. Вчений, який дотримується емпіричного методу, намагаючись накопичити максимум фактів, нагадує мурашку, що нерозсудливо тягне до мурашника все, що трапляється на її шляху. Істинний метод пізнання поля-
гає в розумовій переробці матеріалів, котра дає досвід. Учений, • який дотримується такого методу, нагадує бджолу, що збирає солодкі соки із квітів і переробляє їх на мед. Таким чином, Бекон намагався уникнути крайнощів емпіризму та раціоналізму.
Усяке пізнання і всякий винахід повинні спиратися на досвід, тобто повинні рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод має назву індуктивного. Індукція – форма висновку, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення.
Бекон закликав звільнити знання від теології і схоластики. Він зазначав, що «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного весь Всесвіт». Звідси випливає його механічне по суті уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилку – як створення г дзеркальної «копії» внаслідок впливу різноманітних зовнішніх причин, що він називає «ідолами» або «привидами». Привиди бувають чотирьох видів: роду, печери, площі, театру. «Привиди роду» – це спотворення, що пов’язані з тим, що людина прикладає до природи речей свою власну природу. Спотворення, котрі залежать від індивідуальних особливостей кожної людини, різного рівня знань та світогляду, Бекон називає «привидами печери». До «привидів площі» належать спотворення, що викликані неправильним використанням слів, некритичним відношенням до неточної термінології. «Привиди театру» за Беконом, – це помилкові теорії, що ваблять людей, як і театральні вистави, багатим вбранням, зовнішніми принадами. Вони породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції.
Бекон створив вчення про матерію та її рух. Він розглядав рух як невід’ємну властивість матерії. Матерія вічна, вона першопричина всього сущого. Він висловив думку про постійність кількості матерії. Матерії, на думку засновника експериментальної науки, притаманна «напруженість», внутрішня сила. Він припускав існування в ній «чуттєвої» душі. Бекон вважав світ об’єктивно існуючім., припускав існування форм, що складають джерела «натур». «Одне і те ж є форма тепла і форма світла». Віддаючи данину алхімії, він зазначав, що, «знайшовши форму, яка створює властивості золота, можна прикласти цю форму до срібла й отримати золото». Таку науку він називав «натуральною магією».
Звичайно, філософська концепція Бекона була непослідовною. Він -вважав, що наука і релігія сумісні, повинні мирно співіснувати, не втручаючись у справи одна одної. Оскільки душа людини походить від «Божого дихання», то про неї повинна піклуватися тільки релігія. Він дав класифікацію наук. Історія та досвід засновують натуральну історію, на ній базується фізика, потім філософія, а на вершині цієї ієрархії – Бог.
І>! Бекон виступав за сильну централізовану державу, де торгівля, купці є «головною артерією» політичного тіла. Народ він вважав джерелом «смути», непорозумінь, а тому закликав застосовувати «кровопускання» і «навіювання нездійсненних надій», щоб заспокоїти народ. Війну він сприймав як необхідну вправу політичного тіла, як фізичну зарядку для держави.
Томас Гоббс у своїх творах «Про громадянина», «Левіафан», «Про тіло», «Про людину» він виступає проти теології, схоластики, псевдонаук. Його філософія складається з матеріалістичної онтології, номіналістично-емпіричної гносеології і теорії суспільної угоди (індивідуалістичної теорії держави і суспільства). На перший план у філософії Гоббс висуває механістичне тлумачення реальності, він заперечує існування першоматерії. На його думку, реально існують лише конкретні речі. Головними властивостями матерії він вважає фігуру і протяжність; оскільки у янголів немає цих ознак, вони і не існують, штшн питш]
Філософія Гоббса – типовий приклад механістичного тлу-‘* мачення людини як частини природи, функції котрої принципово зводились до механічної форми руху, а закони розуму як природної властивості людини – до законів математики. Він не розумів специфіки органічного світу: «Що таке серце, як не пружина? Що таке нерви, як не такі ж нитки, дріт, а суглоби – не такі самі коліщата, що надають рух усьому тілу,
ЯК ТОГО ХОТІВ МаЙСТер?». ^сЛіЛЬн-тіНІМкіид^ ,ІЦІІ
Гоббс змушений визнати, що людина є і моральною, духовною істотою. Він вказує на її двоїсту природу, на біологічне і соціальне в ній. Проте цю специфіку людини він тлумачить механістично. Людина відрізняється від інших тіл природи тим, що здатна створювати штучні тіла: «Природне тіло створює штучне тіло, суспільство». Але ця діяльність не є творчою, оскільки людина лише повторює природні зразки.
Вихідним моментом міркувань Гоббса про суспільний устрій і державу є «природний стан людей». До виникнення суспільства це була війна всіх проти всіх. У цій війні не може бути переможців. Вихід з неї Гоббс бачить в утворенні держави, заснованій на узгодженні інтересів. Держава – продукт суспільної угоди. Вона повинна забезпечити загальний мир і безпеку. Гоббс відкинув концепцію походження держави від Бога.
Джон Локк пов’язував теорію пізнання з то„«™_»_»„»«^_
психологією, обґрунтовував залежність псих- |
іки від оточуючого середовища. Своє вчення
про пізнання він починає з критики теорії
Декарта «про уроджені ідеї». Локк доводить,
що в розумі людини немає жодних уродже
них ідей. Всупереч Декарту він вважає, що
уроджені ідеї взагалі не існують; люди народ
жуються З ПОВНІСТЮ ЧИСТОЮ Душею, ІЮДІбнО Джон Локк
до білого паперу або до чистої дошки, яка потім заповнюється записами у процесі накопичення людиною знання і життєвого досвіду. Він вважає, що всі знання люди отримують тільки внаслідок досвіду, впливу матеріальних тіл на органи чуття.
Пізнання, згідно з Локком, є процесом взаємодії людини з предметами матеріального світу. Досвід, з якого отримуємо знання, поділяється, за Локком, на внутрішній і зовнішній. Зовнішній -це досвід, що породжує ідеї внаслідок чуттєвого сприйняття зовнішніх матеріальних речей і явищ; внутрішній – досвід, що спирається на переживання і спостереження власне людини. Зовнішній досвід є сукупністю відчуттів (жовтого, білого, гарячого, холодного тощо), внутрішній – рефлексія (прийняття та кііх операцій нашого розуму, як сприймання, мислення, сумнів, віра та ін.). Однак не всі ідеї однаково адекватно відображають свій об’єкт, і залежить це від якості самого об’єкта. Тому філософ розрізняє первинні й вторинні якості. Первинні – це ті якості, що належать самим тілам. Оскільки вони невіддільні від тіл, то Локк називає їх реальними якостями. До них він відносить протяжність, рух, спокій, форму, число. До вторинних якостей належать кольори, звуки, смаки. Вторинні – це ті якості, котрі, нам здається, належать до речей, але насправді не знаходяться в них. Він вважав, що реальний світ не є таким багатобарвним, як це здається нам.
Локк намагався замінити віру на розум, зазначаючи, що Бог створив світ, але потім не втручався в його розвиток. Уперше в історії політичної думки Локк висунув ідею розподілі/ державної влади, бо тільки за цих умов можна гарантувати права особи. Верховна влада повинна складатися з трьох незалежних, але взаємопов’язаних інститутів. Законодавча влада призначена парламенту, виконавча – в основному суду й армії, а федеральна, що відає відносинами з іншими державами,- королю га його міністрам. Ця концепція конституційної монархії – це теоретичне осмислення компромісу між буржуазією і дворянством. .!.•.•-
Рене Декорт (у латинському написанні
Картезій) у своїх творах «Міркування про
метод», «Роздуми про першу філософію»,
«Засади філософії», «Про пристрасті» виз
начав субстанцію як річ, котра не потребує
для свого існування нічого, крім самої себе.
Якщо виходити з цього визначення, то суб
станцією за Декартом є тільки Бог. Створе-
ний світ Декарт поділяє на два види суб
станцій: духовну та матеріальну. У /><«-./г л>;/<< д™,/™
розумінні субстанції Декарт посідає пози- *;
цію дуалізму. Головною ознакою духовної субстанції є її не
подільність, найважливіша ознака матеріальної – подільність до
нескінченності. Основні атрибути субстанцій — це мислення і
протяжність, інші їх атрибути похідні від цих перших: уявлен-
ня, відчуття, бажання – модус мислення; рух, положення -модус протяжності.
Нематеріальна субстанція має в собі згідно з Декартом ідеї, що належать їй, а не набуті з досвіду, тобто є уродженими. До уроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, а також деякі загальні поняття. Щодо матеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнював з природою і говорив, що все в природі підкоряється законам механіки. Він був одним з творців класичної механіки.
Всесвіт згідно з,Декартом – це великий механізм. Тваринний світ і саму людину він розглядає як складні машини, що підкоряються законам механічного руху. Декарт говорив: «Я -мисляча річ, або річ, яка має властивості мислити».
У теорії пізнання він розвиває раціоналізм, тобто вМення, згідно з яким розум, думка визнаються найвищою цінністю. На місце віри він ставить розум.
Аналітичний метод вимагає ясності й чіткості пізнання, розчленування об’єкта на складові частини і вивчення руху думки від простого до складного. Засновник раціоналізму сформулював чотири правила методу: по-перше, визнавати істинним тільки очевидне і чітке. Він вводить поняття «інтелектуальної інтуїції», що слугує вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого; по-друге, починати з простого і очевидного; по-третє, шляхом дедукції одержувати більш складні висловлювання. На противагу емпіризму (його метод індукція) Декарт висунув дедукцію. Зразок дедукції – хід математичного доведення від аксіоми до теореми; но-четверте, діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберегти неперервність ланцюга умовиводів.
Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до даних органів чуття. Він розвиває «метод сумніву». Усе те, що викликає сумнів, тобто може бути, а може і не бути, несе в собі момент суб’єктивності й тому має бути відкинуте. Оскільки чуття іноді обманюють, Декарт готовий припустити, що не існує жодної речі, котра була б такою, якою її змальовують органи чуття. Можна підда- вати сумніву існування світу і навіть власного тіла. Але безсумнівним щодо реальності існування, незаперечне очевидним є ідеально духовне мислення. Звідси знамените положення філософа: «Я мислю, отже, я існую».
Розглядаючи в цілому раціоналістичний метод Декарта, варто зазначити як позитивне, що у ньому, по-перше, відкидаються забобони, необгрунтовані авторитети і, по-друге, висувається вимога обґрунтування розумом навіть того, чому ми довіряємо.
Видатний представник європейського раціоналізму XVII ст. Бенедикт Спіноза у своїх творах «Про Бога і людину та її щастя», «Богословсько-політичний трактат», «Трактат про удосконалення розуму», «Етика» вчив, що існує лише одна субстанція – природа, атрибутами якої виступають протяжність і мислення. Атрибут – це суттєва, невід’ємна властивість предмета або явища, без якої вони не можуть існувати і мислити.
Рис. ІЗ. Бенедикт СІІІНОЗа ПІД аТрибуТОМ РОЗУМІЄ ТЄ, У ЧОМУ
Спіноза г –1 г ^ ^ *
виражається сутність субстанції.
Субстанція – причина самої себе (саша §иі). Спіноза заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причиною і наслідком, сутністю і явищем. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять згідно зі Спінозою нерозривну єдність.
Вічна і нескінченна матеріальна субстанція виявляє своє існування у нескінченності модусів. Спіноза називає модусами індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усій множині модусів надає особливий нескінченний модус – рух. Модусів існує безліч, субстанція ж одна.
Людина за Спінозою є частинкою природи, одним із її мо
дусів, котрому притаманний атрибут мислення. Проте не тільки
людина, а й інші модуси-речі, за вченням мислителя, хоча і
різною мірою є живими. По суті Спіноза стоїть на позиціях гіло-
зоїзму (філософське вчення, за яким здатність відчувати ніби
притаманна всій матерії). У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає -поверхневе знання, правильні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання Спіноза вважав інтуїцію, тобто таке пізнання, котре дозволяє людині чітко й виразно пізнавати речі і явища. Критерієм істини є чіткість.
Свобода згідно зі Спінозою є пізнана необхідність. Вільною, на думку Спінози, називається така річ, котра існує згідно лише із самою необхідністю, властивою природі, і викликається до дії сама собою. Необхідною є така річ, котра чимось іншим визначається до існування і дії за відомим і певним способом. «За необхідністю своєї власної природи» існує лише субстанція -Бог. Отже, свобода притаманна лише субстанції. Щодо людини, то вона лише «частинка» природи (модус) і тому є швидше за все річ «примушувана», ніж «вільна». Людина, зазначає він, як частина цілої природи, від якої вона залежить і якою вона управляється сама по собі, нічого не може робити для свого спасіння і щастя. Таким чином, поняття свободи стосовно людини набуває фаталістичного забарвлення. о Отже, для вчення Спінози про природу і людську діяльність характерним є: по-перше, заперечення теології; по-друге, механічний детермінізм (однозначний зв’язок причини і дії, усунення випадковості) і, по-третє, фаталізм – «Речі не могли бути утворені Богом жодним іншим чином в жодному іншому порядку, ніж утворені».
Лейбніц прагне якомога більше враховувати індивідуальність, унікальність і неповторність реального існування. Згідно з Лейбніцем, реальність складається з нескінченної множини монад (безтілесних, простих субстанцій, неподільних, незнищуваних). Об’єктивний ідеаліст Лейбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади «з висвітлень Бога», вони «позбавлені вікон у зовнішній світ». Кількість монад нескінченна, усі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття. Монади, хоча і не взаємодіють фізично, але утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною мона- У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає -поверхневе знання, правильні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання Спіноза вважав інтуїцію, тобто таке пізнання, котре дозволяє людині чітко й виразно пізнавати речі і явища. Критерієм істини є чіткість.
Свобода згідно зі Спінозою є пізнана необхідність. Вільною, на думку Спінози, називається така річ, котра існує згідно лише із самою необхідністю, властивою природі, і викликається до дії сама собою. Необхідною є така річ, котра чимось іншим визначається до існування і дії за відомим і певним способом. «За необхідністю своєї власної природи» існує лише субстанція -Бог. Отже, свобода притаманна лише субстанції. Щодо людини, то вона лише «частинка» природи (модус) і тому є швидше за все річ «примушувана», ніж «вільна». Людина, зазначає він, як частина цілої природи, від якої вона залежить і якою вона управляється сама по собі, нічого не може робити для свого спасіння і щастя. Таким чином, поняття свободи стосовно людини набуває фаталістичного забарвлення. о Отже, для вчення Спінози про природу і людську діяльність характерним є: по-перше, заперечення теології; по-друге, механічний детермінізм (однозначний зв’язок причини і дії, усунення випадковості) і, по-третє, фаталізм – «Речі не могли бути утворені Богом жодним іншим чином в жодному іншому порядку, ніж утворені».
Лейбніц прагне якомога більше враховувати індивідуальність, унікальність і неповторність реального існування. Згідно з Лейбніцем, реальність складається з нескінченної множини монад (безтілесних, простих субстанцій, неподільних, незнищуваних). Об’єктивний ідеаліст Лейбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади «з висвітлень Бога», вони «позбавлені вікон у зовнішній світ». Кількість монад нескінченна, усі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття. Монади, хоча і не взаємодіють фізично, але утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною мона- го – вишня зникне, – доводив він. – Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народжується і вмирає разом зі мною».
Речі і предмети є не чим іншим, як тільки нашими відчуттями. Об’єкт і відчуття за Берклі одне й те саме, і тому не можуть бути абстраговані одне від одного. «Існувати означає сприйматися». Це означає, що існують речі, що кимось сприймаються. Якщо якась річ ніким не сприймається, то ми не можемо говорити, що вона існує. Проте річ, що перестала сприйматися одним суб’єктом, може бути сприйнята іншим. А якби всі суб’єкти зникли, речі б існували як сума ідей у свідомості Бога. Бог – це такий суб’єкт, який ніколи не може зникнути, у зв’язку з цим не може зникнути і світ речей, створений ним. Бог існує вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб’єктів зміст їх відчуттів. Визнаючи існування Бога, Берклі виходить вже з позицій об’єктивного ідеалізму, а не суб’єктивного.
Вчення Берклі було своєрідною реакцією на механістичний матеріалізм і емпіричне природознавство ХУІІ-ХУШ ст. і стало одним з витоків суб’єктивно-ідеалістичних напрямів у філософії кінця XIX -початку XX ст.
Девід Юм вважав, що єдиними реально існуючими об’єктами є лише враження. Що ж до «субстанції» (матеріальної чи ду-
4 г ^ Рис. 14. Девід Юм
ховної), то це просто зручна фікція нашої уяви. У «Трактаті про людську природу» він намагався довести, що наша уява цілком вільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Дійсність – це потік вражень. Отже, єдино незаперечним є, існування вражень, що ж до існування (чи неіснування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи духовної) – тут нічого сказати не можна. Психічне життя – це теж потік уявлень, пов’язаних з асоціаціями (простір, час, тотожність, контраст, причинність).
Поставившії проблему об’єктивного існування причинно-наслідкових зв’язків, Юм вирішив її агностична’, він вважав, що їх існування не можна довести, оскільки те, що вважають на- слідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логіч
но з неї не виводиться і не схоже на неї. Юм вважає, що при
чинність має суб’єктивний характер, існує лише для того, щоб
встановити послідовність (услід за блискавкою настає грім, це
психологічно привчає пов’язувати їх разом). На думку Юма, не
існує об’єктивної закономірності. Юм сумнівається в існуванні
матеріального світу і в можливості його пізнання, тобто, пози
ція Юма є скептичною: «Ми не тільки не знаємо, який світ, але
й чи існує він насправді». >ш
Французьке Просвітництво – це широкий і міцний рух, що сформувався у другій чверті XVIII ст. Це не було лише політичне або філософське явище, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, її розум і високе покликання. У цьому просвітники продовжували гумані- • стичні традиції Відродження.
Значний внесок у розвиток Просвітництва внесли енциклопедисти – французькі філософи, письменники і публіцисти XVIII ст., котрі брали участь у виданні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», 35 томів якого вийшли в 1751-1780 рр. у Франції за редакцією Дідро і Д’Аламбера. До енциклопедистів належали Монтеск’є, Воль-тер, Гельвецій, Гольбах, Руссо, Бюффон, Маблі, Кондільяк, Тюрго. Енциклопедія систематизувала наукові досягнення передової думки XVIII ст.
Монтеск’є всупереч традиційному (у дусі «божественної зумовленності») тлумаченню історії запропонував розуміння її як природного, зумовленого законами процесу. Монтеск’є пов’язує дію закону, що детермінує історичний процес, не з самим лише «розумом» як таким, але й з певними природними обставинами (розмірами території, рельєфом, звичаями і побутом народу). Монтеск’є виступає за розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади.
Вольтер – деїст (від лат.: сієш – Бог) визнавав Бога першоосновою світу, заперечуючи його втручання в явища природи та в хід суспільних подій. Він боровся проти кріпосництва, виступав за рівність громадян перед законом, вимагав свободу друку . тощо. Але критику приватної власності рішуче заперечував, вважав неминучим поділ суспільства на багатих і бідних. Розумним державним ладом за Вольтером є конституційна монархія на чолі з освіченим монархом. В основі філософії історії, на його думку, лежить ідея прогресивного розвитку суспільства незалежно від волі божества. Але причиною змін в історії вважав зміну ідей, тобто був ідеалістом.
Руссо у творах «Роздуми про походження і засади нерівності між людьми», «Про суспільну угоду, або принципи політичного права» Руссо стверджує, що основою суспільного життя є «тілесні потреби», тоді як духовні потреби – його прикрасою. Головну причину переходу від рівності, котру він вважав при– родним станом, до нерівності Руссо вбачав у приватній власності, у виникненні держави і взаємній залежності людей. Суспільство, в якому існує нерівність, має бути ліквідовано і натомість збудовано нове на принципах суспільного договору. Новий суспільний договір – це фактично заклик повернутися назад до первісної простоти і рівності «природного» стану людини.
Проект створення «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» є однією з видатних спроб філософського і наукового характеру. Ідейним вождем енциклопедистів був Дені Дідро. Він відстоював вчення про вічність і нескінченість природи. Природа ніким не створена, крім неї і поза нею немає нічого.
Представниками французького матеріалізму XVIII ст. були Ламетрі, Гольбах, Гельвецій. Найбільш ґрунтовні ідеї матеріалізму викладено у праці Гольбаха «Систе-
ма природи». Всесвіт, доводить Гольбах,- це колосальне поєднання всього існуючого, матерії і руху, це ланцюг причин і наслідків. У своїх творах «Природна історія душі», «ЛІодина-машина», «Людина-рослина» Ламетрі закликає до перебудови фізіологічної науки на матеріалістичних засадах. Заперечення надприродних сил, пояснення природи з неї самої – важливий принцип французьких матеріалістів. Матерія як сукупність усього існуючого тотожна природі, вона нескінченна в просторі і часі, котрі є об’єктивними формами її буття. Водночас матерія розглядалась як така, що складається з неподільних частинок речовин. У Гольбаха і Гельвеція – це атоми, яким притаманні метрично-механічні характеристики (густота, протяжність, інерція, рухомість), у Ламетрі й Дідро – молекули, яким властива ще й чуттєвість (гілозоїзм).
Французькі матеріалісти у вченні про нерозривний зв’язок матерії і руху, про внутрішню активність матерії та ЇЇ якісну різноманітність близько підійшли до діалектичного розуміння природи. У теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму. Згідно із сенсуалізмом, відчуття – єдине джерело знань. «Немає
Рис. 17. ГельвецтбІЛЬШ НЯДІЙНОГО КбрІВНИКа, НІЖ ПОЧУТТЯ.
Вони є моїми філософами» – зазначав Ламетрі. Гельвецій доводив, що здатність мислити залежить від фізичної чуттєвості пам’яті. Помилки, омана не можуть випливати з чуттєвої основи пізнання, а пояснюються різними афек-тами, неуцтвом та зловживанням словами, некритичним ставленням до термінології,- писав Гельвецій у творах «Про розум», «Про людину, її розумові здібності і її виховання». У поглядах на суспільне життя мислителі абсолютизували значення ідей у житті суспільства, причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та у біологічній природі людини.
Таким чином, можна визначити особливості філософії Но
вого часу. Перш за все, це опора на науку. Якщо в середні віки філософія виступала у союзі з богослов’ям, в епоху Відродження – з мистецтвом і гуманітарними знаннями, то у цей час посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу. На перший план у ній виходять проблеми теорії пізнання. Перед філософами цього часу постають питання про сутність, характер самого пізнання, а тому гносеологічна орієнтація нової філософії стає особливо значущою. Третьою особливістю є боротьба емпіризму і раціоналізму. Філософія на континенті в XVII ст. була як раціоналізм, англійська філософія – як емпіризм. Як емпіричне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і визначають основні напрямки філософського мислення Нового часу.
Матеріалістичний емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, французький матеріалізм XVIII ст.) джерелом чуттєвого досвіду вважає об’єктивно існуючий зовнішній світ. Ідеалістичний емпіризм (Дж.Бєрклі, Д. Юм) обмежує досвід сукупністю уявлень, відчуттів, заперечуючи, що підґрунтям досвіду є об’єктивний світ. Обмеженість емпіризму полягає у перебільшенні ролі чуттєвого пізнання, у недооцінці значення наукових абстракцій і теорії у пізнанні, а також у запереченні активної ролі й відносної самостійності мислення. Емпіризм не вирішив проблеми походження загальних ідей. У своїх крайніх суб’єктивістських варіантах він узагалі призвів до заперечення зовнішнього світу (Дж. Берклі і Д. Юм).
Французький матеріалізм намагається розглядати тіла при-,.дди як наділені внутрішньою активністю, рухом, хоча власне цей рух трактується як механічний, а тому за своєю сутністю як зовнішній відносно матерії. У той самий час взагалі для філософських систем XVIII ст. характерна боротьба проти метафізики, матеріалізм у атеїстичній формі, зв’язок з природознавством, а також механістичний характер матеріалізму, споглядальність у теорії пізнання, ідеалізм у розумінні суспільства.
У XVIII ст. французькі просвітники, енциклопедисти та матеріалісти сприяли соціальному і науковому прогресу, були виразниками передових ідей свого часу. Центральною філо- софською установкою Просвітництва була ідея про особливу роль знань у соціальному розвитку. Таку установку можна позначити як просвітницький раціоналізм, що базується на уяв-*’ ленні, що світ – дещо ціле, пов’язане розумними законами, перш за все законами механіки. Розумна поведінка людини та суспільства як організму – це слідування законам природи, пізнання яких оголошується найвищою цінністю та місією людства. Саме тут закладаються основи послідовної матеріалістичної метафізики, того різновиду монізму, де єдиною субстанцією визнається матерія.
Держава та громадянське суспільство вважаються вищою цінністю людського співжиття, що здатна вивести людство з варварського стану війни всіх проти всіх (Т. Гоббс). Важливою рисою Просвітництва є також своєрідний просвітницький атеїзм, що полягає у тому, що філософи-просвітники піддають критиці не тільки релігію як особливий світогляд, але і церкву як соціальний інститут.
Дата добавления: 2021-09-13; просмотров: 37; Нарушение авторских прав
§
грандіозним завоюванням астрономії з часів
Коперника, незважаючи на те що Кант збе
рігав божественну першопричину. Пізніше
Кант стає на позиції апріоризму й агности
цизму, намагається обмежити розум, щоб
дати місце вірі, обґрунтовує буття Бога, сво
боди волі, безсмертя душі, без яких, на його
думку, неможлива мораль з її основним за
коном – КатеГОрИЧНИМ ІМПераТИВОМ. ВчеННЯ, Рис. І8. Іммануїл
що склалося в цей період, сам Кант назвав Кан‘”
«критикою розуму». Кант розумів, що його
вчення обмежує розум, оскільки відмовляє йому в здатності
пізнання сутності речей, залишаючи за ним пізнання тільки
явищ. Кант гадав, що таке обмеження розуму пізнанням одних
лише явищ необхідне для розвитку науки, оскілдьки підстави
для всілякого роду «доказів» буття Бога, потойбічного світу.
Кант усе ж таки вважав, що вірити в Бога не тільки можна, але
й необхідно, тому що без віри не можна примирити вимоги
моральної свідомості з існуванням зла.
Критична філософія Канта викладена у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». У першій з них Кант виклав своє вчення про пізнання, у другій – етику, у третій – естетику. Основу всіх трьох «Критик» становить вчення Канта про «речі в собі» і «явища». Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає «речі в собі». Пізнання починається з того, що «речі в собі» діють на органи чуття і викликають відчуття. Визнаючи існування «речей в собі» незалежно від свідомості людини, Кант стає на позиції матеріалізму. Первинним для нього є не наша свідомість, а речі матеріального світу. Але ж, як тільки Кант переходить до розгляду питання про пізнання, його форми й межі, він залишає матеріалістичну точку зору і розвиває ідеалістичне вчення про пізнання.
Ідеалізм полягає у твердженні, ніби ані дані наших органів чуття, ані поняття і судження розуму не дають нам і не можуть тільки явища, тобто непізнаність «речей в собі» згідно з Кантом принципова. Прогрес емпіричного вчення не наближує нас до пізнання «речей у собі», вони завжди були і будуть за межами нашого пізнання. Кант розриває сутність і явище.
Основна риса «критичної філософії» Канта – спроба примирити матеріалізм та ідеалізм – агностицизм. Учення Канта про непізнанність «речей у собі» має ідеалістичний характер, тому що «речі в собі» зрештою виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними, що існують поза часом і простором. Час і простір, кількість, якість, причинність та всі інші зв’язки й стосунки, що існують об’єктивно, розглядаються Кантом як суб’єктивні, які існують завдяки пізнанню.
Головним для Канта є питання про джерело знання, види знання і його межі. Оскільки Канта цікавить головним чином три види знання – математика, теоретичне природознавство і метафізика (умоглядне пізнання всього сущого), питання про апріорні синтетичні судження Кант ставить у потрійній формі: 1) чи можливі ці судження в математиці; 2) чи можливі вони в теоретичному природознавстві; 3) чи можливі вони в метафізиці.
Рішення цих трьох питань Кант пов’язує із дослідженням трьох основних властивостей пізнання: 1) чуттєвості; 2) глузду; 3) розуму. Чуттєвість – властивість відчуттів, глузд – аіастивість понять і суджень, розум – властивість умовисновків, що доходять до «ідеї» -поняття про безумовне з’єднання всіх обумовлених явищ.
Поняття про можливості апріорних синте.І .их суджень у
математиці Кант розглядає у вченні про фо/ ми чуттєвого
пізнання. Згідно з Каїп елементи математичного знання ( 11»
поняття, а наочні уявле ‘° чуттєві споглядання. У суджгцй
нях математики сипте;:, чикатом базується або І і.?
відчуттєвому споглядай… еометрії), або на відчхт
тєвому спогляданні часу. рна форма зовнішні-
ого світу, апріорність нада< ,, -гідно з Кантом І
безумовну загальність та нег Т1 ; ‘
том,- апріорна форма внуг
Вчення про простір і час
споглядання є суб’єктивнії, А
перестають бути формами існування самих речей. Вони стають апріорними формами чуттєвості.
Умовою існування апріорних синтетичних суджень в теоретичному природознавстві, згідно з Кантом, є категорії, які не є форми буття, а поняття нашого глузду. Як загальні й необхідні закони теж стосуються не самої природи, а лише нашого розуму. Для розуму вони- вищі апріорні закони зв’язку всього того, що розум може мислити. Наша свідомість самобудує предмет не в тому розумінні, що народжує його або дає йому буття, а в тому розумінні, що надає предмету, який пізнається, ту форму, під якою він тільки й може пізнаватися,- форму загального і необхідного знання. Речі самі по собі є непізнанними. Ані форми почуттєвості – простір і час, ані категорії розуму, ані навіть найвищі підвалини знання (закон збереження субстанції, закон причинності і закон взаємодії субстанції) не становлять означень самих «речей у собі». Природа як предмет загального і необхідного знання будується – з боку форм знання – власне свідомістю. Оскільки Кант дійшов висновку, ніби свідомість сама будує предмет наук, цей висновок є суб’єктивним ідеалізмом. А дійшовши висновку, що пізнання речей самих по собі неможливе, Кант став на позиції агностицизму.
Згідно з Кантом розум утворює три ідеї. 1) ідею про душу як про безумовну сукупність усіх психічних явищ; 2) ідею про світ як безумовну цілісність низки причинно обумовлених явищ; 3) ідею про Бога як безумовну причину всіх обумовлених явищ. Кант вважав, що людський розум неминуче впадає в антиномії, у суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ як ціле.
Антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаково логічно довідне у даній системі. Кант налічує чотири антиномії: 1) світ має початок у часі й просторі – світ нескінченний; 2) усяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого; 3) у світі існує свобода – все підпорядковане тільки законам природи; 4) існує необхідна істота (Бог) як частина або першооснова світу -жодної абсолютно необхідної істоти немає. У вченні про антиномії Кант констатував об’єктивність су перечностей у пізнавальній діяльності, що сприяло подальше му розвиткові діалектики. Про світ як безумовне ціле не мож на стверджувати ані того, що він безмежний, ані того, що віг обмежений; ані того, що частини в ньому подільні, ані того, ще вони неподільні. Твердження ці відпадають, оскільки світ у рол безумовного цілого є непізнанна «річ в собі».
Аналізуючи антиномії, Кант робить висновок, що бутт*
Бога, безсмертя душі та свободу волі не можна ані довести, ан
заперечити засобами науки, а тому на місце науки він ставить
віру, переводячи вирішення цих проблем у русло етики. Віднос
но ж суперечності між необхідністю і свободою, то вона не е
справжньою суперечністю: людина чинить необхідно з одногс
боку і вільно – з іншого. Вона чинить необхідно, бо людина зі
своїми думками, відчуттями і бажаннями є «явищем» серед
інших «явищ» природи і з цього боку підпорядкована необхід
ності, що є головною у світі явищ. Але та ж людина є також і
моральною істотою, суб’єктом моральної свідомості. Як мораль
на істота людина належить вже до світу «речей у собі», що ося
гаються розумом. Вона вільна. Моральний закон Кант розумів
як «категоричний імператив». н
Цей закон вимагає, щоб кожний індивід діяв так, аби правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. Вчинок буде моральним тільки у тому випадку, коли він здійснюється з поваги до морального закону. Хоча Кант і обмежував знання на користь віри, він водночас намагався послабити залежність етики від віри.
Громадянська свобода, як її розуміє Кант,- це право особи підкорятися тільки тим законам, на які сама ця особа дала згоду. Кант визнавав рівність усіх перед законом. Ідеальним станом суспільства Кант вважав злагоду між окремими особами і між державами.
Суперечності історичного процесу – необхідна умова вдосконалення людського роду. Суть суперечностей історичного процесу полягає в тому, що люди водночас схильні також об’єднуватися в суспільство, і через властиву їм не-
доброзичливість чинити один одному протидію, що загро
жує суспільству розпадом. ;н
Оцінюючи філософські надбання Канта, слід зазначити, що його теорія пізнання стає ядром раціональної метафізики і дає нам фундаментальні передумови знання, без яких неможливо в тому числі й емпіричне знання. Це система апріорних знань, своєрідна максимальна межа, і в цій іпостасі вона є метою, до якої прагне людське пізнання.
Фіхте створив систему суб’єктивної ідеалістичної діалектики, вихідним поняттям якої є самосвідомість, «Я», а її головною властивістю – діяльність. «Я» – це єдина реальність, всемогутня творча сила, що зрештою співпадає із самосвідомістю всього людства. Фіхтеанське «Я» є не тільки розум, але і воля, не тільки пізнання, але і дія. Однак розуміння активності суб’єкта у Фіхте має суб’єктивно-ідеалістичний характер, оскільки він заперечує об’єктивну основу людської діяльності, зовнішній світ. «Діяльність» у Фіхте не виходить за межі самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність.
Суб’єктивний ідеалізм Фіхте має волюнтаристський характер, оскільки філософ ототожнює розум і волю. Суб’єкт, за • Фіхте, створює весь об’єктивний світ. Ніщо інше, незалежне від суб’єкта, не існує.
Три положення є основними у філософії Фіхте: «Я покладає Я» (самотворення, самоствердження); «Я покладає не – Я» (творення всього, що оточує); «Я покладає самого себе», тобто суб’єкт і об’єкт, взаємовідносини між ними. «Я» за Фіхте – це все, що може мислитися. «Я» – абсолютно творча засада, що покладає основу всього сущого й самого «Я» як «не Я».
Найвищу властивість розуму Фіхте називає інтелектуальним спогляданням, або інтелектуальною інтуїцією. Тільки коли ми починаємо розглядати думку як початок діяльний, практичний, виникає протилежність суб’єкта і об’єкта. Таким чином, не теоретична властивість робить можливою практичну, а навпаки, практична властивість – теоретичну.
У «практичній» філософії – в етиці, вченні про право і держану, про виховання – центральним поняттям у Фіхте є понят- тя свободи. Під впливом Б. Спінози він вважає, що воля людини і вся її духовна діяльність взагалі детерміновані, як і фізична природа людини. Усе ж таки загальний характер необхідності, що діє в історії, не виключає можливості свободи. Свобода складається не з усунення природної та історичної необхідності, а з добровільного підпорядкування індивіда законам і меті розвитку людського роду. Це підпорядкування ґрунтується на пізнанні самої необхідності.
Умовою свободи може бути не скасування необхідності, а
тільки дія, що ґрунтується на пізнанні необхідності. Пізнання
необхідності і, як наслідок, свободи за Фіхте невіддільне від
творчої активної діяльності «Я». Однак ця діяльність мислить-
ся ідеалістично, як свобода лише «у світі чистої думки». Ступінь
людської свободи Фіхте ставить у залежність не від індивіду
альної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку сус
пільства, від епохи, до якої належить індивід. *;
На думку Фіхте, право ґрунтується не на моральному за- •
коні, а на відносинах взаємності. Гарантією взаємної згоди є :‘
добровільне підпорядкування кожного встановленому в
суспільстві закону, що передбачає договір про громадянське
співіснування. Держава може вимагати від кожного громадя
нина визнання прав іншого тільки за умови, що сам держав
ний устрій у змозі сприяти досягненню того, щоб у кожного
громадянина була власність. -КК,
Людство, за твердженням Фіхте, розпадається на власників
і не власників, держава – це організація власників. Якщо буде
досягнуто повного панування морального закону, право і дер
жава стануть непотрібними і відімруть. ‘Ш
Шеллінг створив об’єктивно-ідеалістичну «філософію тотожності». Він вважав, що першоосновою всього існуючого є абсолютна тотожність буття та мислення, матерії та духу, об’єкта та суб’єкта. Ця першооснова не містить жодних розрізнень, не має ніяких джерел руху та змін, але має несвідоме хотіння та діяння.
Ця абсолютна тотожність відрізняє себе від самої себе, внаслідок чого і народжується природа. Усі якості природи зобра- жуються Шеллінгом як відчуття світового духу, що переходить від несвідомого стану до самосвідомості.
Усі тіла природи стають просто спогляданням світового духу, а природа в цілому – це «усього лише незріла розумність». Історія природи виявляється, таким чином, історією духу. Погляд Шеллінга на природу ідеалістичний, сама матерія за Шеллінгом духовна. Але разом із тим Шеллінг вносить у вчення про природу ідею розвитку: природа передує виникненню людської свідомості. Перехід до свідомості .відбувається через низку прогресивних ступенів розвитку.
Ідеалістичні в основі погляди Шеллінга на природу мали і позитивний зміст. Він відкинув пануючий у природознавстві XVIII ст. механіцизм і ввів поняття про загальний зв’язок речей і явищ природи.
Найважливішим досягненням філософії природи Шеллінга було застосування діалектики до розгляду природи та її явищ. Шеллінг оголосив необхідною умовою дослідження природи пошук динамічних реальних суперечностей. Через це філософія природи Шеллінга перетворюється на ідеалістичну діалектику природи. •гСамосвідомість розуму – це самосвідомість Бога, тому що Бог, за Шеллінгом, і є розум. Різниця між Богом і людиною у тому, що в Бога його особливість і свобода безмежні, а в людини – обмежені.
Філософія Гегеля суперечливо поєднала в собі обґрунтування «істинності» релігійної ідеології з теоретичним узагальненням розвитку науки, створенням системи «абсолютного ідеалізму» з діалектичним підходом до пояснення багатьох явищ об’єктивної дійсності, пізнання і мислення.
На думку Гегеля, ані свідомість, ані
матерія не є первинними. Головним понят
тям його філософії є поняття абсолютної
ідеї. Розробляючи основні принципи своєї
філософської системи, Гегель мав на меті
створити універсальну «науку про абсо
лютну ідею», науку, яка б включала пояс- Рис–19– Ге°Рг
^ , , ВІлмель.» Фрідріх
НЄННЯ СуТНОСТІ Бога ЯК буТТЯ абсОЛЮТНОЇ Гегеяь
ідеї у сфері чистої думки («Наука логіки»), пояснення природи як втілення і продукту несвідомої творчої абсолютної ідеї, ЇЇ «інобуття» («Філософія природи») і, нарешті, пояснення суспільного життя як вияву свідомості творчої абсолютної ідеї та процесу її самопізнання в суспільній свідомості («Філософія духу»). Мислення, згідно з Гегелем, «відчужує» своє буття у вигляді матерії природи, яка є «інобуттям» нібито об’єктивно існуючого мислення. З цієї точки зору розум – це не специфічна особливість людини, а першооснова світу, із чого робиться висновок: світ за своєю природою розумний, ідеальний.
Таким чином, мислення, розум Регель розглядає як незалеж
ну від людини і людства абсолютну основу всього, що існує:
природи, людини, світової історії. Гегель прагнув довести, що
мислення як субстанціональна сутність існує не поза світом, а
власне в ньому самому, складаючи його внутрішній світ і вияв
ляючись у всій багатогранності явищ дійсності. *
лд“лЇІрагнучи послідовно провести принцип тотожності буття і
мислення, Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як
нерухому, незмінну першооснову, а як процес пізнання, що
безперервно розвивається і йде від однієї сходинки до другої,
більш високої. Через це абсолютне мислення є не тільки почаь
ток, але і зміст усього, що існує.
Зміст мислення (зміст науки), на думку Гегеля, є одному лише мисленню притаманний зміст; його не отримано ззовні, він породжений мисленням. Мислення, наука пізнають свій особистий зміст, і пізнання виявляється, з точки зору Гегеля, самосвідомістю дулу.
Розумність, за вченням Гегеля, зрештою притаманна всьо-ч му існуючому; світ розумний, логічний існує і розвивається за законами, що внутрішньо притаманні мисленню, розумові. Звідси випливає одна із найважливіших тез філософії Гегеля: все дійсне – розумне, все розумне – дійсне.
Дійсним Гегель називав не все, що існує, а лише найбільш важливе, суттєве, історично необхідне. Тому було б неправильно розглядати положення Гегеля про розумність дійсності як виправдовування абсолютно всього, що існує. Тільки дійсність
(необхідність) розумна, та й то лише доти, доки зберігаються обставини, за яких обумовлюється її необхідність. Стверджую- • чи, що не тільки дійсне – розумне, але і розумне – дійсне, Ге-гель довів, що розумні людські ідеали є не недосяжні мрії, а щось таке, що існує в дійсності.
Таким чином, початковий пункт філософської системи Ге-геля – ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення. Дійсна історія зводиться до історії пізнання, а зростання і глибина знань про світ розглядаються як розвиток самої дійсності. Гегель обожнює процес пізнання, який здійснюється людиною, видаючи його за божественне самопізнання, а також пізнання людиною Бога і тим самим самого себе. Практична, матеріальна діяльність людей також зводиться до пізнання самопізнання.
Основні частини філософської системи Гегеля – логіка, філософія природи і філософія духу, до яких безпосередньо приєднується філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.
Логіка, як це випливає з початкового положення гегелівської філософії, є важливою частиною його системи, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, якими займається логіка, є дійсними законами і буття, і природи, і людської історії, і пізнання. До Гегеля логіка розглядалась як наука про суб’єктивні (людські) форми мислення. Не заперечуючи необхідності такої наукової дисципліни, як формальна логіка – наука про елементарні форми і закони правильного мислення, Гегель ставить перед логічною наукою завдання досліджувати найбільш загальні закономірності розвитку пізнання.
У праці «Наука логіки» Гегель розглядає загальні поняття, що були історично вироблені у процесі розвитку людського пізнання,- такі, як буття, ніщо, якість, кількість, міра, сутність, тотожність, різниця, суперечність, необхідність і випадковість, можливість і дійсність і т. ін., – і показує, що всі вони пов’язані одне з одним і відображують різні ступені пізнання, все глибше проникають у сутність усього, що існує.
Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель вказує, що до неї слід віднести і те, що відрізняє явища одне від одного, і те, що є в них однакове, тотожне. Але на противагу метафізиці Гегель стверджує, що тотожність і різниця не існують окремо одна від одної, а є суперечностями, пов’язаними одна з одною елементами сутності. Говорячи про тотожність, завжди маємо на увазі різницю; говорячи про різницю, здогадуємось про існування тотожності. За вченням Гегеля, пізнаючи відносини тотожності й різниці, знаходимо суперечності, що лежать у їх основі. Положення про суперечності як внутрішнє джерело руху, розвитку становить у гегелівському вченні сутність діалектики.
Досліджуючи логічний склад мислення, Гегель зосередив
увагу на логічних категоріях як формах мислення, що є анало
гом форм буття, і побудував їх систему, у якій логічний рух
думки починається із визначення «буття» (якість – кількість –
міра), потім переходить до визначення «сутності» як «істинно
го буття» (сутність – явище – дійсність) і, нарешті, завершуєть- л;
ся визначенням «поняття» (суб’єктивне поняття – об’єктивне
поняття – ідея). ‘•№
Щоб розкрити зміст категорій, Гегель застосовує діалек
тичні принципи: сходження від абстрактного до конкретного,,
діалектичне заперечення – єдність логічного й історичного,
необхідність зв’язку. Це дало йому змогу розкрити діалектику
понять і в цій діалектиці – вгадати діалектику речей. Гегель
уперше в історії філософії сформулював положення про перехід
кількісних змін у якісні, про взаємопроникнення протилежно
стей, про суперечності як джерело руху і розвитку, закон запе
речення та ін. Проте ці положення Гегель сформулював не як
закони матерії, а як принципи саморуху містичної абсолютної
ідеї. Врешті решт метод Гегеля, його діалектика – це містифіко
вана діалектика понять. “і
Логічний процес розвитку закінчується поняттям «абсолютної ідеї», яка, за вченням Гегеля, спочатку «відмовляється» від свого буття, передає йому рух, через який буття стає змістовним. Потім вона знаходить себе як сутність, як поняття і, на-
решті, внаслідок розвитку поняття, як «абсолютна ідея», що виступає як систематична різноманітна єдність усіх сторін, ло-г річних означень, котрі характеризують світ як ціле і його пізнання. Абсолютна ідея, згідно з Регелем,- це духовний деміург, творець світу в його становленні й діяльному саморозвитку. Ступенями її саморозвитку є логіка («у собі буття»), природа -інобуття абсолютної ідеї, тобто її буття в матеріальній діяльності й дух (для себе – буття абсолютної ідеї, її буття як суспільної свідомості й самосвідомості).
Якщо логіка, на думку Регеля, є наука про ідею в собі і для себе, то філософію природи він характеризує як «науку про ідею в її інобутті». Регель не пояснює, як здійснюється перехід від «чистої» логічної ідеї до природи, він просто декларує, що «абсолютна ідея», пізнавши свій особистий зміст, «вирішує із самої себе вільно відпустити себе як природу». ‘•. Основними проявами «абсолютної ідеї» в природі є мехаш іка, фізика, органіка. Характеризуючи механіку, Регель розгляд, дає простір, час, матерію, рух, світове тяжіння. У фізиці він розглядає небесні тіла, світло, теплоту, хімічний процес і т. ін., намагаючись розкрити зв’язок між цими процесами і показати, що всі корені є послідовним знаходженням духовної сутності, що їх породжує. Розглядаючи органіку, Регель торкається питань геології, ботаніки і зоології. Тут він намагається показати, що перехід від неживого до живого є закінченням природного процесу. Але ж Регель не визнає реального процесу розвитку органічної матерії і живих організмів: усі ці природні форми не виникають, на його думку, одна з одної, оскільки джерелом кожної з них є «абсолютна ідея».
Таким чином, ідеалістичне розуміння природи, згідно з яким матерія є щось інертне, похідне від духу, призвело Регеля до заперечення розвитку, незважаючи на діалектику, що підіймала його над метафізичними матеріалістами.
Через початкові ідеалістичні засади своєї філософії Регель повинен був розглядати природу як «кінцеву» сферу існування «абсолютної ідеї», приписуючи їй ту обмеженість, що була притаманна лише тодішнім природничо-науковим уявленням.
Тому Гегель не зміг перемогти і метафізичного, механістич- ь ного розуміння, хоча в деяких питаннях він стояв вище, ніж е сучасні йому природодослідники, і піддав глибокій критиці їх вузький емпіризм і метафізично-механістичний підхід до явищ природи.
Третя частина філософської системи Гегеля – філософія,,
духу – присвячена розгляду «абсолютної ідеї» на останньому
етапі її розвитку, коли вона залишає природу, «повертається»
до самої себе як «абсолютний дух» або «абсолютна ідея», що
переборола своє «відчуження», зняла своє заперечення (при
роду) і розвивається як свідомість людства протягом світової
історії. У природі згідно з Гегелем духовний зміст перебуває у
постійному конфлікті з обмеженою інертною матеріальною
формою. Зовсім інше – в історії людства: тут «ця ж ідея є суща
для себе і постає в собі і для себе». Таким чином, філософія духу
Гегеля – це ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і
суспільної свідомості, про розумовий розвиток людства взагалі.
Тому історія людства, що зведена до історії його духовного роз
витку, стає, врешті-решт, історією пізнання і самопізнання. $>
І * суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психо-
,іт»І логія);
• •”І*’ об’єктивний дух (право, мораль, держава); v
* абсолютний дух як вищий ступінь самопізнання «абсо- ,,
лютної ідеї» (мистецтво, релігія, філософія). у
Усю світову історію Гегель розподіляв на три основні епо- }і хи: східну, античну та німецьку. У східному світі людина ще не •-, зрозуміла, що свобода є її суть, тому тут, за твердженням Геге- -ля, усі раби. В античному світі (Стародавні Греція і Рим) деякі , вже зрозуміли, що свобода становить їх сутність: якраз вони і є вільними, на відміну від тих, котрі не зрозуміли цього і тому залишаються рабами. Як ідеаліст Гегель фактично ігнорує зв’язок рабства з економічними умовами. Він виводить рабство зі свідомості людей, стверджуючи, що самосвідомість, яка віддає перевагу життю, волі, вступає у відношення рабства. Державу Гегель вважає вищим втіленням свободи, подорожі Бога («аб- .. солютної ідеї») по Землі. Розгляд основних положень філософії Гегеля показує, що у ;його вченні необхідно відокремлювати діалектичний метод, що
-є прогресивним, від системи (вчення про природу і суспільство як форми існування «абсолютної ідеї»), що є консервативною. Хоч метод і система у гегелівській філософії органічно пов’язані, однак між ними є невирішені суперечності, оскільки система Гегеля, на противагу його діалектиці, обмежує розвиток суспільства, розвиток пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства і мислення.
Якщо гегелівська діалектика – це вчення про розвиток взагалі, то гегелівська філософська система заперечує загальність розвитку, бо природа, за Регелем, не розвивається в часі, а лише урізноманітнюється у просторі. Так, значною мірою метафізичне розуміння природи виходило з початкових ідеалістичних положень Гегеля, його філософської системи.
Якщо діалектика стверджує, що розвиток не має меж, то гегелівська філософська система обмежує розвиток мислення (форми якого вичерпуються у праці «Наука логіки»), розвиток пізнання взагалі (що ніби закінчується створенням гегелівської філософії), розвиток суспільства. Межею розвитку останнього Гегель вважав встановлення конституційної монархії і пов’язане з нею обмежене перетворення суспільства, особливо його .політичних закладів, у буржуазному дусі.
-ЩіУ цьому полягає глибока суперечність між філософською системою Гегеля та його діалектичним методом, між консервативним і прогресивним у його філософському вченні. Ця суперечність – це, насамперед, суперечність між догматичними і по суті метафізичними висновками гегелівської філософії і діалектичними принципами,^ яких виходить гегелівський метод. Але справа не тільки в цьому. Сама діалектика Гегеля була досить непослідовна через свій ідеалістичний характер.
Що є раціональним у гегелівській ідеалістичній діалектиці? Раціональним її зерном є геніальні здогадки про взаємозв’язок, рух, розвиток явищ, про суперечності як джерело руху, розвитку, про перехід кількісних змін у якісні, про природу теоретичного мислення, а також логічних форм і категорій, через які воно здійснюється. Дуже важливим є обгрунтування Гегелем розуміння методу науки. Гегель виступив проти метафізичного уявлення про метод як сукупність штучних, нібито винайдених людиною засобів. З точки зору Регеля, метод не є «справою нашого свавілля», бо характер нашого підходу до явища, що вивчається, залежить «від форм самого предмету, що підлягає вивченню». Всупереч своїм догматичним претензіям на абсолютну істину в останній інстанції Гегель, щоправда, в ідеалістично перекрученій формі все ж таки показав, що пізнання – це історичний процес і тому істина не є раз і назавжди даним, готовим наслідком пізнання, вона теж розвивається, змінюється.
Раціональною у «Філософії історії» Гегеля є ідея діалектичного розвитку суспільного життя. Проте вона не проведена послідовно і поєднана з реакційними твердженнями про «історичні» та «неісторичні» народи, про необхідність воєн. Завершальний ступінь розвитку містичної абсолютної ідеї у системі філософії Гегеля становлять мистецтво, релігія, філософія.
У своїй головній праці «Сутність христи
янства» Фейєрбах розглядає свою філосо-
РІІС.20. фіюяк закінчене і разом з тим переборене
Дата добавления: 2021-09-13; просмотров: 26; Нарушение авторских прав
§
Гегель відривав розум, мислення від людини, її чуттів і потреб, «нова філософія», або «філософія майбутнього», – так називав Фейєрбах своє вчення, – виходить з того, що реальним суб’єктом розуму є тільки людина, а вона, у свою
Чергу, Є ПрОДуКТ Природи. “)
Філософія повинна затвердити союз з природознавством; цей «шлюб геолюбові», за образним висловом Фейєрбаха, буде більш плідним, ніж мезальянс між філософією та теологією, що існує протягом століть. Релігія обіцяє людині порятунок після смерті. Філософія повинна зробити те, що лише обіцяє релігія, але зробити це на землі, бо жодного потойбічного світу не існує. Філософія замінює релігію, даючи людям замість розради усвідомлення своїх реальних можливостей у досягненні щастя.
Фейєрбах стверджує, що питання про відношення мислення до буття є питанням про сутність людини. Філософія, що вирішує основне питання філософії, повинна бути антропологією (вченням про людину). Характерною особливістю антропологізму Фейєрба-ха є заперечення дуалізму тіла і душі, визнання і доведення матеріалістичного положення про єдність тілесного і духовного, об’єктивного психічного та фізичного мислення та буття.
Антропологізм Фейєрбаха поєднує в собі започатковане матеріалістичне розуміння, спроби матеріалістичного обґрунтування суспільної свідомості як відбиття суспільного буття. Проте Фейєрбах абстрактно розуміє людську сутність, не пов’язуючи її з історичними суспільними відносинами..
Зі своєї критики ідеалізму Фейєрбах робить висновок про те, що ідеалістична філософія є раціоналізованою, або спекулятивною, теологією. Цій критиці притаманний серйозний недолік: вона провадиться з позицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого разом з ідеалізмом заперечується і діалектика, що була властивою найбільш видатним його представникам, особливо Гегелю. Фейєрбах не зміг знайти «раціональне зерно» у гегелівській діалектиці, не побачив необхідності створення матеріалістичної діалектики.
Місце народження Бога, – говорить Фейєрбах, – виключно у людських стражданнях. Тільки в людині бере Бог всі свої ознаки: Бог – це те, чим людина хоче бути. Саме тому релігія володіє реальним життєвим змістом, а не є просто ілюзією. Суть релігії – людське серце; воно тим і відрізняється від твердого і холодного розуму, що хоче вірити і любити. Але суть релігії, на думку Фейєрбаха, не зводиться до якої-небудь окремої можливості людини: у релігії потворно відбивається вся людина – до цього зводиться головне положення антропологічного атеїзму.
Суть людини, до якої Фейєрбах зводить зміст релігії, він розуміє абстрактно, антропологічне. Суть людини, за Фейєрба-хом, – це розум, воля, серце; у нього йдеться про незмінну природу індивіда. За вченням Фейєрбаха, любов людини до людини, особливо ж статева любов, – це релігійне почуття. Фейєрбах не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується відно шенням релігійних уявлень до їх земного змісту. Найважливіше завдання наукової критики релігії є аналіз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.
Основою філософської антропології Фейєрбаха є матеріалістичне вчення про природу. На відміну від ідеалізму і релігії, Фейєрбах вчить, що природа – це єдина реальність, а людина – її зовнішній продукт, відбиття, закінчення. У людині й завдяки їй природа відчуває себе, мислить про себе. Природа вічна: виникає в часі відносно лише окремих явищ. Природа нескінченна і в просторі: тільки людська обмеженість ставить межі її протяжності.
Фейєрбах відстоює положення про безперервний зв’язок ма
терії та руху. Але ж він не вказує на якісну багатоманітність форм
руху матерії, на їх взаємоперехід, внаслідок чого теза про самороз
виток матерії є лише позитивним висновком із заперечення бо
жественного першопочатку. Заперечуючи механістичне розумін
ня життя, Фейєрбах рішуче заперечує і віталізм. Його розуміння
життя як вищої форми буття природи спрямовано головним чи
ном проти вульгарного матеріалізму, що фактично заперечує існу
вання свідомості. Свідомість у всіх її формах розглядається Фейє-
рбахом як безпосереднє відбиття суб’єкта й об’єкта. :.^;
Таким чином, вчення Фейєрбаха про природу незважаючи на окремі діалектичні здогадки, більш глибоке, ніж у попередніх матеріалістів, розуміння єдності й багатоманітності природи в цілому ж не виходить за межі метафізичного матеріалізму.
Фейєрбах категорично заперечує існування об’єктів, що принципово не сприймаються відчуттями. Він виступає проти скептичної агностичної критики відчуттєвих сприймань, стверджуючи, що останні через свій безпосередній зв’язок з речами ніколи нас не обманюють. Але він не пов’язує чуттєвих уявлень з практичною матеріальною дійсністю. Не обмежуючись характеристикою ролі зору, слуху та інших органів чуття у пізнанні зовнішнього світу, Фейєрбах вказує на пізнавальне, значення всього емоційоного життя і діяльності людини. Але він не вкладає у своє розуміння чуттєвої діяльності найголовнішого -змінення людиною природи, матеріального виробництва.
Релігійно-ідеалістичному тлумаченню всесвітньої історії Фейєрбах протиставляє натуралістичну концепцію, початком якої є антропологічна характеристика людських відчуттів як головної і визначальної сили поведінки кожного індивіда та
СуСПІЛЬСТВа В ЦІЛОМу. ЗШЙБН<ЗЦШ| Ю’
‘Ідеалізм Фейербаха у розумінні суспільного життя особливо проявляється у тому, що він хоче побудувати свої соціальні гуманістичні передумови на суто етичній основі. Природа щастя така, що робить щасливим всіх: вона не потребує жодної відмови або протиставлення обов’язку почуттям. Усі труднощі, що, на думку Канта і Регеля, постають на шляху здійснення вимог моралі, з точки зору Фейєрбаха, зрештою не існують. Оскільки любов розглядається як суть і мета людського життя, саме в любові вбачає Фейєрбах вирішальну силу суспільства і, зокрема, морального прогресу.
Соціально-політичні погляди Фейєрбаха не виходять за межі буржуазної свідомості. Той «єдиний» і «нормальний» індивід, про якого він постійно говорить, вбачаючи в ньому людину майбутнього, вільну від усього того, що ганьбить людську індивідуальність, цей абстрактний суб’єкт зрештою залишається ідеалістичною людиною буржуазного суспільства.
Заслуга філософії Фейєрбаха полягає у тому, що єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала людину і природу як її основу. Матеріалізму Фейєрбаха властивий антропологізм, однак Фейєрбах не зміг подолати споглядального характеру метафізичного матеріалізму й усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики, відкинувши /її разом з ідеалістичною системою.
Таким чином, класи^ша німецька філософія кінця XVIII -початку XIX ст. відіграла^видатну роль в історії розвитку діалектичного мислення, у критичному подоланні метафізичного методу, що панував у філософії ХУІІ-ХУІІІ ст. Історичне досягнення німецьких філософів полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії
чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвиненого вигляду діалектика набуває у Гегеля, у методі якого під містично-ідеалістичною оболонкою діалектики понять містилося раціональне зерно – ідея про діалектику речей, про розвиток у суспільстві і природі. Разом із матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.
| Принципи, шо були введені німецькою класичною філософією |
В основі всіх знань, понять та ідей лежить людська активність: ми знаємо тільки те і настільки, що і наскільки ввійшло у контекст нашої діяльності
Будь-яке знання отримує своє обгрунтування, достовірність і виправдання тільки в системі знань
У світі все пов’язано з усім; цей загальний зв’язок резюмується єдиним результатом – розвитком
Розриток знань, а також розвиток взагалі можливі, тому що кожний крок у процесах буття входить в
єдиного цілого. Тому розвиток представ як
поглиблення та збагачення змісту процесів, що
розвиваються. Розвиток знання відбувається через
рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково до повністю усвідомленого
Схема 3. Характеристика німецької класичної філософії
Філософські пошуки цих мислителів велись у межах тієї традиції у філософії, що можна позначити як класична модель. Вона охоплює період з Декарта до Гегеля, а значить, з середини XVII до середини XIX ст. Для цієї філософської традиції характерними стали наступні риси:
уявлення про філософію як форму раціонально-теоретичної свідомості, за допомогою якої можна пояснити будь-які явища природної дійсності та духу; принципова установка на раціональну пізнаваність світу, якими б не були самі умови досягнення істини. У ситуації такого панування розуму людина є конструктивним мислячим ІІершопочатком, без урахування її особистісних характеристик;
установка на систематичність як представленість таких всеоб’ємних філософських систем, які включають у себе все, що на данному історичному етапі доступно раціональному філософському дослідженню;
сприйняття світу в цілому як проникненого ідеєю гармонії, доцільності та природного порядку, де особливу роль відіграють число і пропорція, структура та міра; інтенція суб’єкта пізнання на рефлексивне осягнення власних прийомів та методів пізнання, на перетворення мислення, що пізнає, у центральний об’єкт метафізичних досліджень;
нове змістовне наповнення метафізичного методу філософствування, що полягає у доказових, системно розгорнутих у вигляді філософського тексту роздумах мислителя над граничними засадами побудови світу і місця людини в ньому, над пізнанням та його межами, над ціннісними орієнтирами людської діяльності; просвітницький пафос класичної філософії, що обумовлювався націленістю мислителів на повчання людей, котрі сприймались як своєрідна забобонна, інертна маса, яку філософ покликаний позбавити від страждань та переживань; відірваність філософії від реальних проблем людини, її самоцінний та автономний характер, оскільки філософ часто замикався від світу у своїй споглядальній філософській системі, підмінюючи аналіз реальних процесів побудовою ілюзорних світосхем;
цілеспрямований пошук такого буття, який створює засади всіх інших видів буття і забезпечує можливість її раціо нального пізнання з єдиних позицій – ось справжня мета існування спекулятивної метафізики’, відповідність двом основним онтологічним лініям (натурфілософській та спекулятивній) двох базових гносеологічних установок – раціоналістичної та емпіричної, хоча всі вони в унісон співають гімн розуму, філософії, науці та просвітництву.
–
,,„
–
Дата добавления: 2021-09-13; просмотров: 9; Нарушение авторских прав
