Оборудование и инвентарь для занятий физическими упражнениями

ПОДГОТОВКИ СПЕЦИАЛИСТОВ

ПО ДОШКОЛЬНОМУ ВОСПИТАНИЮ

Квалификация воспитателя во многом зависит от профессио-I нальной подготовки, которую он получил в колледже. Курс «Ме­тодика физического воспитания и развития ребенка» предусмат­ривает овладение учащимися теоретическими знаниями, практи­ческими умениями и навыками, необходимыми для формирова­ния физической культуры ребенка от рождения до 7 лет в разных : типах дошкольных образовательных учреждений. Учащийся дол­жен научиться грамотно планировать и проводить разнообразные формы организации двигательной деятельности ребенка, учиты­вать их групповые и индивидуальные достижения, анализировать и творчески корректировать его психофизическое и личностное развитие.

В курсе ставится задача обучения учащихся разнообразным фор­мам работы с родителями: проведение консультаций, бесед, вы-; ступлений на собраниях и др.

Важнейшей задачей профессиональной подготовки учащихся

является воспитание у них любви к своей будущей профессии,

развитие самостоятельности мышления, стремления к повышению

I знаний, умений и навыков, поиску творческого решения задач

I воспитания, ответственного отношения к делу.

Учащихся обучают самостоятельному изучению и анализу пе-Вдагогической литературы, умению обобщить опыт как своей рабо-§ты,так и опыт своих коллег. Их учат быть всегда в хорошей физи-■ческой форме, чтобы стать образцом физической культуры для

ребенка, родителей, товарищей по работе. Важную роль в подго­товке специалистов по физической культуре играет развитие лич­ности будущего педагога, соответствующей профессиональной модели, специалиста, который умеет правильно, грамотно орга­низовать тренировочный процесс воспитания двигательной куль­туры ребенка.

У педагога по физической культуре должны быть сформирова­ны следующие умения и способности:

• Дидактические способности — умение правильно строить пе­дагогический процесс; знание принципов, средств, методических приемов обучения; использование закаливающих процедур при проведении физических упражнений.

• Академические способности — творческое искание нового. Из­вестно, что все талантливые педагоги находятся в постоянном по­иске нового.

• Коммуникативные способности — умение установить добрые отношения с ребенком, родителями, товарищами по работе. Оно базируется на личностных и деловых качествах педагога.

• Перцептивные способности — умение заглянуть во внутрен­ний мир ребенка, узнать по его глазам, жестам и т.д. состояние здоровья, настроение, в котором он пришел на занятия.

• Экспрессивные способности — речь, мимика, жесты, панто­мимика. От этого зависит многое в воспитательно-образователь­ной работе с ребенком. Для воспитателя важно ярко, образно, ли­тературно правильно и четко пользоваться словом. П.Ф.Лесгафт писал, что учитель физкультуры должен владеть словом много луч­ше, чем учитель словесности.

• Организаторские способности — умение воспитателя органи­зовать прогулки, досуг, праздники и т.д., проявив при этом про­фессиональную компетентность, деловитость.

• Гностические способности — умение педагога анализировать деятельность своих подопечных и свою собственную, что позволя­ет в необходимых случаях корректировать стратегию и тактику обу­чения и воспитания ребенка.

• Суггестивные способности — умение внушить интерес к за­нятиям физической культуры, красоте движений. Педагога, обла­дающего такой способностью, дети ждут с удовольствием, радо­стью и с интересом занимаются с ним.

• Стрессоустойчивость — умение педагога управлять своими эмо­циями, активизировать механизм саморегуляции, проявлять вы­держку, терпение и спокойствие в критических ситуациях.

• Эмпатия — способность сопереживать, сорадоваться и огор­чаться; сопричастность к успехам и недостаткам ребенка, желание ему помочь и поддержать.

Педагогические навыки, вырабатываемые в ходе изучения пред­мета, динамичны. Они совершенствуются в процессе дальнейшей ! работы с ребенком.

Профессиональная подготовка учащихся колледжа осуществ­ляется на основе программы, которая состоит из: «Пояснительной записки»; «Содержания курса»; «Приложения».

В «Пояснительной записке» раскрываются задачи курса, харак-[ теристика типа уроков, формы самостоятельной работы учащихся | и учеты успеваемости.

«Содержание курса» предусматривает приобретение учащими­ся знаний по общим и методическим вопросам теории физическо-| го воспитания и развития ребенка.

В «Приложении» приводится список учебной педагогической литературы, примерный график прохождения курса, перечень до­машних заданий для учащихся.

На основе программы составляется рабочий план прохождения | курса. В нем отражается количество часов на каждую тему, после -; довательность прохождения их, а также задачи и содержание тео-| ретических уроков, семинарских и практических занятий, методи­ка их проведения. В рабочем плане намечаются вопросы для само­стоятельного изучения по литературным источникам, указывают­ся задания, характер письменных материалов, их объем и назна­чение; отмечается, на каких уроках проходит проверка выполнен-[ ного задания. В нем подробно перечисляются наглядные пособия, содержание видео- и аудиотеки, название необходимых измери-! тельных приборов и т. д.

Каждой теме дается список основной и дополнительной педа­гогической литературы, которая рекомендуется учащемуся; пере­чень материалов, имеющихся в методическом кабинете и в биб­лиотеке колледжа. Важно указать цель изучения дополнительной ¹ литературы и формы отчетности по ней (аннотации, конспекты, I планы и конспекты консультаций, бесед, творческие работы, док­лады для родителей).

Продуманный и тщательно составленный рабочий план обес­печит высокие результаты освоения учащимися преподаваемого курса, будет способствовать привитию им определенных практи­ческих навыков, таких, как проведение физических упражнений, планирование, наблюдение и регистрация наблюдаемых фактов, анализ документов и просмотренных занятий. Таким образом уча­щиеся готовятся к непрерывной педагогической практике в до-, школьном образовательном учреждении. Рабочий план утвержда­ется на заседании предметной комиссии.

Учебная работа по курсу осуществляется в форме теоретичес­ких уроков, семинарских и практических занятий, самостоятель­ной работы учащихся. Закрепление знаний, профессиональных уме­ний и навыков учащихся проходит в процессе педагогической прак­тики в дошкольном образовательном учреждении. Углубленному изучению наиболее актуальных вопросов программы физического воспитания ребенка способствует выполнение учащимися курсо­вой работы.

Изучение предмета тесно связано с курсом «Физическое воспи­тание», а также с такими предметами, как анатомия, физиология, основы педиатрии и гигиены, психологии, педагогики и др.

При обучении используются разные типы уроков: урок по тео­ретической и практической проверке знаний, по сообщению но­вых знаний, урок-беседа, дискуссия, творческие уроки и др.

Наибольшее распространение в колледже получил урок сме­шанного типа. Он состоит из организационного момента, про­верки и закрепления знаний, формирования профессиональных умений и навыков, сообщения новых знаний, закрепления изло­женного на уроке материала, разъяснения домашнего задания. В зависимости от задач урока его структура может изменяться.

Содержание учебного материала излагается в разной форме: рассказ, лекция, беседа.

На уроках учащиеся работают с учебниками, программами, справочной и другой литературой. Они учатся работать с литера­турными педагогическими источниками, составлять план, конс­пекты, тезисы, рефераты, доклады. При этом педагог должен ста­вить перед учащимся четкие задачи и вопросы, конкретизировать форму отчетности (составлять план, тезисы, конспекты, беседы для родителей и т.д.) и определять время выполнения задания.

Более полному усвоению излагаемого педагогом материала спо­собствует использование средств наглядности (иллюстрации и де­монстрационный материал).

Обучая технике физического упражнения, педагог показывает на учащихся движение в целом, его отдельные элементы; методи­ку проведения разнообразных форм организации двигательной дея­тельности детей (физкультурных занятий, упражнений гимнасти­ки, подвижных игр, физкультминутки и т.д.).

На уроке применяются иллюстрированные материалы, рисун­ки, фотографии, плакаты и т.д., на которых изображена техника физических упражнений (прыжков, метания, лазания и др.), типы осанок; физкультурное оборудование, атрибуты; игрушки, инвен­тарь для проведения физических упражнений; таблицы классифи-

кации средств и методов физического воспитания, физических упражнений по возрастам, образцы документации по планирова­нию, планы и конспекты занятий, бесед, консультаций.

Большое место на уроке занимает использование чертежей, схем, рисунков, которые демонстрируются через эпидиаскоп, кодоскоп, диапроектор и др.

При изучении курса проводится просмотр диафильмов, видео­фильмов. В учебных целях можно использовать просмотр телепере­дач, например рубрику «Если хочешь быть здоров».

На уроках учащиеся обучаются пользованию измерительными приборами: метрономами (для изучения ритма движения), секун­домерами, шагомерами и др.

На семинарских занятияхуглубляются, конкретизируются тео­ретические положения, изложенные на уроках, проверяются и за­крепляются знания учащихся; вырабатывается умение работать с литературой по специальности; конспектировать ее; составлять пла­ны и конспекты докладов, консультаций, бесед для родителей; приобретаются умения устно излагать конкретные темы курса.

По каждой теме семинара учащимся дается список литературы, определяются задания, план их выполнения, формы отчетности. Организация семинарского занятия может строиться различно, на­пример: преподаватель напоминает задачи семинара, порядок его проведения и предоставляет слово для выступлений учащимся. Пос­ле этого присутствующие задают вопросы, а выступающие отвеча­ют на них. При подведении итогов преподаватель оценивает ос­новной доклад, характеризует его содержание и форму изложе­ния, использование наглядных пособий; оценивает доклады и вы­ступления остальных учащихся.

Практические занятияпроводятся как в колледже, так и в до­школьном образовательном учреждении. Учащиеся распределяют­ся по подгруппам. Все присутствующие на занятии должны быть одеты в спортивную форму.

На практических занятиях изучается техника строевых, обще-развивающих, спортивных упражнений, основных движений и ме­тодика обучения им в разных возрастных группах, репертуар и методика проведения подвижных игр, в том числе и спортивных. Учащиеся составляют конспекты, разрабатывают методику орга­низации различных форм двигательной деятельности (физкультур­ных занятий, утренней гимнастики, досуга, праздников и др.). Они составляют таблицы, делают зарисовки техники основных движе­ний, собирают комплексы физических упражнений.

Основная цель практических занятий — овладение практичес­кими навыками (проведение физических упражнений, овладение терминологией, подача команд и распоряжений, использование

пособий, снарядов), умелым сочетанием показа движений и слова. Учащиеся учатся анализировать методику обучения ребенка физи­ческим упражнениям, выявлять ошибки и предлагать способы их устранения; вести записи наблюдений, выступать с анализом за­нятий.

Учебная практика ставит целью проводить беседы, консульта­ции для родителей.

Подготовка и участие учащихся в практических занятиях оце­ниваются преподавателями.

Параллельно с изучением курса в учебных аудиториях с целью наглядного подтверждения излагаемых теоретических задач педа­гогом организуются показательные занятия в дошколь­ном учреждении. При посещении дошкольного образовательного учреждения учащиеся знакомятся с созданием условий физичес­кого воспитания, самостоятельной двигательной активности ре­бенка, учатся умению предупреждать и исправлять ошибки ребен­ка, обеспечивать страховку, решать образовательные, воспитатель­ные и оздоровительные задачи, осуществлять закаливающие про­цедуры в сочетании с физическими упражнениями.

Рассматривая требования к воспитателю, следует отметить не­обходимость наличия у него таких качеств, как умение показывать и доступно объяснять физические упражнения, умение видеть груп­пу, контролировать самочувствие и поведение детей, владеть го­лосом и культурой речи, соблюдать педагогический такт и пра­вильный тон в общении с детьми, а также высокую степень его подготовки к занятиям и их направленность на осознанность и развитие творчества ребенка.

Во время обсуждения внимание учащихся обращается на орга­низацию физкультурных занятий: решение задач, реализацию прин­ципов и методов обучения, активизацию мышления, формирова­ние условий для творчества, исправление и предупреждение оши­бок детей, распределение нагрузки, времени, затрачиваемого на каждую часть занятия.

Педагог обращает внимание учащихся на выработку навыков правильной осанки, закаливающие процедуры и т.д.

При анализе различных форм организации двигательной дея­тельности определяется общая и моторная плотности на основе данных хронометража.

Вопросы для анализа и темы педагог дает заранее.

Руководство самостоятельной работой учащихся.Самостоятель­ная работа учащихся включает изучение записей материала, сде­ланных на уроке, и его анализ, проработку литературных источ­ников; выполнение заданий, составление аннотаций, разработку планов-конспектов физкультурного занятия и утренней гимнас-

тики, подвижных игр и т.д.; составление конспекта бесед, док­ладов, консультаций для родителей, сценариев физкультурных ; праздников.

Учет успеваемости.Знания учащихся проверяются на занятиях. Продуктивность занятий повышается при использовании разно-1 образных форм активизации и проверки знаний учащихся: устном и письменном опросе, выполнении контрольных работ, тестиро­вании, непосредственном проведении учащимися форм и методов обучения движению, подвижным и спортивным играм и т.д.

На практических занятиях учитывается знание методики рабо­ты с ребенком, качество выполненных заданий. На основе текуще­го учета успеваемости выставляется итоговая оценка.

Подготовка преподавателя к урокуимеет важнейшее значение. Искусство преподнесения знаний зависит от квалификации пре­подавателя, его личных качеств, знаний и отношения к предмету. К каждому уроку преподаватель тщательно готовится, придумыва­ет вопросы для учащихся, продумывает преподнесение нового и закрепление пройденного материала. Подготовка к уроку прово­дится с учетом подготовленности учащихся (в зависимости от днев­ного, вечернего или заочного отделения).

Преподаватель является примером в овладении движением, сло­вом, знанием методики. Он тактичен, выдержан, любит свое дело и учеников. Успех преподавания во многом зависит от педагоги­ческих и личностных качеств учителя.

Курсовые работы.Курсовая работа — одна из форм учебной деятельности учащихся. При написании курсовой работы учащий­ся приобретает навыки работы с литературой по специальности, связывает вопросы теории и практики, ведет наблюдения, орга­низовывает экспериментальную проверку гипотезы работы, фор­мулирует выводы. Написание курсовой работы требует инициати­вы и творчества, умения связать теорию с практикой.

Преподаватель консультирует учащегося, направляет и оцени­вает его работу.

ПРИЛОЖЕНИЯ

Программа настоящего обследования детей состоит из трех разделов, характеризующих:

— физическое развитие (измерение длины и массы тела, ок­
ружности грудной клетки);

— функциональное состояние (измерение артериального давления, частоты седечных сокращений, жизненной емкости легких, фи­зической работоспособности по тесту — PWC₁₇₀);

— развитие психофизических качеств (измерение силы: динамометрия кистей рук, становая динамометрия, вис на согнутых ру­ках, поднимание ног в положении лежа на спине; скоростно-силовых ка­честв: прыжок в длину с места, бросок набивного мяча двумя руками из-за головы, метание легкого мяча на дальность, прыжки на двух ногах боком за 10 с; быстроты: бег на дистанции Юме хода и 30 м; «челноч­ный бег» 3×10 м; выносливости: бег на дистанции 90, 120, 150, 300 м (в зависимости от возраста детей); ловкости: бег зигзагом, броски малым

мячом в горизонтальную и вертикальную цель, прыжки через препят­ствие и пролезания под ним, прыжки через скакалку; гибкости: наклон туловища вперед на скамейке.

Обследование детей проводится как в помещении (физкультурный, музыкальный залы), так и на физкультурной площадке. На физкультур­ной площадке проводятся следующие тесты: метание мяча на дальность бег на дистанции: 10, 30, 90, 120, 150, 300 м, «челночный бег» 30×10 м.

Обследование необходимо проводить в течение нескольких дней, вес­ной и осенью, в теплое время года. Одежда должна быть удобной, лег­кой и чистой (не из синтетики). На открытом воздухе заниматься детям лучше в спортивном костюме, обувь должна быть на резиновой подо­шве, в помещении форма иная — спортивные трусы, майка, спортив­ная обувь.

Измерение физического развития и функционального состояния де­тей проводятся медицинским работником дошкольного учреждения, из­мерение физической подготовленности – воспитателем вместе с трене­ром или двумя воспитателями. Все данные обследования заносятся в прото­кол тестирования отдельно для девочек и мальчиков по каждой возраст­ной группе.

ФИЗИЧЕСКОЕ РАЗВИТИЕ

Для проведения антропологических измерений необходимо предоста­вить комнату, в которой поддерживалась бы температура зоны комфорта (22 —24°С). Все измерения проводятся на правой стороне тела ребенка. Для проведения измерений необходимо приобрести: ростомер — 1 шт., весы медицинские — 1 шт., сантиметровую ленту — 2 шт.

Измерение длины тела. Длина тела измеряется от верхушечной точки на голове до пола. Обследуемый ребенок должен стоять правым боком к взрос­лому, на ровной горизонтальной поверхности пола, прямо, соединив пятки. Голова фиксируется по горизонтали. Необходимо следить за тем, чтобы антропометр не отклонялся от вертикальной линии. Точность измерения до 0,1 см. Измерения проводятся в сантиметрах.

Измерение массы тела. Измерение массы тела проводится десятичными весами (медицинскими рычажного типа, без верхней одежды и обуви). При взвешивании ребенок стоит на середине площадки, спокойно. До измерения весы должны показывать нуль. Точность измерения — 50 г.

Измерение окружности грудной клетки. Для измерения окружности груд­ной клетки используется сантиметровая лента, которую при обнаруже­нии вытягивания заменяют на новую (рекомендуется заменять через 200— 250 измерений).

При измерении у мальчиков лента накладывается сзади под нижние углы лопаток, спереди по нижнему краю сосковой линии. У девочек — по верхнему краю грудных желез. При наложении ленты ребенок несколько приподнимает руки, затем опускает их и стоит в спокойном состоянии, при котором проводится измерение. Затем фиксируются показатели при глубоком вдохе и в момент полного выдоха. Показатели записываются в сантиметрах.

ФУНКЦИОНАЛЬНОЕ СОСТОЯНИЕ

Измерение артериального давления (систолического и диастолического). Для проведения измерения потребуется ртутный манометр Короткова — 1 шт. Артериальное давление измеряется в положении сидя, в спокойном состоянии, на правой руке ребенка с использованием специальных ман­жет для детей. Для детей от 2 до 5 лет применяется манжетка М-55, в 6 лет — М-85 (ширина манжетки в мм).

Освободить руку ребенка от одежды, наложить манжетку на среднюю треть предплечья. Давление в манжетке быстро поднимают на 20—30 мм выше того давления, при котором происходит облитерация радиального пульса (140—160 мм рт.ст.), далее со скоростью не более 2—3 мм рт.ст. за пульсацию артерии снижают давление в манжетке. Момент появления нового тона (звука) соответствует систолическому давлению. При полном повышении тонов фиксируется диастолическое давление. Измерения про­водятся 2 раза, в протокол вписывается средняя арифметическая величи­на двух измерений.

Измерение частоты сердечных сокращений. Число сердечных сокраще­ний (ЧСС) измеряется секундомером по пульсу или сердечному толчку в течение 30 с в положении сидя, приложив ладонь к области сердца ре­бенка. Далее это число умножают на 2 и получают число пульсовых ударов за 1 мин.

Измерение жизненной емкости легких. Жизненная емкость легких изме­ряется воздушным спирометром. Ребенок должен сделать 2—3 глубоких вдоха и выдоха, а затем глубокий полный вдох и равномерный макси­мальный выдох до отказа в трубку спирометра. Испытание проводится 3 раза, записывается наибольший результат с точностью до 100 см³. Мунд­штук после каждого исследования дезинфицируется в растворе марганцо­вокислого калия или борной кислоты.

Измерение физической работоспособности. К тестированию допускают­ся дети, не имеющие острых и хронических заболеваний, относящиеся к I группе здоровья. Для проведения теста PWC₁₇₀ необходимо иметь:

а) набор ступенек разной высоты (см);

б) метроном с частотой звуковых сигналов в диапазоне 60—100 уд./мин;

в) секундомер.

Помещение, в котором проводится тестирование, должно быть доста­точно просторным (не менее 4 м² на одного человека), светлым, чистым, хорошо проветренным до начала испытания. Температуру воздуха в нем следует поддерживать в пределах 18 —20° С.

Порядок проведения теста:

1. В течение 5 мин перед началом теста ребенок отдыхает сидя. У него измеряется частота сердечных сокращений в покое. Результат заносится в протокол. Затем подбирается высота ступеньки (/г), которая индивидуаль­на для каждого ребенка в зависимости от длины его ноги.

Длина ноги (см): 53 55 58 60 62 65 67 70 72.

Высота ступеньки (см): 16 17 18 19 20 21 22 23 24.

Эта величина (h — высота ступеньки, см) вписывается в протокол тестирования.

2. Нагрузка начинается и заканчивается по команде взрослого. Восхож­
дение на ступеньку проводится в течение 2 мин с частотой подъемов 30 в
1 мин. Ходьба проводится под счет взрослого или удары метронома. Каж­
дое восхождение выполняется на 4 счета (на 4 удара метронома) следую­
щим образом:

— ребенок ставит одну ногу всей ступней на ступеньку;

— поднимает вторую ногу и приставляет к первой — в этот момент он стоит обеими ногами на ступеньке;

— опускает одну ногу на пол;

— и приставляет к ней другую.
Это одно восхождение.

При движении можно оказывать помощь ребенку, слегка придержи­вая его за руку, с целью поддержания ритма движения и необходимой его частоты.

После нагрузки необходимо измерить частоту сердечных сокращений и записать протокол тестирования.

3. Определение физической работоспособности (PWC_|70) проводится
расчетным методом по формуле Л.И.Абросимовой, В.Е.Карасик:

где N = Pnh,

здесь Р — масса ребенка (кг);

п — число подъемов на ступеньку в 1 мин (30);

И — высота ступеньки.

РАЗВИТИЕ ПСИХОФИЗИЧЕСКИХ КАЧЕСТВ

Тесты по определению силы

Динамометрия кистей рук

Измерение силы правой и левой кистей производится детским руч­ным динамометром в положении стоя с выпрямленной и поднятой в сто­рону рукой. Динамометр берется в руку стрелкой к ладони. Не разрешается делать резких движений, сходить с места, сгибать и опускать руку. Выпол­няется 2—3 попытки сначала левой, затем правой рукой. Регистрируется лучший результат обеих кистей. Перед проведением теста динамометры необходимо калибровать. Тест предназначен для детей от 3 до 7 лет.

Становая динамометрия

Измерение проводится плоскопружинным стандартным динамомет­ром в положении стоя, ноги на платформе. Ручки динамометра, которые держит ребенок, должны находиться на уровне колен. С полной силой (без рывка) ребенок разгибает туловище и тянет за ручки до отказа. Реги­стрируется лучший результат из 2—3 попыток. Тест предназначен для де­тей от 3 до 7 лет.

Бег зигзагом

Тест проводится на спортивной площадке или в зале длиной не менее 15 м. Намечается линия старта, которая является одновременно и линией

финиша. От линии «старта» на расстоянии 5 м кладутся 2 больших мяча, от них на расстоянии 3 м еще 2 больших мяча параллельно первым и еще

2 мяча на таком же расстоянии. Таким образом, дистанция делится на

3 зоны. Расстояние между мячами 2 м. Необходимо указать направление движения стрелками.

По команде «На старт!» ребенок становится позади линии старта. По команде «Марш!» ребенок бежит зигзагом в направлении, указанном стрел­кой между мячами и финиширует. Воспитатель включает секундомер только после того, как ребенок пройдет всю дистанцию. Время измеряется с точ­ностью до 1/10 с. Тест проводится одним ребенком 2 раза и фиксируется лучший результат. Если ребенок задел мяч или столкнул его с места, сбился с курса или упал, тест проводится заново.

Ребенку необходим показ.

Тест предназначен для детей от 4 до 7 лет.

Необходимое оборудование: секундомер, 6 больших набивных мячей или флажков, мел или стрелки из клеящей пленки.

Прыжки через препятствие и пролезание под ним

Для проведения теста натягивается лента между двумя стойками для прыжков в высоту длиной 2 м, шириной 2 см, на высоте 35 см от пола.

По команде «На старт!» ребенок становится на линию старта боком к резиновой ленте. По команде «Марш!», оттолкнувшись одной ногой, пе­репрыгивает через резиновую ленту и здесь же, упираясь одной или двумя руками в пол, пролезает под лентой в направлении, указанном стрелкой, и встает на ноги. Движение повторяется 5 раз подряд.

Воспитатель включает секундомер по команде «Марш!». После того как ребенок выполнит упражнение 5 раз подряд и, пролезая под резиновым шнуром, полностью пересечет линию старта, воспитатель выключает се­кундомер. Время отмечается с точность до 1/10 с.

Тест проводится 2 раза, засчитывается лучший результат.

При подготовке теста линию старта наметить на полу так, чтобы рези­новая лента находилась точно над ней.

Тест проводится после того, как дети хорошо освоят это упражнение.

Если ребенок во время теста задел телом резиновую ленту, поднял ее, отвел в сторону или упал, то тест следует повторить заново.

Перед проведением теста во второй раз — дать отдохнуть ребенку. Не следует слишком мелочно регламентировать движения ребенка.

Необходимое оборудование: 2 стойки для прыжков в высоту (или спин­ки двух стульев), резиновая лента длиной 2 м, шириной 2 см, секундомер.

Тест предназначен для детей от 4 до 7 лет.

Бросок малым мячом (150 г) в горизонтальную и вертикальную цели

Помещение, в котором проводится тест, должно быть не меньше 5 м в длину. На полу чертится линия броска. На нее на соответствующем возра­сту ребенка расстоянии ставятся горизонтальная и вертикальная цели диа­метром 60 см. Для броска необходимо 6 мячей массой 150 г.

Броски в горизонтальную цель:

По команде воспитателя ребенок встает на линию броска. В зависимо­сти от возраста в центре на расстоянии для 3-летних —1м, 4-летних — 2 м,

5-летних — 3 м, 6-летних — 4 м, 7-летних — 5м поставлена круглая ми­шень диаметром 60 см.

Упражнение выполняется с удобной руки. Дети выполняют упражне­ние последовательно друг за другом — 6 попыток. Из 6 попыток записы­вается результат попадания в горизонтальную цель.

Броски в вертикальную цель:

Ребенок встает на линию броска. В зависимости от возраста на рассто­янии для 3-летних — 1 м, 4-летних —2 м, 5-летних — 3 м, 6-летних — 4 м, 7-летних — 5м поставлена круглая мишень диаметром 60 см вертикально на высоту для 3-х летних — 1 м 10 см, 4-летних — 1 м 20 см, 5-летних — 1 м 50 см, 6-летних — 2 м, 7-летних — 2 м 20 см от пола.

Дети бросают с удобной руки последовательно друг за другом 6 раз. Записывается результат попадания в вертикальную цель.

Конечный результат записывается по сумме 2 тестов: количеству по­паданий в горизонтальную и вертикальную цель.

Прыжки через скакалку

Ребенок держит скакалку за оба конца. Ее нужно держать не натянутой. Ребенок должен прыгать вперед через скакалку, не отрывая от нее кистей и не касаясь ее ступнями. После прыжков ребенок приземляется на обе ступни. Он не должен терять равновесие. Прыжки засчитываются только при этих условиях. Засчитывается число правильно выполненных прыжков.

Делаются 3 попытки. Тест предназначен для детей от 5 до 7 лет. Необхо­димое оборудование: скакалка.

Существует несколько способов определения функциональной зрело­сти нервных процессов. Рассмотрим один наиболее доступный — теппинг-тест.

Лист бумаги разделяется на 6 одинаковых квадратов, которые нумеру­ются следующим образом:

1 2 3

6 5 4

Перемещение осуществляется в соответствии с указанной нумераци­ей. Суть задания заключается в том, что дети должны в максимальном темпе нанести точки в каждом из квадратов («насыпать зернышки птич­кам»). Начало и переход из квадрата в квадрат осуществляются по команде воспитателя. Продолжительность обозначения точек в квадрате — 10 с. Ре­зультаты данного задания позволяют судить о зрелости нервной системы (силе, выносливости, работоспособности). Чем больше количество точек обозначено в первом квадрате, тем выше уровни зрелости нервного про-

цесса; чем дольше удерживается первоначально заданный темп (1 квад­рат), тем сильнее нервные процессы, тем выносливее нервная система. Если ребенок не только сохраняет заданный темп, но и увеличивает его, это говорит о силе зрелости нервной системы. Для выявления подвижно­сти нервных процессов можно использовать и другой вариант этого зада­ния («птичка клюет зернышки»). При этом в 1, 3 и 5-м квадратах задается максимальный темп, а во 2, 4 и 6-м квадратах — удобный, оптимальный темп. Чем больше разница, тем выше способность к переключению нервных процессов.

Таким образом, результаты теппинг-теста говорят не только об уровне развития нервной системы, но и указывают на типологическую характе­ристику ребенка. Слабый тип нервной системы характеризуется значи­тельным снижением количества точек в последних квадратах и наличи­ем некоторых пиков. К сильному типу нервной системы относятся дети, у которых сохраняется стабильность темпа или наблюдается его увеличе­ние.

Уровень созревания нервных структур мозга, зрелость нервных про­цессов обуславливает возможность в управлении произвольными действи­ями. Поэтому неслучайно уже в 30-е годы XX столетия были предприняты попытки с помощью произвольных движений определить уровень психо­моторного развития детей. Наиболее информативными, с нашей точки зрения, были методики, предложенные Н.Озерецким и М.Гуревичем.

Задания для детей 4 лет

Оценка функции равновесия

И.п.: — пятка правой (левой) ноги примыкает к носку левой (пра­вой) ноги; стопы расположены по прямой линии, руки вдоль туловища, сохранить данную позицию необходимо в течение 15 с с закрытыми гла­зами. Смещение ног с первоначальной позиции, схождение с места, ба­лансирование расцениваются как минус.

Оценка координации движения («Пальчик с носиком здороваются») После предварительного показа предложить ребенку закрыть глаза и коснуться указательным пальцем правой руки: а) кончика носа, б) левой мочки уха. Задание повторяется в той же последовательности для другой руки. Если ребенок допускает неточность, погрешности (дотрагивается до середины или верхней части носа, уха), это свидетельствует о незрелости координационных механизмов и несоответствии возрастной норме раз­вития.

Оценка тонкой моторики рук («Уложи монетки в коробку») На столе ставится картонная коробка размером 10х 10 см, перед кото­рой на расстоянии 5 см раскладываются в беспорядке 20 монет (диамет­ром 2 см). По сигналу воспитателя ребенок должен уложить как можно быстрее все монеты по одной в коробку. Задание выполняется поочередно левой и правой рукой. Время выполнения для ведущей руки 15 с, для вто­рой руки — 20 с.

Оценка моторики пальцев рук («Нарисуй пальчиками кружочки») В течение 10 с указательными пальцами горизонтально вытянутых впе­ред рук описывать в воздухе круги любого размера, но одинаковые для

обеих рук. Задание не выполнено, если ребенок осуществляет вращение одновременно в одну сторону или делает круги разной величины.

Оценка механизмов автоматизации движений ведущей руки («Давай по­здороваемся»)

Предложить ребенку поочередно поздороваться за руку — правой, ле­вой, а затем обеими руками. При этом следует отметить наличие лишних движений (сжатие противоположной руки, приподнимание плеч, сокра­щение размера мышц лица, открытый рот и др., которые указывают на низкий уровень управления произвольным действием).

Задания для детей 5 лет

Оценка функции равновесия

Предложить ребенку сохранить заданную позу (устоять на носках) с закрытыми глазами. Для детей этого возраста норма 10 с.

Оценка тонкой моторики пальцев («Скатай шарики»)

Предложить ребенку скатать шарики из папиросной бумаги размером 5×5 см. Рука вытянута вперед, помощь другой руки отсутствует. Для веду­щей руки норма соответствует 15 с, для второй — 20 с.

Оценка пространственных двигательных автоматизмов и функции рав­новесия

Предложить ребенку преодолеть расстояние в 5 м прыжками на одной ноге (другая нога согнута в колене), сохраняя прямолинейность движе­ния. Отклонения от прямой не должно превышать 50 см.

Оценка моторики рук («Смотай клубок»)

Предложить ребенку намотать нитку (2 м) на катушку. Для ведущей руки норма 15 с, для второй — 20 с.

Оценка тонкой моторики пальцев рук

На столе расположены 2 спичечные коробки и по 10 спичек около них. По сигналу воспитателя необходимо быстро уложить одновременно дву­мя руками спички в каждую коробку. Время выполнения задания ограни­чивается 20 с.

Задания для детей 6 лет

Оценка статического равновесия

В течение 10 с предложить ребенку устоять на одной ноге, другая нога согнута, приставлена стопой к колену и отведена под углом 90°. После 30 с отдыха то же повторить с опорой на противоположную ногу.

Оценка точности и координации движения

Предложить ребенку поразить мячом диаметром 8 см цель размером 25×25 см с расстояния 1,5 м.

Оценка тонкой моторики рук

Предложить ребенку 36 карт, которые надо разложить на 4 кучки. Нор­ма для ведущей руки 35 с, для второй — 45 с.

Задания для детей 7 лет

Оценка статического равновесия

Сохранить равновесие в течение 10 с с закрытыми глазами, сидя на корточках на носках с горизонтально вытянутыми вперед руками.

Оценка динамического равновесия

Предложить ребенку прыжками на одной ноге преодолеть расстояние 5 м, продвигая перед собой коробок спичек. Отклонение от прямой не должно превышать 50 см.

Оценка общего уровня психомоторного развития

Предложить ребенку пробежать 5 м, взять из спичечной коробки 4 спич­ки, выложить из них на столе квадрат, сложить лист бумаги пополам и вернуться назад к исходному положению.

Время выполнения задания 15 с.

Таким образом, отобранные тестовые задания позволяют собрать до­статочно точную и разностороннюю информацию о состоянии и уровне зрелости центральных механизмов организации психомоторики детей на разных возрастных этапах.

Метод постукивания

I. Ребенок садится за стол; перед ним лежит лист белой нелинован­
ной бумаги; в правую руку, совершенно свободно лежащую на столе
(опирается на локоть), он берет карандаш с затупленным, маловыдаю­
щимся графитом. По звуковому сигналу испытуемый начинает с наи­
большей быстротой постукивать карандашом по бумаге, не ставя при
этом следующей точки на предыдущее место постукивания. В отношении
способа расставления точек испытуемому предоставляется полная сво­
бода действия, следят лишь за тем, чтобы одна точка не попадала на
место другой и чтобы при ударе не действовала вся рука, а лишь кисть.
По истечении 15 с раздается звуковой сигнал о прекращении работы.
После 30 с перерыва то же самое проделывается левой рукой. Для под­
счета результатов исследования лучше всего провести ряд линий, чтобы
разделить поверхность листа на отдельные сегменты, в которых удобнее
сосчитывать точки.

Тест считается выполненным, если ребенок в течение 15 с произвел меньше 90 постукиваний (точек) правой рукой и меньше 75 — левой. Для левшей — цифры обратные. Если задание выполнено лишь для одной руки, тест в целом считается невыполненным и расценивается минусом. В про­токоле должно быть указано, для какой руки выполнено задание.

II. Предлагают ребенку наморщить лоб. Следят за тем, чтобы не было
излишних сопровождающих движений (колебаний крыльев носа, оскали-
вания зубов, раскрывания рта, скашивания глаз и т.п.), при наличии
которых тест считается невыполненным.

Предлагают ребенку закрыть правый глаз, не закрывая при этом лево­го; после 5 с перерыва предлагают проделать то же самое для другого глаза. Следят за тем, чтобы при закрывании одного глаза не закрывался другой, а также не было излишних сопровождающих движений (скашивания глаз, перекашивания лица, опускания углов рта, открывания рта и т.п.), при наличии которых тест считается невыполненным. Если испытуемый умеет закрыть один глаз, но при закрывании другого отмечаются излишние сопровождающие движения, тест в целом расценивается как невыпол­ненный.

III. Предлагают вытянуть максимально вперед обе руки, обратив их
ладонями вниз, после этого правая рука сжимается в кулак. По звуковому
сигналу ребенок должен разжать правую руку и одновременно сжать в
кулак левую руку и в дальнейшем, не дожидаясь других слов команды,
должен в течение 10 с с наибольшей быстротой проделывать одновремен­
ное поочередное сжимание в кулак и разжимание правой и левой рук.
Следят за тем, чтобы не было излишних сопровождающих движений мышц
лица, при наличии которых тест считается невыполненным.

Тест также считается невыполненным, если испытуемый одновременно сжимает в кулак или разжимает обе руки или если он при этой манипуля­ции сгибает одну или обе руки в локтевых суставах — «гребет руками». При неудаче допускается повторение теста, но не более трех раз.

IV. Предлагают ребенку максимально вытянуть обе руки, обратив их
ладонями вверх, кисть левой руки сжимается в кулак, кисть правой руки,
оставаясь открытой, сгибается в лучезапястном суставе и обращается кон­
чиками пальцев к мизинцу левой руки. По звуковому сигналу ребенок
одновременно должен перевести левую руку в позицию правой (разжать

‘ кулак и согнуть кисть в лучезапястном суставе, обратив ее кончиками пальцев к мизинцу правой руки).

V. Определение моторной зрелости:

Проба на динамический праксис «кулак—ребро—ладонь»(А.Р.Лурия). Ребенку предлагается воспроизвести по образцу серию из девяти движе­ний, состоящую из трижды повторяющегося ряда трех вышеназванных движений. Если ребенок не справился с заданием, образец демонстриру­ется повторно до пяти раз. Оценивается по количеству предъявлений, не­обходимых для правильного воспроизведения. Задание доступно большин­ству здоровых детей 6 лет и старше. По данным наблюдений и литерату­ры, избирательные трудности в этом задании (делают большие паузы между движениями, путают последовательность движений или пропускают не­которые из них) характерны для детей со специфическими трудностями ; в овладении школьными навыками (дислексией, дисграфией, дискальку-лией). Предположительно затруднения в данном задании можно связать с левополушарной недостаточностью.

Праксис идеаторный и идеомоторный. Действия с реальными предмета­ми. Испытуемому предлагается причесаться; расстегнуть и застегнуть пу­говицы, снять и надеть куртку и др. Действия с воображаемыми предмета­ми: показать, как чистят зубы, пилят дрова, размешивают сахар в чашке и т.п. Выполнение символических действий: попрощаться, молча позвать кого-либо, отдать воинское приветствие и т.д.

Оральный праксис. Простые движения губ и языка, например, высунуть язык; надуть щеки; поместить язык между зубами и нижней губой и т.д.

Действия без предметов и объектов, например, показать, как задува­ют горящую спичку, изобразить поцелуй, сплевывание.

Использованная литература

1. Введение в физическую культуру. — М., 1983.

2. Аршавский И.А. Ваш малыш может не болеть. — М, 1990.

3. Сеченов И.М. Избранные произведения. — М., 1953.

4. Запорожец А. В. Развитие произвольных движений. — М., 1960.

5. Гордеева Н.Д. Экспериментальная психология исполнительского действия. — М„ 1995.

6. Платон. Собрание сочинений: В 4 т. — Т. 1. — М., 1968.

7. Утопический роман XVI—XVII веков. — М., 1971.

8. Коменсшй Я.А. // Антология гуманной педагогики. — М., 1971.

9. Дезами Т. Кодекс общности. — М., 1956.

10. Кабе Э. Путешествие в Икарию. — М.; Л., 1948.

11. Фурье Ш. Сочинения. — М., 1954.

12. Оуэн Р. Сочинения. — М.; Л., 1950.

13. Мюллер И. Моя система для детей. — М., 1991.

14. Ломоносов М. В. Сочинения: В 6 т. — М., 1952. — Т. 6.

15. Бецкой И. И. Привилегия и устав имперской академии трех знатнейших художеств: живописи, скульптуры и архитектуры. — СПб., 1767.

16. Максимович-Амбодик Н.М. Искусство повивания, или наука о бабичьем деле: В 5 ч. – СПб., 1786. – Ч. V.

17. Лесгафт П. Ф. Руководство по физическому образованию детей школьного возраста: В 2 т. – Т. 1 – М., 1951; Т. 2 – М, 1952.

18. Сеченов И.М. Избранные философские и психологические произведения. — М, 1947.

19. Аршавский И.А. Ваш ребенок может не болеть. — М., 1990.

20. Бадалян Л. О. Нервная система // Дошкольное воспитание. — 1975. — № 5.

21. «Истоки»: Базисная программа развития ребенка-дошкольника. — М, 1997.

22. Кенеман А. В. Теория и методика физического воспитания детей дошколь­ного возраста. — М, 1985.

23. Матвеев Л.П. Теория и методика физической культуры. — М., 1991.

24. Павлов И. П. Полное собрание сочинений: В 4 т. — М., 1951. — Т. 3. — Кн. 1, 2.

25. Анохин П. К. Избранные труды: Философские аспекты теории функцио­нальной системы. — М., 1978.

26. Бернштейн Н.А. О ловкости и ее развитии. — М., 1991.

27. Бернштейн И.А. Физиология движений и активность. — М, 1990.

28. Красногорский И. И. Труды по изучению высшей нервной деятельности. — М, 1964.

29. Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. — М., 1970.

30. Мотылянская Р. Е. Пути исследования проблемы развития выносливости у юных спортсменов. Выносливость у юных спортсменов / Под ред. Р. Е. Мотылян-ской. – М., 1969.

‘, 31. Терехова И. Т. Работоспособность и утомляемость детей дошкольного возра­ста на занятиях в детском саду // Умственная и физическая работоспособность детей дошкольного возраста. — М, 1977.

32. Корниенко И.А. Возрастные изменения энергетического обмена и терморе­гуляции. — М., 1979.

33. Данько Ю.И. Основы возрастной физиологии мышечной деятельности // Детская спортивная медицина / Под ред. С.Б.Тихвинского, С.В.Хрущева. — М., 1980.

34. Юрко Г. П. Функциональные возможности и физическая работоспособность дошкольников // Умственная и физическая работоспособность детей дошкольно­го возраста. — М., 1977.

35. Матвеев Л. П., Новиков А. Д. Теория и методика физического воспитания. — М., 1982.

36. Фарфель В. С. Методика определения тонуса симметрии мышц туловища. — М., 1960.

37. Ханна Т. Искусство не стареть: Как вернуть гибкость и здоровье. — СПб., 1997.

38. Доман Г., ДоманД., Хаги Б. Как сделать ребенка физически совершенным. — М., 1998.

39. Кольцова М.М. Двигательная активность и развитие функций мозга ребен­ка. – М., 1973.

40. Сеченов И. М. Избранные философские и психологические произведения. — М., 1947.

41. Голубева Л. П. Гимнастика и массаж для самых маленьких. — М., 1996.

42. Дубровский В. И. Все виды массажа. — М., 1992.

43. Тернер Р., Нанаяккара. Массаж для детей: Практическое руководство по массажу в домашних условиях. — М., 1998.

44. Гальперин П. Я. К вопросу об инстинктах у человека // Вопросы психоло­гии. – 1976. – № 1.

45. Аркин Е.А. Дошкольный возраст. — М., 1927.

46. Лесгафт П.Ф. Избранные педагогические сочинения: В 2 т. — М., 1951. — Т. 1.

47. Быкова А. И. Основные средства и методы физического воспитания детей дошкольного возраста в свете принципа всесторонности: Дис… канд. пед. наук — М., 1949.

48. Физическая культура в школе: Методика урока в I—III классах. — М., 1971.

49. Иваницкий М. Ф. Движения человеческого тела // Анатомические очерки. — М., 1938.

50. Гоникман Э.И. Даосские лечебные жесты. — Минск, 1999.

51. Рудестам К. Групповая психотерапия. — М., 1990.

52. Тюрджиев Г. Стоп-упражнения // Наука и религия. — 1989. — № 9.

53. Крупская И. К. О дошкольном воспитании. — М., 1967.

Рекомендуемая литература

Адашкявичене Э.И Баскетбол для дошкольников. — М., 1983.

Аркин Е.А. Дошкольный возраст. — М., 1948.

Вавилова Е.Н. Развивайте у дошкольников ловкость, силу, выносливость. — М., 1981.

Вавилова Е.Н Учите детей бегать, прыгать, лазать, метать. — М., 1983.

Введение в теорию физической культуры / Под ред. Л.П.Матвеева. — М., 1983.

Голощекина М.П. Лыжи в детском саду. — М., 1977.

Грядкина Т.С. Тренажеры для дошкольников. — СПб., 1992.

Детские народные подвижные игры / Сост. А. В. Кенеман, Т. И.Осокина. — М., 1995.

Змановский Ю.Ф. Воспитаем детей здоровыми. — М., 1989.

«Истоки» — базисная программа развития ребенка-дошкольника. — М., 1977.

История физической культуры и спорта / Под ред. В. В. Столбова. — М., 1985.

Карманова Л. В. Занятия по физической культуре в старшей группе детского сада. — Минск, 1980.

Кенеман А. В., Хухлаева Д. В. Теория и методика физического воспитания детей дошкольного возраста. — М., 1978.

Кильпио Н.Н. 80 игр для детского сада. — М., 1973.

Кистяковская М. Ю. и др. Физическое воспитание детей дошкольного возраста. — М., 1978.

Кистяковская М.Ю. Развитие движений у детей первого года жизни. — М, 1970.

Лайзане С.Я. Физическая культура для малышей. — М., 1978.

Лескова Г. П., Буцинская И. И., Васюкова В. И. Общеразвивающие упражнения в детском саду. — М., 1981.

Литвинова М. Ф. Народные игры. — М., 1986.

Лысова В.Я., Яковлева Т. С, Зацепина М.Б. Спортивные праздники и развлече­ния для дошкольников: Сценарии: Старший дошкольный возраст. — М., 1999.

Методические рекомендации к Программе воспитания и обучения в детском саду / Под ред. М.А.Васильевой, В.В.Гербовой, Т.С.Комаровой. — М., 2005.

Ноткина Н.А. Двигательные качества и методика их развития у дошкольников. — СПб., 1993.

Осокина Т. И. Физическая культура в детском саду. — М., 1978.

Осокина Т. И. Как научить детей плавать. — М., 1985.

Осокина Т.И., Тимофеева Е.А., Богина Т.Л. Обучение плаванию в детском саду. – М., 1984.

Педагогическая практика студентов по курсу «Теория и методика физического воспитания детей дошкольного возраста» / Под ред. А. В.Кенеман, Т. И.Осоки-ной. – М., 1984.

Программа воспитания и обучения в детском саду / Под ред. М.А. Васильевой, В. В. Гербовой. — М., 2005.

Рунова М.А. Двигательная активность ребенка в детском саду. 5—7 лет. — М., 2000.

Семинарские, лабораторные и практические занятия по курсу «Теория и ме-* тодика физического воспитания детей дошкольного возраста» / Сост. А.В.Кене­ман. – М., 1985.

Сестра-воспитательница яслей и младших групп детских садов / Под ред. М.Д.Ковригиной. — М., 1974.

Справочник по детской лечебной физкультуре / Под ред. М. И. Фонарева. — Л., 1983.

Теория и методика физической культуры / Под ред. Л.П.Матвеева. — М., 1991.

Тимофеева Е.А. Подвижные игры с детьми младшего дошкольного возраста. — М., 1979.

Фельденкрайз М. Осознавание через движение. — М., 2000.

Физическая подготовка детей 5—6 лет к занятиям в школе / Под ред. А. В. Ке-неман, Т.И.Осокиной. — М., 1980.

Физическое воспитание детей дошкольного возраста / Под ред. М. Ю. Кистя-ковской. — М., 1978.

Фонарев М.И., Фонарева Т. А. Лечебная физическая культура при детских забо­леваниях. — Л., 1977.

Фролов В.Г., Юрко Т.П. Физкультурные занятия на воздухе с детьми дошколь­ного возраста. — М., 1983.

Юрко Г. П. Физическое воспитание детей раннего и дошкольного возраста. — М., 1978.

ОГЛАВЛЕНИЕ

Предисловие………………………………………………………………………………………………… 3

Часть первая. Общие вопросы теории физического воспитания ребенка… 5

Глава 1. Теория и методика физического воспитания ребенка…………. 5

1.1.1. Предмет теории физического воспитания и его основные понятия 5

1.1.2. Связь теории и методики физического воспитания

с другими науками……………………………………………………….. 8

1.1.3. О единстве организма и окружающей среды……………. 11

1.1.4. Методы исследования в теории физического воспитания 14

Глава 2. Развитие теории физического воспитания ребенка…………….. 17

1.2.1. Зарубежные системы физического воспитания ребенка 17

1.2.2. Развитие теории физического воспитания

ребенка в царской России…………………………………………… 30

1.2.3. Система физического воспитания ребенка

в советский период………………………………………………………. 36

Глава 3. Задачи и средства физического воспитания……………………….. 39

1.3.1. Цель и задачи физического воспитания……………………. 39

1.3.2. Средства физического воспитания……………………………. 42

1.3.3. Физические упражнения — основное средство физического воспитания 43

Часть вторая. Методика физического воспитания и развития ребенка…. 52

Глава 1. Возрастные особенности развития ребенка

от рождения до 7 лет…………………………………………………………….. 52

2.1.1. Особенности развития ребенка раннего возраста……. 52

2.1.2. Особенности развития ребенка-дошкольника………….. 59

2.1.3. Характеристика программ по физическому воспитанию 62

Глава 2. Основы обучения и развития ребенка в процессе

физического воспитания……………………………………………………….. 64

2.2.1. Единство обучения, воспитания и развития ребенка в процессе физического воспитания 64

2.2.2. Принципы физического воспитания…………………………… 66

2.2.3. Методы и приемы обучения ребенка………………………… 72

2.2.4. Формирование двигательных навыков

и воспитание психофизических качеств……………………. 87

2.2.5. Закономерности формирования двигательных навыков у ребенка в процессе обучения 96

2.2.6. Этапы обучения двигательным навыкам………………….. 98

2.2.7. Методика воспитания психофизических качеств …. 102
Глава 3. Физическое воспитание ребенка раннего возраста…………. 128

2.3.1. Физическое воспитание ребенка первого

года жизни………………………………………………………………….. 128

2.3.2. Физическое воспитание ребенка второго

и третьего года жизни……………………………………………….. 138

Глава 4. Гимнастика для детей дошкольного возраста…………………… 142

2.4.1. Гимнастика как средство и метод физического воспитания ребенка 142

2.4.2. Виды гимнастики и их характеристика…………………… 143

2.4.3. Основная гимнастика в системе физического воспитания детей дошкольного возраста 145

Глава 5. Подвижные игры как средство гармоничного развития

ребенка. Спортивные игры…………………………………………………. 188

2.5.1. Подвижная игра, ее определение и специфика……….. 188

2.5.2. Подвижная игра как средство и метод физического воспитания 192

2.5.3. Теория подвижных игр……………………………………………… 194

2.5.4. Классификация игр……………………………………………………. 201

2.5.5. Методика проведения подвижных игр…………………….. 201

2.5.6. Русские народные подвижные игры………………………… 210

2.5.7. Развитие творчества в подвижных играх………………… 219

2.5.8. Воспитание выразительности движений

в подвижных играх……………………………………………………. 227

2.5.9. Спортивные игры для дошкольников………………………. 231

Глава 6. Спортивные упражнения для дошкольников…………………….. 247

2.6.1. Характеристика спортивных упражнений……………… 247’*

2.6.2. Обучение ходьбе на лыжах………………………………………. 248

2.6.3. Обучение катанию на коньках…………………………………. 249

2.6.4. Катание на роликовых коньках……………………………….. 253

2.6.5. Катание на санках…………………………………………………….. 254

2.6.6. Катание на качалках, качелях, каруселях……………… 254

2.6.7. Катание на велосипеде……………………………………………… 255

2.6.8. Обучение плаванию………………………………………………….. 257

Глава 7. Формы организации физического воспитания

в дошкольных образовательных учреждениях………………… 262

2.7.1. Физкультурные занятия дошкольников…………………… 262

2.7.2. Утренняя гимнастика в детском саду………………………. 280

2.7.3. Физкультминутка………………………………………………………. 285

2.7.4. Закаливающие мероприятия в сочетании

с физическими упражнениями………………………………….. 286

2.7.5. Подвижные игры и физические упражнения

на прогулке………………………………………………………………… 290

2.7.6. Организация экскурсий и туристских прогулок……… 291

2.7.7. Индивидуальная работа с ребенком………………………… 295

2.7.8. Организация самостоятельной двигательной деятельности ребенка 296

2.7.9. Активный отдых дошкольников……………………………….. 297

Глава 8. Планирование и организация работы по физическому

воспитанию в дошкольных учреждениях………………………….. 302

2.8.1. Планирование работы по физическому

воспитанию дошкольников………………………………………. 302

2.8.2. Организация работы по физическому воспитанию в дошкольных учреждениях 311

2.8.3. Медико-педагогический контроль за физическим воспитанием дошкольников 315

2.8.4. Врачебный контроль…………………………………………………. 316

2.8.5. Медико-педагогические наблюдения в процессе физического воспитания дошкольников 320

2.8.6. Контроль за санитарно-гигиеническими условиями и одеждой детей 324

2.8.7. Санитарно-просветительская работа……………………… 325

2.8.8. Физическое воспитание ребенка в семье…………………. 326

2.8.9. Оборудование и инвентарь для занятий физическими упражнениями 328

Часть третья. Работа методиста в дошкольном учреждении…………………………. 335

Глава 1. Должностные обязанности методиста по физической

культуре ребенка…………………………………………………………………. 335

3.1.1. Основные качества специалиста по физической культуре 335

3.1.2. Оформление методического кабинета…………………….. 336

3.1.3. Формы работы методиста по физической культуре ребенка с педагогическими кадрами 337

Глава 2. Преподавание курса «Методика физического воспитания

и развития ребенка» в педагогическом колледже…………….. 339

3.2.1. Основные задачи профессиональной подготовки специалистов по дошкольному воспитанию 339

3.2.2. Методика проведения учебной работы………………….. 342

Приложения…………………………………………………………………………………………. 346

Использованная литература……………………………………………………………… 360

Рекомендуемая литература……………………………………………………………….. 361

Учебное издание

ЗМІСТ

ТЕМА 1. Метатеорія держави і права………………………..

§ 1. Предмет теорії держави і права……………………

§ 2. Науковий статус теорії держави і права………

§ 3. Методологія теорії держави і права……………..

ТЕМА 2. Суспільство, держава і право……………………….

§ 1. Загальна характеристика суспільства……………..

§ 2. Поняття і ознаки держави………………………..

§ 3. Поняття, принципи і функції права……………….

§ 4. Співвідношення держави з суспільством………….

§ 5. Виникнення держави і права………………………….

§ 6. Філософія права…………………………………….

§ 7. Філософія держави…………………………………..

ТЕМА 3. Порівняльне державознавство……………………..

§ 1. Форма і типологія держави…………………………….

§ 2. Форма правління………………………………………..

§ 3. Форма державно-територіального устрою та міждержавних об’єднань………………………………………………….

§ 4. Загальна характеристика політико-державного режиму.

§ 5. Демократичний режим.

§ 6. Авторитарний режим.

§ 7. Тоталітарний режим.

§ 8. Цивілізаційний підхід до типології держави.

§ 9. Формаційний підхід.

ТЕМА 4. Сутність держави.

§ 1. Загальна характеристика державної влади.

§ 2. Основа та прояви державної влади.

§ 3. З’єднання і поділ влади.

§ 4. Функції і механізм держави.

§ 5. Державний орган.

ТЕМА 5. Норма права.

§ 1. Поняття і класифікація соціальних норм.

§ 2. Поняття норми права.

§ 3. Співвідношення права і моралі.

§ 4. Структура норми права.

§ 5. Види правових норм.

§ 6. Характеристика правового регулювання суспільних відносин.

ТЕМА 6. Правотворчість.

§ 1. Співвідношення понять “форма” і “джерело” права. 4

§ 2. Характеристика окремих форм права.

§ 3. Поняття і види нормативно-правових актів.

§ 4. Межі дії нормативно-правових актів.

§ 5. Поняття правотворчості.

§ 6. Правотворчий процес.

§ 7. Прогалини у позитивному праві.

§ 8. Систематизація нормативних актів.

§ 9. Юридична техніка.

ТЕМА 7. Правовідносини.

§ 1. Поняття, ознаки і види правовідносин.

§ 2. Загальна характеристика суб’єктів права.

§ 3. Об’єкти і зміст правовідносин.

§ 4. Юридичні факти, презумпції і фікції.

ТЕМА 8. Система права і законодавства.

§ 1. Система права.

§ 2. Система законодавства.

ТЕМА 9. Тлумачення норм права.

§ 1. Поняття і види тлумачення.

§ 2. Способи (прийоми) тлумачення правових норм.

ТЕМА 10. Реалізація і застосування права.

§ 1. Реалізація права.

§ 2 Застосування права.

§ 3. Акти правозастосування.

§ 4. Юридичні колізії і способи їх розв’язання.

ТЕМА 11. Правосвідомість.

§ 1. Поняття, структура і види правосвідомості.

§ 2. Правова культура та її антиподи.

ТЕМА 12. Законність, правопорядок і дисципліна.

§ 1. Сутність законності, правопорядку і дисципліни.

§ 2. Гарантії законності.

§ 3. Зміцнення законності – умова для формування правової держави і демократії.

ТЕМА 13. Правова поведінка і юридична відповідальність.

§ 1. Суть правової поведінки.

§ 2. Характеристика правопорушення.

§ 3. Юридичний склад правопорушення.

§ 4. Правомірна поведінка.

§ 5. Юридична відповідальність.

ТЕМА 14. Сутність правового регулювання.

§ 1. Механізм і стадії правового регулювання.

§ 2. Правові стимули і обмеження. 5

ТЕМА 15. Порівняльне правознавство.

§ 1. Типологія права.

§ 2. Правова система. 6

Тема 1. Метатеорія держави і права

Предмет теорії держави і права.

Фахівці з кримінального права борються зі злочинністю, фахівці цивільного права забезпечують правове функціонування підприємницької діяльності, а фахівці адміністративного права займаються державним управлінням. Однак адміністративне, кримінальне, цивільне право – це галузі права. Вихідним матеріалом для них служить теорія права, що є складовою частиною фундаментальної науки теорія держави і права.

Теорія держави і права, як наука, прагне пізнати стійкі глибинні зв’язки державно-правового життя, визначити його історичний рух. Вона має за мету отримання, відновлення і поглиблення узагальнених достовірних знань про державу і право. Унікальність теорії держави і права полягає в тому, що вона не обмежена в часі й у просторі, тобто для пізнання державно-правових явищ теорія держави і права може досліджувати державу і право будь-якої країни й у будь-який історичний відрізок часу. Крім того, теорія держави і права не має просторових меж, тому що вивчає узагальнено країни усього світу, а часових – тому що держава і право розвиваються з часом, отже і теорія держави і права розвивається з часом.

Предметом теорії держави і права виступають основні закономірності виникнення і розвитку держави і права, їхня сутність, призначення і функціонування в суспільстві, а також особливості політичної і правової свідомості і правового регулювання.

Основним предметом теорії держави і права є такі органічно пов’язані між собою специфічні соціальні інститути, як держава і право. Тому систематеорії держави і права складається з двох частин: державознавства(теорії держави) і правознавства(теорії права).

Теорія держави і права виконує ряд функцій, міцно пов’язаних між собою.

1. Онтологічна функція. Теорія держави і права в рамках цієї функції відповідає на запитання: що є держава і що є право?

2. Гносеологічна функція. Теорія держави і права в рамках цієї функції сприяє розвитку правового пізнання.

3. Евристична функція. В рамках евристичної функції теорія держави і права відкриває нові закономірності розвитку державно-правових явищ в нових умовах.

4. Прогностична функція. На основі визнання закономірностей розвитку держави і права теорія держави і права висуває гіпотези про їхнє майбутнє, істинність котрих потім перевіряється практикою.

5. Політико–управлінська функція. Теорія держави і права покликана формувати наукові засади внутрішньої і зовнішньої юридичної політики, забезпечувати науковість державного управління.

6. Практично-організаторська функція. Теорія держави і права служить науковою основою функціонування держави і права, виробляє рекомендації для вирішення численних проблем державно-правового будівництва.

7. Методологічна функція. Категорії, принципи, ідеї і висновки теорії держави і права служать своєрідними «опорними пунктами» галузевих і спеціальних юридичних наук. Останні опираються на термінологію, яка була розроблена теорією держави і права.

8. Ідеологічна функція. Теорія держави і права акумулює і приводить у систему ідеї про державу і право, створює наукову основу для формування суспільної та індивідуальної політичної і правової культури.

Крім загальнонаукових і приватних методів теорія держави і права виробила власні спеціальні методи пізнання державно-правових явищ. До них відносяться:

1. Порівняльне державознавство і порівняльне правознавство. Зазначений метод ґрунтується на послідовному вивченні і порівнянні великої кількості подібних об’єктів.

2. Формально-юридичний метод. Він допомагає описати, класифікувати і систематизувати державно-правові феномени, досліджувати їх зовнішні і внутрішні форми. У ньому використовуються такі прийоми: аналіз джерел (форм) права, формальної визначеності права як його найважливішої властивості;

дослідження внутрішнього змісту правових норм і права в цілому, правил юридичної техніки; методи систематизації нормативного матеріалу тощо.

Тема 2. Суспільство, держава і право

Загальна характеристика суспільства

Суспільство, його політична система

Перед тим, як розкривати поняття держави і права, слід дати загальну характеристику суспільства, адже держава є головним елементом його політичної системи, а право – один з соціальних регуляторів суспільних відносин.

Суспільство – це продукт взаємодії людей, певна організація їхнього життя, внутрішньо суперечливий організм, сутність якого полягає в різноманітних зв’язках і відносинах між людьми, їхніми об’єднаннями і спільнотами.

Різноманіття відносин між людьми виявляється в економічних, політичних, моральних, релігійних і т.п. зв’язках. Тому суспільство не може обійтися без соціальнихабо політичних інститутів – стійких соціальних або політичних встановлень, установ, об’єднань і спільнот, що виконують необхідні для суспільства соціальні або політичні функції.

Сьогодні до соціальних інститутів відноситься родина, кооперативи, церква тощо. До політичних (тобто пов’язаних з владою) – держава, політичні партії і рухи, групи тиску тощо. Профспілки займають проміжний стан: вони відносяться до соціально-політичних інститутів.

Все зазначене дозволяє говорити про соціальну і політичну систему суспільства.

Поняття “політична система суспільства” вживається в широкому і вузькому смислі цього слова.

Політична системау вузькому смислі слова – державні і недержавні соціальні інститути, що здійснюють політичні функції.

До цих інститутів відносяться: держава, політичні партії, профспілки, інші організації і рухи, що беруть участь у процесі завоювання, утримання і використання влади і пов’язаних з нею цінностей – суверенітету, свободи особи тощо.

Держава – важливий елемент політичної системи (виступає як виразник інтересів громадянського суспільства). 13

Політична партія– організована група однодумців, що представляє інтереси частини народу і ставить собі за мету їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Для політичної партії характерні чітка організаційна структура, устав (не обов’язково письмовий) і детально розроблена політична програма. При цьому зовсім не обов’язково, щоб існували списки всіх членів тієї чи іншої партії (як це, наприклад, було у КПРС).

На відміну від політичної партії, для політичного рухуне характерні чітка організаційна структура і детально розроблена політична програма. Характерною рисою політичного руху є наявність кількох чи одного лідера, за яким йдуть люди. Крім того, для руху обов’язковою є ідея.

Щодо групи тиску,то вона не ставить собі за мету завоювання державної влади або участь у її здійсненні. Вона лише прагне до тиску на органи державної влади з метою реалізації інтересів частини народу (лобіювання інтересів).

Громадські організації– об’єднання громадян для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, спортивних і інших інтересів (профспілки).

Регулювання суспільних відносин проходить двома рівнями: індивідуальному і нормативному.

Регулювання суспільних відносин на індивідуальному рівні спирається на директивні (накази, що не носять нормативного характеру), інформаційні (людина протягом свого життя отримує інформацію, якою керується у відносинах з іншими людьми) і ціннісні (у кожного суб’єкта є власна система цінностей) регулятори.

Регулювання суспільних відносин на нормативному рівні спирається на технічні і соціальні норми. До технічних норм відносяться правила експлуатації технічних засобів, санітарно-гігієнічні норми, норми агрономічні й інші. До соціальних норм відносяться норми права, моралі, звичаї, корпоративні, політичні, релігійні норми, що регулюють певні сфери суспільного життя.

Соціальна відповідальність.

Серед таких сфер є відносини соціальної відповідальності.

Соціальна відповідальність –це суспільні відносини між суб’єктом і контролюючою його інстанцією.

Соціальну відповідальність розглядають у двох аспектах: позитивному і негативному. 14

У позитивному (проспективному)аспекті відповідальність характеризує позитивне ставлення особи до скоєних нею вчинків. Це – розуміння важливості своїх дій для суспільства, бажання і прагнення виконати їх якнайкраще, ефективніше, швидше.

У негативному (ретроспективному)аспекті відповідальність характеризується не тільки усвідомленням її особою, але і зовнішнім впливом з боку суспільства, держави, інших осіб за вже зроблене.

Поняття й ознаки держави

Існує два способи організації: природний і штучний. Саме до штучних способів організації відноситься держава. Її можна розглядати в двох аспектах: як державний апарат або як своєрідну організацію суспільства.

Насамперед це – структурна організація суспільства.

Крім того, державою є територіальна організація суспільства. Слід також зазначити, що практично усі визначення держави пов’язані з владою, з керуванням суспільством. У свій час Аристотель сказав, що політика – це наука і мистецтво керування суспільством. Таким чином, держава є політичною організацією суспільства.

Усе вищевказане дозволяє зробити висновок про те, що держава є своєрідною організацією суспільства.

До ознак держави звичайно відносять наявність публічної влади, території, населення, системи податків і зборів, суверенітету, а також зв’язок з правом.

Ознаки держави:

1. Публічна влада– коли влада відправляється професійно, а суб’єкт і об’єкт влади не збігаються.

2. Територіальна організація– факт проживання людини на території держави.

3. Наявність системи податків і зборів– засобів, призначених для утримування публічної влади.

4. Зв’язок з правом– системою основних правил поведінки, санкціонованих державою.

5. Суверенітет– верховенство держави у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет буває зовнішнім і внутрішнім.

Зовнішній суверенітет– верховенство держави у вирішенні питань зовнішньої політики, незалежно від внутрішніх сил (партій, рухів, класів тощо). 15

Внутрішній суверенітет– верховенство держави у вирішенні питань внутрішньої політики, незалежно від зовнішніх сил (інших держав, міжнародних організацій тощо). Виключення з внутрішнього суверенітету зараз складають питання охорони прав людини. Це пояснюється тим, що порушення прав людини не є внутрішньою справою держави.

Таким чином, суверенітет – це не незалежність. Скоріше незалежність є наслідком суверенітету.

Виходячи з усього сказаного, можна визначити поняття держави.

Держава – це публічна, політико-територіальна організація суспільства, що має суверенітет, який забезпечується спеціальною системою оподатковування та примусу.

Інакше кажучи право в суб’єктивному сенсі означає, як конкретна людина розуміє те чи інше право, ту чи іншу норму і застосовує її до себе.

В теорії держави і права головним чином досліджуються питання права в об’єктивному сенсі. Тому в подальшому, говорячи про право, ми матимемо на увазі саме право в об’єктивному сенсі.

Принципи права– керівні ідеї, що характеризують зміст права, його сутність і призначення в суспільстві.

Сучасні принципи права:

1. Принцип справедливості – відповідність між діями і їхніми соціальними наслідками.

2. Принцип поваги прав людини. Зазначений принцип означає, що у більшості демократичних конституцій закріплені природні права людини (право на життя, право власності тощо).

3. Принцип рівноправності – рівний правовий статус усіх громадян, тобто їх рівні конституційні права і єдина для усіх правосуб’єктність.

4. Принцип законності – відповідність підзаконних нормативних актів законам, а останніх – Конституції.

5. Принцип правосуддя – захист суб’єктивних прав у судовому порядку.

6. Правові аксіоми.

 закон зворотної сили не має.

 все, що законом не заборонено, дозволено.

 ніхто не може бути суддею у власній справі.

 не можна карати двічі за той же саме злочин.

Зазначений перелік принципів не є вичерпним. До них також можуть відноситись принцип демократизму, гуманізму тощо.

Функції права –основні напрямки впливу права на суспільні відносини і поведінку людей, що дозволяють дати узагальнюючу характеристику «роботи» юридичних норм.

Функції права:

1. Регулятивно-статична – функція закріплення, стабілізації суспільних відносин, що найбільш чітко виражається при визначенні суспільного статусу різних суб’єктів: закріпленні основних прав і свобод людини і громадянина, компетенції органів і посадових осіб. Наприклад, розділ ІV Конституції України закріплює правовий статус Верховної Ради України.

2. Регулятивно-динамічна – право визначає, якою повинна бути майбутня поведінка людей. Ця функція здійснюється за допомогою норм , що зобов’язують. Наприклад, ст. 65 Конституції України зобов’язує громадян України захищати Батьківщину.

3. Охоронна – застосування спеціальних охоронних норм.

4. Оцінна – право виступає як критерій правомірності або неправомірності чиїхось рішень і вчинків.

Співвідношення держави з суспільством

Місце і роль держави в політичній системі.

Держава в політичній системі займає провідне місце, адже вона:

– визначає головні напрямки розвитку суспільства.

– виступає організацією всіх громадян.

– має у своєму розпорядженні спеціальний апарат управління і примусу.

– здійснює правотворчість.

– має суверенітет;

– характеризується єдністю законодавчих, управлінських, контрольних функцій;

– є єдиною повновладною організацією в масштабі всієї країни.

Взаємозв’язок держави і громадських організацій здійснюється в напрямках:

а) співробітництво.

б) взаємодопомога.

в) координація.

г) керівництво.

д) визначення меж правового простору.

е) нагляд і контроль.

Громадянське суспільство.

Питання про співвідношення суспільства і держави піднімає проблему громадянського суспільства.

Під громадянським суспільством розуміється суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними та іншими відносинами і зв’язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права.

Останнє слід розуміти так, що право може регулювати порядок утворення і функціонування структурних елементів громадянського суспільства, однак безпосередньо закон не регулює відносини між людьми, що входять до зазначених елементів. Це означає, що, наприклад, відносини між членами політичної партії не регулюються нормами права: для цього існують корпоративні норми. В даному випадку партія є структурним елементом громадянського суспільства. До таких елементів також відносяться різноманітні об’єднання громадян, масові рухи тощо.

Структура громадянського суспільства складається з наступних категорій елементів:

1. Економічна (власність; праця; підприємництво). Структурними елементами громадянського суспільства тут можуть бути союзи підприємців, профспілки тощо.

2. Політична (пов’язана з владою). Структурними елементами громадянського суспільства тут можуть бути політичні партії, рухи та групи тиску.

3. Соціальна (родина; громадські організації (у т.ч. церква) тощо).

Те, що відносини в громадянському суспільстві не врегульовані державою безпосередньо за допомогою права не означає, що 19

громадянське суспільство не взаємодіє з державою. Навпаки, в умовах розвиненого громадянського суспільства держава:

1. Підпорядковує свою діяльність служінню цьому суспільству.

2. Забезпечує рівні можливості для всіх людей в усіх сферах їхньої життєдіяльності на засадах соціальної справедливості.

3. Не втручається в особисте життя людини.

4. Регулює суспільні відносини в межах діючого законодавства.

5. Наділяє члена суспільства економічною свободою, тобто правом вибору форм і видів трудової діяльності, у тому числі підприємницької, свободою ідеологічною і політичною; правом приватної власності тощо.

Таким чином, можна зробити наступне визначення громадянського суспільства:

Виникнення держави і права

Характеристика первісного суспільства

У своєму розвитку соціальна організація первісного суспільства пройшла чотири етапи:

1. Етап стадної організації.На цьому етапі люди ще не цілком стали людьми. Скоріше це був перехідний етап від тваринного світу до людської організації. Економічною основою стада була не виробляюча, а привласнююча економіка. Стада очолювалися ватажками, що, як правило, були уособленням фізичної сили.

2. Етап родової організації.

Рід являв собою групу (спільноту) людей, об’єднаних кревним або передбачуваним спорідненням, загальною власністю, спільною працею і зрівняльним розподілом.

На етапі родової організації спостерігається перехід від привласнюючої економіки до виробляючої. У роді спостерігається спільна власність, спільна праця і зрівняльний розподіл. Однак зароджується особиста власність. Війн нема, хоча бійки між родами досить часті. Рід управляється старійшиною. Його влада спирається на особистий авторитет. Поки старійшина має авторитет, йому підкоряються, але як тільки він його втрачає, влада зникає. Спочатку старійшиною був найдужчий (своєрідне продовження стада), потім – самий розумний, самий досвідчений. Відносини в роді регулювалися мононормами – ще не розчленованими на норми права і норми моралі соціальними нормами первісного суспільства. 20

Мононорми являли собою звичаї і табу – заборони, що носили релігійно-містичний характер.

3. Етап родоплемінної організації.Згодом роди стали об’єднуватися в племена. Спочатку це були тимчасові союзи родів. Причиною об’єднання були необхідність боротьби із загальним ворогом, велике полювання тощо. Плем’ям управляла рада старійшин, що обирала племінного вождя на період існування племені. На етапі родоплемінної організації зароджується сусідська громада, родина і приватна власність.

4. Етап племінної організації.Згодом родина і сусідська громада витискають рід. Тепер усе плем’я управляється вождем, а приватна власність існує поряд з общинною. На етапі племінної організації починаються війни як продовження політики іншими засобами. Ця політика спрямована поки на досягнення малих результатів, але це тільки початок.

Походження держави.

Поступово в племенах відбувається розшарування суспільства. Вожді, старійшини, чаклуни та їх прибічники зосереджують у своїх руках доступ до основних засобів виробництва (земельні угіддя, землі для полювання, розподіл здобичі тощо) і, як наслідок – владу. Утворюються предтечі класів: ті, хто править і ті, хто підкоряється. Так виникає перший історичний тип держави – ранньокласовий (піздньородовий).

Потім формування держави йде по-різному. В даний час виділяється три шляхи формування держави.

1. Східний шлях.Означає формування держави Східної деспотії. Східна деспотія – надбудова над азіатським способом виробництва. Азіатський спосіб виробництва у своїй вирішальній особливості має державну власність на основні знаряддя засобу виробництва (земля, вода, раби). Існувало, принаймні, три причини формування держави Східної деспотії.

 Створення іригаційної системи.

 Ведення оборонних і наступальних війн.

 Боротьба з кровозмішенням (інцестом).

2. Афіно-римський шлях.Веде до формування рабовласницької держави.

3. Західноєвропейський шлях.Веде до формування феодальної держави.

Виникнення права.

Щодо виникнення права, то, як уже згадувалося, соціальними нормами первісного суспільства були мононорми (звичаї і табу). 21

Велика регулятивна роль в ньому належала обрядам, ритуалам і міфам– набору прикладів гарної та поганої поведінки.

При переході від привласнюючої економіки до виробляючої і появі держави, відбувається розчленовування мононорм на норми права і норми моралі. Норми права – указівки, що обов’язково робити («повинне»), що заборонено робити («не можна»), що байдуже для суспільства (можна поступати за власним розсудом).

У своєму розвитку право пройшло два етапи:

1. Кулачне право– мононорми скасовувалися і знову вводилися за допомогою насильства. Ця чехарда мононорм, які то мали чинність закону, то ні, вела до дестабілізації ситуації в суспільстві. Це і привело до наступного етапу.

2. Писане право.Проходить дві стадії.

 Фіксовані звичаї і прецеденти. На цій стадії звичаї, традиції, прецеденти починають фіксуватися в актах. Це призводить до подолання чехарди в законодавстві, характерної для кулачного права. На цій стадії були створені Закони Ману, Хаммурапі, Руська Правда і т.п. Поступово з них виростають національні правові системи.

 Формування національних правових систем.

Філософія права

У сучасній юридичній науці виділяються два основні напрямки концепцій теорії права.

Теорія держави загального благоденства. Її основи були сформульовані в 30-і роки Д. Кейнсом і згодом розвинені в працях Д. Мюрдаля, А. Пигу, К. Боулдинга, В. Мунда й ін. Зміст даної теорії полягає в тому, що держава стала надкласовою, виражає інтереси всього населення, забезпечує благоденство усім. Базою цієї теорії послужили безумовні успіхи розвинутих країн у здійсненні великих державних програм у культурній, соціальній та інших сферах, у забезпеченні високого рівня життя населення. Теорія підкреслювала цінність кожної людської особистості і ставила її інтереси в основу діяльності держави. Однак «загальне благоденство» забезпечувалося за рахунок нещадної експлуатації колоній.

Теорія правової держави. Суть теорії зводилася до того, що вся діяльність держави повинна здійснюватися в правових цілях, на основі права і правовими засобами. В розвиток ідеї правової держави свій внесок зробили такі філософи, як Солон, Аристотель і Цицерон. Потужний внесок в теорію правової держави зробили Дж. Локк, Ш. Л. Монтеск’є, І. Кант, Т. Джефферсон та інші. Сам же термін «правова держава» з’являється у працях німецьких юристів (Роберт фон Моль та інші). Правова держава діє за наступними принципами: панування закону у всіх сферах життя; зв’язаність законом держави та її органів; непорушність свободи особи, її правова захищеність; взаємна відповідальність держави й особи; наявність ефективних форм контролю за реалізацією законів; поділ влади, наявність системи стримань і противаг; верховенство і пряма дія конституційного закону; правова організація системи органів державної влади; єдність прав і обов’язків громадянина; наявність розвинутого громадянського суспільства; відповідність внутрішнього законодавства принципам і нормам міжнародного права.

Теорії про засоби і методи діяльності держави.

Теорія «техногенної держави». Її прихильниками були Г. Кан, П. Холл, М. Ришоньє, Е. Тоффлер й ін. Основу цієї теорії визначили успіхи багатьох країн світу в освоєнні та використанні технічних засобів, у т.ч. радіоелектроніки. Її прихильники вважають, що подальший розвиток техніки дозволить по-новому вирішувати багато завдань державного управління: наприклад, можна буде проводити опитування громадян або голосування (референдум) із використанням радіотелевізійної техніки, комп’ютери ж дадуть можливість приймати 26

рішення, незалежно від волі окремих осіб і тому справедливі й оптимальні.

Теорії про шляхи і перспективи подальшого розвитку держави.

Теорія конвергенції. Їй присвячені роботи Д. Гелбрейта, Р. Арона, П.О. Сорокіна, А.Д. Сахарова й ін. Дана теорія розглядала взаємний вплив держав двох систем – СРСР і інших країн соціалістичного табору і США, Великобританії й інших країн капіталістичного світу. У результаті робився висновок про те, що відбувається «обмін» (конвергенція) між цими державами. При цьому кожна група запозичає краще. Внаслідок цього відбувається зближення держав за їх сутністю, формах діяльності, організацією тощо. Це повинно привести до того, що через деякий час відмінності втратяться і виникне «постіндустріальна держава» єдиного типу, що буде державою «загального благоденства».

Тема 3. Порівняльне державознавство

Форма і типологія держави

На сучасному етапі під формою державирозуміють організацію державної влади та її устрій.

Форма держави вказує на особливості устрою та функціонування держави. Вона виступає у трьох аспектах: по-перше, як певний порядок утворення та організації найвищих органів державної влади та управління; по-друге, як спосіб територіального устрою держави, порядок взаємовідносин центральних, реґіональних та місцевих влад; і, по-третє, в якості прийомів та засобів здійснення державної (політичної) влади.

Таким чином, форма держави синтезується з трьох основних елементів: форми (державного) правління, форми (державного, територіального) устрою, форми (державного, політичного) режиму.

Типологія– класифікація держав і правових систем по типах, що являє собою об’єктивно-необхідний, закономірний процес пізнання державно-історичного процесу розвитку держави і права.

На цей час існує два підходи до типології держави: цивілізаційний і формаційний.

§ 2. Форма правління27

Під формою правліннярозуміють організацію вищої державної влади, в особливості її вищих та центральних органів, структуру, компетенцію, порядок створення цих органів, тривалість їх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні.

Залежно від порядку створення, складу та компетенції розрізняється дві основні форми правління: монархія та республіка.

Монархія– це така форма правління, де вища державна влада належить одноособовому главі держави – монарху, який формально чи фактично формує вищі органи державної влади та управління.

Монархія здійснюється відповідно з трьома принципами, які можна вважати основними ознаками монархії, її відмінними від республіки рисами.

По-перше, принцип безстроковості. Він означає, що монарх не обмежений певним строком у своїх повноваженнях.

По-друге, принцип успадкування трону. Він означає, що монарх займає свій трон у спадок він попередників.

По-третє, принцип непогрішності престолу. Це положення означає, що монарх не несе відповідальності перед своїми підданими.

Загалом виділяється два типи монархії: обмежена й необмежена. Необмежена монархія може бути абсолютною, теократичною та деспотичною. В умовах абсолютної монархії влада монарха необмежена, він є вищою посадовою особою держави і самостійно формує уряд. Абсолютний монарх концентрує у своїх руках релігійну та світську (законодавчу, виконавчу, судову) владу при домінуванні останньої. Така форма правління була характерна для Російської імперії XVIII–XIX століть. В умовах теократичної монархії здійснюється зосередження цивільної та духовної влади (при домінуванні останньої) в одних руках. До цього часу теократичні монархії залишились на Тибеті, у Ватикані та деяких ісламських державах (Саудівській Аравії, окремих еміратах Об`єднаних Арабських Еміратів). Деспотія була характерна для держав Стародавнього Сходу та Латинської Америки (так звана «Східна деспотія»). Вона характеризувалася крайнім свавільством в управлінні, повним безправ`ям та підлеглістю деспоту з боку його підданих, відсутністю правових та моральних принципів в управлінні. При цьому деспот зосереджував в своїх руках світську й релігійну владу і проголошувався богом.

Щодо обмеженої монархії, то залежно від кола повноважень монарха виділяється два її типи: представницька та дуалістична. В умовах дуалістичної монархії монарх має всю повноту виконавчої, а 28

також, іноді судової влади, але законодавча влада, як правило, належить парламенту. Сьогодні дуалістична монархія фактично характерна для Марокко, Непалу та деяких інших країн. Представницька ж монархія характеризується тим, що монарх виконує лише представницькі функції (Японія, Великобританія тощо).

Інша класифікація обмежених монархій пов`язана з джерелом обмеження влади монарха, тобто тим, хто (чи що) обмежує владу монарха. В цьому випадку монархії бувають трьох типів: станово-представницькою, парламентарною та конституційною. В умовах станово-представницької монархії влада монарха обмежувалася представниками станів. Щодо інших різновидів, то в умовах парламентарної монархії влада монарха обмежена парламентом за відсутності писаної Конституції (Великобританія), а в умовах конституційної монархії влада монарха обмежується писаною Конституцією (Японії, Швеція чи Іспанія).

Довгий час монархія була основною формою правління. Республіка була характерна, як правило, для міст-держав. Залежно від того, хто править у місті-державі, республіки були або аристократичними (Венеція, Спарта), або демократичними (Афіни, Новгород).

Під республікоюрозуміється така форма правління, в якій вища державна влада належить виборним органам, що обираються на певний термін і відповідають перед виборцями та хоча б формально формуються знизу.

Для сучасних республік характерна наявність трьох могутніх владних структур: глава держави, уряд та парламент. Залежно від того, хто формує уряд та кому він підконтрольний, розрізняють парламентську, президентську та змішану республіки.

У парламентських республіках глава держави має обмежене коло повноважень, ведуча роль належить голові уряду. Уряд формується парламентом.

У президентських республіках глава держави одночасно є і головою уряду. Він же формує уряд.

У змішаних республіках глава держави має ширше коло повноважень ніж голова уряду. Уряд підконтрольний і голові держави, і парламенту.

§ 3. Форма державно-територіального устрою та міждержавних об’єднань29

Другим елементом форми держави є її територіальний устрій чи, інакше кажучи, форма державно-територіального устрою.

Під формою державно-територіального устроюзвичайно розуміють територіальну організацію державної влади, співвідношення держави як цілого з її складовими частинами.

Розрізняють дві основні форми державно-територіального устрою: проста (унітарна держава) і складна (федерація та імперія).

Унітарна держава– це єдина централізована держава, адміністративно-територіальні одиниці якої (області, провінції, округи і т.п.) не мають статусу державних утворень і не мають права суверенітету.

Історично склалося так, що унітарна держава може бути як мононаціональною, так і багатонаціональною.

Мононаціональноюдержавою визнається унітарна держава, що не має у своєму складі територіальних автономій.

Багатонаціональноюунітарною державою визнається унітарна держава, яка має у своєму складі автономне утворення.

Виходячи з вищезазначеного, можна зробити висновок про те, що Україна – багатонаціональна унітарна держава, що складається з власне України та Криму.

Повною протилежністю унітарної держави є федерація.

Федерація(федеративна держава) – це складна союзна держава, частини якої (кантони, землі, штати, республіки тощо), тобто суб`єкти федерації, є державами, або державними утвореннями, що мають право суверенітету.

Як правило, федерація будується на принципах децентралізації.

Існують три основних принципа утворення федерацій: по-перше, територіальний, при якому у федерацію об`єднуються території без врахування національних чи етнічних факторів (США – об`єднання держав – Штатів ); по-друге, національний – об`єднання національних держав (Союзна Республіка Югославія – союз Сербії та Чорногорії); по-третє, національно-територіальний, при якому окремі суб`єкти федерації формуються за національним, а інші – за територіальним принципом (Канада, Російська Федерація).

На сьогодні перевага віддається класифікації федерації залежно від рівності прав та обов`язків у її суб`єктів на симетричну та асиметричну. До симетричних відносяться федерації, у яких права та обов`язки суб`єктів рівні (США складається із рівноправних штатів). До асиметричних – федерації, в яких одні суб`єкти мають більше прав, ніж інші (РФ складається, з одного боку, з республік, а з іншого – з країв та областей). 30

Імперія– це багатонаціональна держава, утворена шляхом насильницького (рідше – добровільного) приєднання незалежних досі держав або їх частин.

Система державних органів імперії досить централізована. Представники імперської влади (намісник, губернатор) користуються на місцях практично необмеженою владою. Їх основним завданням є протидія будь-яким проявам сепаратизму, прагненню до автономії чи суверенітету. Допускається створення органів місцевого самоврядування, однак їх компетенція обмежується вирішенням малозначущих питань.

Деякі правознавці вважають, що існує ще одна складна форма державно-територіального устрою – конфедерація.

Конфедераціяє союзом декількох незалежних держав, які об’єдналися задля проведення спільної політики у певних сферах.

Кожна з означених держав, які стали членами конфедерації може мати власний державний устрій. Тому приналежність її до форми державного устрою є не дуже коректною. Скоріше вона належить до так званих форм міждержавних об’єднань. Хоча слід зазначити, що у офіціальній назві термін «конфедерація» може бути присутнім (Швейцарська конфедерація).

Конфедерація – сама жорстка з форм міждержавних об`єднань, що існують в цей час. Крім конфедерації існують ще декілька форм такого об`єднання: співдружність і спілка.

Співдружністьможна розуміти як аморфне, організаційне об`єднання держав, що характеризується наявністю загальних ознак, певною мірою однорідності.

Вищевказаними ознаками можуть бути економіка, право, мова тощо.

Спілка– це союз держав, створений на основі міждержавного договору.

Політико-державний режим –це сукупність прийомів, методів та засобів, за допомогою яких здійснюється державна влада, за допомогою яких держава регулює відносини між людьми.

Політико-державний режим складається, щонайменше з трьох компонентів, що зберігають певну самостійність, автономність.

Перший компонент, що складає зміст поняття “політико-державний режим” – це права і свободи особи, пріоритетний тип її 31

політико-правової культури, поведінки, свідомості і менталітету. Сутність політико-державного режиму визначається тим, що в державі є пріоритетного – права держави чи права особи, що з переліку прав, закріплених у Загальній декларації прав людини держава визнає, гарантує або обмежує.

Другий компонент змісту “політико-державний режим” має декілька вимірів, обумовлених рівнем і якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципу поділу влади, способом формування органів державної влади, кількістю правлячих суб’єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, ЗМІ, армії, поліції, церкви.

Третій компонент політико-державного режиму – це методи здійснення державної влади, способи врегулювання і розв’язування соціальних, політичних і правових конфліктів.

Виходячи зі сказаного, теорія держави і права виділяє декілька видів політико-державного режиму.

Найпоширенішою з них є розділ політико-державних режимів на демократичні та антидемократичні. Раніше до антидемократичних режимів належали тиранічні, які були засновані на одноособовому правлінні. При цьому влада тирана часто встановлювалася насильницьким шляхом, через захоплення влади та усуненням законної влади з допомогою державного перевороту. Тиранія була характерна для деяких полісів Еллади. Зараз на зміну тиранічному режиму прийшли інші різновиди антидемократичних режимів: авторитарний та тоталітарний.

Однак поділ політико-державних режимів на демократичні та антидемократичні є не дуже коректним. Насамперед тому, що у цьому випадку демократія стає ідеалом, а держава з так званим антидемократичним режимом одностайно вважається якоюсь «Імперією Зла». У цьому випадку поділ на демократичні та антидемократичні політико-державні режими веде до створення чорно-білих полюсів.

Інша класифікація політико-державного режиму пов`язана з відносинами між владою та народом, мірою свободи, що надана народу владою та перевагою вертикальних чи горизонтальних зв`язків у суспільстві. У цьому випадку виділяється ліберальний політико-державний режим. Для нього характерно те, що взаємовідносини між владою та народом характеризуються взаємною критикою. В той же час розширюється ступінь свободи, дозволяється все, крім насильницького повалення влади і, як наслідок, дозволено створення будь-яких організацій, крім тих, які прагнуть до насильницького 32

повалення існуючого ладу. СРСР у період президентства М.С. Горбачова характеризувався саме як держава з ліберальним політико-державним режимом.

В цілому ж означена класифікація має певний інтерес, але найкращим є поділ політико-державних режимів залежно від особливостей взаємодії держави і громадянського суспільства, міри проникнення державної влади в інші сфери соціальної дійсності і приватне життя громадян на демократичні, авторитарні та тоталітарні.

Демократичний режим

Демократія –така форма організації і здійснення приналежної народу політичної влади, що заснована на рівноправній участі громадян у формуванні органів держави і контролі над їхньою діяльністю, на правозаконності і рівності громадян перед законом, на встановленні правом взаємної відповідальності держави й особистості.

Ознаки демократичного режиму:

1. Населення країни приймає участь у формуванні і здійсненні державної влади шляхом прямої (референдум й вибори) та представницької демократії (через обрані органи типу парламентських).

2. Рішення приймається більшістю з урахуванням інтересів меншості.

3. Існування громадянського суспільства з його розвиненою структурою.

4. Наявність правової держави.

5. Виборність та змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, їхня підзвітність виборцям.

6. Гласність, свобода засобів масової інформації від цензури.

7. Леґітимність державної влади.

8. Діяльність “силових” структур (поліція, органи безпеки, армія тощо) реґламентується законом, знаходиться під демократичним контролем суспільства і використовується лише за прямим призначенням.

9. Домінують методи компромісу, переконання, узгодження, а методи примусу і насильства вкрай звужені.

10. У найважливіших сферах суспільного життя панує закон.

11. Реальна дія принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

12. Стосовно господарських суб’єктів і громадян діє принцип “дозволено все, що прямо не заборонено законом”.

13. Політичний плюралізм.

14. Проголошуються і реально забезпечуються права і свободи людини і громадянина.

Передумови демократії:

I. Економічні.

1. Економічна свобода особи – демократія встановлюється, коли особа стає економічно незалежною від держави.

2. Рівність усіх форм власності і їхня однакова охорона і захист із боку держави – демократія настає, коли держава реально (а не на папері) охороняє і захищає всі форми власності.

II. Політичні – демократія настає, коли:

1. Народ реально визнається суб’єктом державної (політичної) влади.

2. Виникає реальна можливість громадян брати участь у формуванні органів державної влади і здійснювати контроль над їх діяльністю.

III. Ідеологічні – демократія можлива, коли у суспільстві є:

1. Плюралізм думок.

2. Свобода для засобів масової інформації.

IV. Державно-правові – конституційне закріплення:

1. Прав і свобод людини і громадянина.

2. Принципу поділу влади.

3. Рівності всіх перед законом і судом.

4. Інших положень.

Щодо демократичних політико-державних режимів, то вони, як правило, принципом свого існування обирають гасло Великої Французької буржуазної революції «Свобода, рівність, братерство!». За цим гаслом вони поділяються на ліберальні та соціальні. До країн з ліберально-демократичним політико-державним режимом відносяться демократичні держави, які на перше місце ставлять свободу, у тому числі свободу підприємницької діяльності. Щодо соціал-демократичних політико-державних режимів, то тут на перше місце ставиться рівність, навіть якщо для цього потрібно обмежити свободу.

Соціальне призначення демократії виявляється в її функціях –основних напрямках її впливу на суспільні відносини з метою рішення завдань найбільш ефективної організації і функціонування органів державної влади.

Класифікація функцій:

I. З точки зору взаємодії держави і суспільства, політичної системи і держави.

1. Самоорганізація населення країни в єдину органічну цілісність, що виявляється в організаційних зв’язках між різними суб’єктами демократії.

2. Забезпечення плюралізму діяльності суб’єктів політичної системи, багатопартійності, що сприяє налагодженню нормальних зв’язків між державою й іншими суб’єктами демократії (політичними партіями, громадськими організаціями).

3. Забезпечення діяльності держави в напрямку більш оптимального служіння суспільству.

4. Виховання в громадян високої правової і політичної культури.

II. Власні функції демократії.

1. Установча (конкурс, вибори).

2. Оптимізація державних рішень (вивчення суспільної думки).

3. Контроль (наприклад, над депутатами).

4. Охорона (держава охороняє і захищає своїх громадян).

Авторитарний режим

Авторитарний режим(від лат. autoritas– абсолютна влада, вплив, наказ) визначається як політико-державний режим, у якому політична влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, елітною групою тощо) за мінімальною участю народу.

Ознаки авторитарного політико-державного режиму:

1. Автократизм (самовладдя) або невелика кількість носіїв влади. Ними можуть бути як одна людина (монарх, тиран, диктатор), так і група осіб, що здійснює політичне керівництво.

2. Ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову.

3. Роль представницьких органів державної влади обмежена владним суб’єктом, хоча вони і можуть існувати.

4. Суд виступає, по суті, допоміжним органом, разом із яким можуть використовуватися і позасудові органи.

5. Зберігається часткова цензура, існує свого роду напівгласність.

6. Відсутність єдиної ідеології.

7. Права і свободи людини і громадянина, головним чином, проголошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повноті.

8. Необмеженість влади, а також її непідконтрольність громадянам.

9. Державна влада може здійснюватися за допомогою законів, але їх вона приймає за власним розсудом.

10. Громадянина позбавлено гарантій безпеки у взаємовідносинах із державою.

11. Реальна або потенційна опора на силу. Як правило, серед методів державного керівництва домінують командні, адміністративні.

12. «Силові» структури суспільству практично не підконтрольні. Найчастіше вони використовуються в суто політичних цілях.

13. Державна монополія на політику, недопущення реальної політичної опозиції і конкуренції.

14. Відмова від повного тотального контролю над суспільством, як це спостерігається в умовах тоталітарного політико-державного режиму. Обмежене втручання або невтручання держави в неполітичні сфери (насамперед, в економіку).

15. Звужена або зведена нанівець сфера дії принципу виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню.

Класифікація авторитарних політико-державних режимів залежно від мети їх встановлення:

1. Модернізаційний – метою є проведення політико-правової і соціально-економічної модернізації (Індонезія при Сухарто, Південна Корея, Російська імперія за часів Петра І).

2. Стабілізаційний – метою є стабілізація становища в державі в умовах гострої політико-правової чи соціально-економічної кризи або підтримка статус-кво в державі (V Республіка у Франції при де Голлеві, Туреччина в часи президентства генерала Егерта, більшість необмежених та дуалістичних монархій).

3. Тиранічний – метою є встановлення режиму особистої влади для задоволення власних потреб (диктатура Сомоси в Нікарагуа, правління Івана Грозного).

4. Деструктивний – метою є абсолютне обмеження демократичних засад політичного життя, політичного плюралізму, прав і свобод особи, свободи ЗМІ тощо (влада А. Піночета Угарте в Чилі у 1973 – 1988 роках).

Тоталітарний режим

Тоталітарний режим(лат. totalitario –весь, цілісний) характеризується абсолютним контролем держави над всіма сферами суспільного життя, абсолютною покорою людини політичній владі та пануючій ідеології.

Ознаки тоталітарного політико-державного режиму: 36

1. Держава прагне до глобального панування над всіма сферами суспільного життя, до всеохоплюючої влади.

2. Суспільство практично повністю відчужено від політичної влади, але воно не усвідомлює цього, адже становить масову соціальну базу режиму у якості суспільно-політичного руху.

3. Монопольний державний контроль над релігією, культурою, засобами масової інформації, економікою тощо.

4. Абсолютна законодавча реґламентація суспільних відносин, яка базується на принципі “заборонено все, що прямо не дозволено владою”.

5. Державна влада формується бюрократичним способом, через закриті для суспільства канали, оточена таємним ореолом і недоступна для контролю з боку народу.

6. Домінуючим методом управління стає насильство, примус, репресії та терор, заснований на тотальному та перманентному насильстві.

7. Панування однієї партії, фактичне зрощення її професійного апарату з державою (так звана однопартійна політична система), заборона опозиції.

8. Права і свободи людини і громадянина мають декларативний, формальний характер, гарантії їх реалізації відсутні.

9. Економічною основою режиму виступає майно, що знаходиться в общинній, монополістичній чи державній власності.

10. Наявність однієї офіційної ідеології, фактичне усунення плюралізму. Ця моністична (тобто єдина, пануюча, не припускаючи плюралізму) ідеологія виходить виключно від пануючої партії та не терпить ніякої опозиції чи критики. При цьому існує наявність особистої ролі пропаганди та фактична відсутність демократичних інститутів, в результаті чого відбувається тотальне відчуження індивіду від влади (наприклад, переслідується церква).

11. Централізація державної влади на чолі з диктатором та його оточенням – так званий принцип «вождізму», в умовах якого вождь обов’язково повинен бути лідером харизматичного типу.

12. Непідконтрольність державних репресивних органів суспільству.

13. Відсутність правової державності та громадянського суспільства, антикапіталізм.

14. Державна влада здійснюється за своїм розсудом, без урахування думки більшості. Вона суперечить демократичним механізмам, інститутам та нормам.

Залежно від тоталітарної ідеї тоталітарні політико-державні режими поділяються на: 37

1. Соціальний – опирається на соціально-класову ідеологію (СРСР за часів Й. Сталіна та КНР за часів Мао Цзедуна).

2. Національний – опирається на національно-расову ідеологію (фашистська Італія та націонал-соціалістична Німеччина).

3. Релігійний – опирається на релігійну ідеологію (ісламський фундаменталізм в Ірані за часів аятоли Хомейні та в талібському Афганістані).

Цивілізаційний підхід з них ґрунтується на віднесенні держави до певного типу цивілізації.

Цивілізація –це соціокультурна система, що включає в себе соціально-економічні умови життєдіяльності суспільства, його етнічні і релігійні основи, ступінь гармонізації людини і природи, а також рівень економічної, політичної, соціальної і духовної свободи особи.

Більшість вчених вважають, що цивілізація є синонімом культури. Остання означає рівень і ступінь розвитку матеріальної і духовної культури, а також епоху деградації і занепаду культури в противагу її цілісності й обмеженості. В результаті ж того, що культура має безліч визначень, виникає можливість говорити про самі різні варіанти цивілізаційної типології. зокрема:

– східний, західний і змішаний (проміжний) тип держави;

– європейський, азіатський і північноамериканський тип держави;

– стародавній, середньовічний і сучасний тип держави;

– аграрний, індустріальний і інформаційний тип держави;

– селянський, промисловий і науково-технічний тип держави:

– доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний тип держави;

– локальний, особливий і сучасний тип держави.

Сутність формаційного підходу до типології держави визначається суспільно-економічною формацією.

Суспільно-економічна формаціяявляє собою історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва і виступаючий як найважливіший щабель поступального розвитку людства.

Відповідно до формаційного підходу розрізняються наступні типи держав:

– рабовласницький;

– феодальний;

– буржуазний;

– соціалістичний.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити два моменти:

1. Тут не виділяється те головне, що характеризує державу – приналежність політичної влади.

2. Недостатня розробка даної типології, про що свідчить множинність основ для виділення самих цивілізацій і, відповідно, типів держави. Не випадково, що в роботах, які базуються на даному підході, розгляд конкретних типів держави, їхньої зміни йде відповідно до формаційного підходу, а про цивілізаційні типи говориться мимохідь.

Зараз сучасна наука використовує типологію, засновану на формаційному підході. Цивілізаційний підхід служить лише свого роду доповненням цієї типології.

Розглянемо аграрний, індустріальний та інформаційний тип держави.

Аграрнийтип держави існував декілька тисячоліть. Він характеризується тим, що земля в ньому була основою економіки, життя, культури, родинної структури та політики. В кожній з держав аграрного типу життя було організовано навколо села. В кожній з цих держав існував простий розподіл праці та невелика кількість чітко визначених каст та класів: знать, духовенство, воїни, раби чи кріпаки. Влада, як правило, була авторитарною. Становище людини у житті визначалося лише фактом його народження. В усіх аграрних цивілізаціях економіка була децентралізованою тому, що суспільство виробляло більшість з того, що потрібно було людям для існування. В державі аграрного типу ніколи не поставало питання щодо того, кому належить влада, хто всім розпоряджається. Адже, як зазначав відомий соціолог Е. Тоффлер: “Знаходячись під владою королів чи шаманів, вождів, богів сонця чи святих, люди здебільшого не мали сумнівів щодо того, хто має право і можливість розпоряджатися ними… Кожна людина знала, кому вона підкоряється”.

Індустріальнийтип держави існував майже 300 років, коли в 1650–1750 рр. розпочалася промислова революція в Англії. Для індустріальної цивілізації були характерними: стандартизація, спеціалізація, синхронізація, концентрація, максимізація, централізація. Економіка опирається на вичерпну енергетику: нафта, газ, вугіль тощо З’являється технократія. Саме вона, ставши урядом, стимулювала розвиток залізниць, побудову портів, автострад, каналів тощо. Вона створила адекватну систему комунікацій: пошту, 39

телеграф, телефон. Саме вона стандартизувала торгівлю за рахунок вироблення єдиних тарифів та мір. Вона зруйнувала велику родину (свого роду рід) і створила так звану нуклеарну родину: батьки й діти, викинувши з родини інших родичів. Влада в державі індустріального типу належала саме технократам. Тепер і президенти, і королі, і міністри вважали себе не державними і політичними лідерами, а скоріше менеджерами. Державна ж бюрократія нагадувала піраміду. З’являються національні держави.

Інформаційнийтип держави розпочався десь в середині ХХ століття. Для інформаційної цивілізації характерними є десинхронізація, децентралізація, злам чітких стандартів у виробництві та житті, перехід до універсалізації знань тощо. Основним багатством тепер визнаються знання та інформація. Економіка опирається на енергетику, що має здатність відновлюватись: Сонце, вітер, хвилі тощо. Державна ж бюрократія все більшою мірою переймає матричний устрій. Національні держави поступово ліквідуються, їм на заміну йде глобалізм.

Розглянемо азіатський, європейський і північноамериканський типи держав.

Азіатськийтип держави характеризується наступними рисами:

1. У минулому усі вони були необмеженими монархіями, деспотіями; мали потужний чиновницький апарат; в основі їхньої економіки лежала державна форма власності на основні засоби виробництва («влада – власність»), а приватна власність мала другорядне значення.

2. Азіатське суспільство було застійним, стагнаційним: протягом століть, а іноді і тисячоріч воно практично не розвивалося.

3. Внутрішнє життя ґрунтувалося на релігії, етиці, традиціях.

4. Зміна одного державного ладу іншим здійснювалася поступово, за допомогою повільної еволюції.

Європейськийтип держави характеризується наступними рисами:

1. Поділ світської і релігійної влади. Визначальна роль приватної власності відносно державної.

2. Бурхливий, стрибкоподібний розвиток європейського суспільства.

3. Зміна одного державного ладу іншим здійснюється за допомогою потрясінь (Велике переселення народів, революції).

Північноамериканськийтип держави (США, Канада) характеризується тим, що у своєму розвитку він минав періоди класичного рабовласництва і феодалізму. Розвиток йшов як за допомогою реформ, так і за допомогою потрясінь (громадянська війна в США).

Формаційний підхід

В основі такого підходу лежить поняття історичного типу держави.

Історичний тип держави– це сукупність основних, найважливіших рис держави певної суспільно-економічної формації, що виражає їхню класову сутність (а також сукупність держав, що відносяться до одній суспільно-економічній формації і мають єдину класову сутність).

Розрізняється п’ять типів суспільно-економічної формації (СЕФ): первісна, рабовласницька, феодальна, буржуазна і комуністична.

ПервіснаСЕФ характеризується відсутністю держави в цей період. Однак саме на цьому етапі відбувається формування піздньородового типу держави, коли починає зароджуватися розшарування первісного суспільства: виділяються вожді, старійшини, дружина, служителі культу. Однак, це виділення носить разовий, випадковий характер.

В період рабовласницькоїСЕФ формується рабовласницький тип держави. Одним із найважливіших його принципів виступає існування приватної власності на основні засоби виробництва і на людей – рабів. Раби і рабовласники є основними класами рабовласницького суспільства. Це – класи-антагоністи. Рабовласники мали усі права, раб же вважався одушевленою річчю. Основною формою правління була республіка (Афіни, Спарта, доімперський Рим). Класична марксистська теорія, що найбільш повно розробила проблеми формаційного підходу до типології держав, об’єднувала держави Східної деспотії (для якої характерною була монархія) і рабовласницькі держави Середземномор’я (Рим і Елладу) в одне загальне поняття рабовласницьких держав. Сучасна теорія держави їх розділяє. Рабовласницький етап розвитку держави повалився разом із падінням Римської імперії під ударами варварських союзів племен в епоху Великого переселення народів.

Наступний тип СЕФ зветься феодальним. Умовно феодальну СЕФ Західної Європи можна розділити на наступні епохи: 41

1. Епоха Темних століть (V–XV століття).

2. Епоха Відродження і Реформації (XVI–XVII століття).

3. Епоха Просвітництва (XVIII століття).

Для епохи Темних століть було характерно створення централізованої феодальної держави і її наступне роздроблення (це було пов’язано з тим, що монарх роздавав землю феодальній знаті за службу). Одним із найважливіших принципів феодального типу держави і права в цю епоху був принцип васального підпорядкування, принцип відповідності об’єму і характеру політичної влади розмірам землі. Васальне підпорядкування здійснювалося відповідно до принципу «Васал мого васала – не мій васал !».

Це соціальне явище отримало назву феодальних сходів.

В епоху Відродження і наступної Реформації відбувається об’єднання земель і створення станово-представницької монархії. В епоху Відродження (Ренесанс) феодальні сходи руйнуються і принцип «Васал мого васала – не мій васал» іде в минуле. Саме поняття Ренесансу пов’язано з теорією, що на цей період доводиться відродження (Ренесанс) античного мистецтва. На наступний період Реформації (епоху релігійних війн між католиками і протестантами) доводиться зародження абсолютної монархії. Остаточне ж її оформлення настає в епоху Просвітництва.

Для феодальної держави був характерним поділ суспільства на два основних класи: феодалів і залежних селян. Земля знаходилася у власності феодала, а селяни працювали на ній, несли феодальні повинності (панщина, оброк).

Феодальний характер власності на землю, як основного засобу виробництва, визначив ту обставину, що феодальні держави (в основному) виникали й існували як монархії. У незалежних (вільних) містах, де панувало купецтво і власність була приватною, існувала республіканська форма правління (міста-республіки Новгород, Псков, Венеція, Генуя тощо).

Для буржуазноготипу держави був характерним принцип формально-юридичної рівності громадян перед законом. Станова нерівність замінялася нерівністю соціальною. Виникли два основних класи: буржуазія і пролетаріат.

У своєму розвитку буржуазна держава пройшла (на даний момент) наступні етапи:

1. Етап первинного накопичення капіталу.

2. Етап індустріалізації.

3. Етап імперіалізму.

4. Етап постіндустріального суспільства.

Для перших двох етапів було характерним цензове виборче право. Вводився майновий ценз, тому що лише економічно незалежні суб’єкти були здатні приймати рішення.

В епоху імперіалізму вводиться загальне виборче право. Однак воно не працює, тому що виборча компанія «по кишені» лише тим, хто користується підтримкою великого капіталу.

Четвертий етап триває і сьогодні. Для нього характерно поступове акціонування економіки. Пролетаріат підвищує свою кваліфікацію і стає частиною т.зв. «середнього класу» – класу власників, гаранта стабільності в суспільстві. Антагонізм між пролетаріатом і буржуазією іде в минуле.

Соціалістичнадержава характерна для першого етапу комуністичної СЕФ – соціалізму. У ньому немає антагоністичних класів. Офіційно класів три: робітники, селяни, інтелігенція. Утім, останню іноді називають прошарком, а не класом. На сьогодні збереглося три соціалістичних держави: КНР, КНДР, Республіка Куба. Для соціалізму характерна державна власність на засоби виробництва і заперечення головної ролі приватної власності.

Тема 4. Сутність держави

Державна влада, що спирається лише на насильство і примус не міцна і недовговічна. Тому вона об’єктивно потребує ідеології

Ідеологія – система ідей, тісно пов’язаних з інтересом пануючого суб’єкта.

Існує два головних види ідеологій:

Релігійна – заснована на релігійних вченнях і міфах (іслам в Ірані й Афганістані; синтоїзм у Японії).

Світська – заснована на пануючих у суспільстві теоріях і націлена на досягнення певних міфічних ідеалів (світле комуністичне майбутнє, Велика Американська Мрія).

Леґітимність і легальність державної влади.

Леґітимність– це прийняття населенням країни законної влади, а також визнання її права управляти соціальними процесами, готовність їй підкорятися.

В даному випадку категорія законності влади передбачає її утворення відповідно до процедури, що передбачена правовими нормами.

Нелегітимна влада визнається узурпаторською.

Узурпація– насильницьке протизаконне захоплення влади будь-якою особою або групою осіб, а також присвоєння собі чужих владних повноважень. 45

Прикладом узурпації є Чилі в період дії хунти генерала Піночета.

Юридичним виразом легітимності влади служить її легальність, тобто нормативність, здатність втілюватися в нормах права, обмежуватися законом, функціонувати в рамках законності.

Єдність і поділ влади

З’єднання влади – це об’єднання законодавчої та виконавчої (а іноді й судової) влади у одному органі. Приймаючи закон, такий орган сам стане організовувати його виконання.

Принцип з’єднання влади має ряд позитивних моментів:

1. Забезпечує оперативне вирішення будь-яких питань.

2. Виключає можливість перекладати відповідальність і провину за помилки на інші органи.

3. «Звільняє» від боротьби з іншими органами за об’єм владних повноважень.

Однак, таке з’єднання веде до всевладдя і безконтрольності.

Принцип поділу влади –це раціональна організація державної влади в демократичній державі, при якій здійснюється гнучкий взаємоконтроль і взаємодія вищих органів держави як частин єдиної влади через систему стримань і противаг.

Державна влада при цьому ділиться на:

1. Законодавчу (парламент) – прийняття законів і бюджету.

2. Виконавчу (президент і уряд) – оперативне вирішення проблем, організація виконання законів, право вето.

3. Судову – функція арбітра в суперечках про право.

Поділ влади є функціональною ознакою правової держави. Це обумовлено:

I. Самою необхідністю поділу повноважень.

II. Тим, що державі властива агресивність.

III. Системою стримань і противаг, на яку впливають:

1. Зовнішні чинники (інші держави, політичні партії й руху тощо).

2. Розподіл повноважень

3. Поділ функцій держави.

4. Різні терміни функціонування різних державних органів.

5. Особливі повноваження судової влади.

§ 4. Функції і механізм держави46

Функції держави.

Функціями державивизнаються основні напрямки її діяльності.

В умовах СРСР існувала класифікація функцій держави, залежно від причин їх виникнення:

1. Ті, що випливають з класових протиріч.

2. Ті, що випливають з потреб суспільства.

Зараз переважаючою стала класифікація функцій держави за їх спрямованістю на:

І. Внутрішні – спрямовані в середину країни.

1. Охорона форм власності.

2. Охорона правопорядку.

3. Охорона навколишнього природного середовища.

4. Економічна.

5. Соціальна.

6. Інші (наприклад, розвиток науково-технічного прогресу).

ІІ. Зовнішні – спрямовані за межі країни.

1. Військова.

2. Взаємовигідна торгівля.

3. Підтримка миру.

4. Дипломатична.

5. Інші (прийняття участі у вирішення глобальних проблем сучасності: боротьба з міжнародною організованою злочинністю та тероризмом, вирішення проблем екологічного та демографічного характеру тощо).

Колись для СРСР були характерні наступні зовнішні функції:

1. Всебічна допомога соціалістичним країнам.

2. Підтримка національно-визвольного руху.

Держава повинна виконувати свої функції у властивих їй формах, застосовуючи у своїй діяльності різні методи.

Розрізняються наступні форми реалізації функцій держави:

1. Правова форма– відображає зв’язок держави і права, обов’язок держави діяти при виконанні своїх функцій на основі права й у рамках закону.

а) Правотворча діяльність – підготовка і створення нормативно-правових актів, без яких реалізація інших функцій держави практично неможлива.

б) Правовиконавча діяльність – від неї залежить: чи будуть закони й інші нормативно-правові акти реалізовані чи вони залишаться лише на папері. 47

в) Правоохоронна діяльність – владна оперативна і правозастосовча діяльність по охороні правопорядку, прав і свобод громадян тощо.

2. Договірна форма.Це можуть бути конституційні й міжнародні договори.

3. Неправова форма– організаційно оформлена робота в процесі здійснення функцій держави (ознайомлення з заявами громадян).

Методи здійснення функцій держави різноманітні. Так, виконуючи охоронну функцію, держава використовує методи переконання і примусу.

Механізм держави.

Зв’язок між функціями держави та її механізмом нерозривна і пряма. Адже якщо механізм створюється саме для виконання функцій держави, то останнім у зв’язку з цим належить визначальна роль. Органи й установи держави змушені підбудовуватися до його функцій, що змінюються. Якщо, наприклад, у суспільстві беруть верх функції, що випливають із національних або класових протиріч, то після цього неминуче виходять на перший план, такі елементи механізму держави, як органи примусу і насильства.

Механізм держави –це цілісна ієрархічна система державних органів і установ, що практично здійснюють державну владу, завдання і функції держави.

Структура механізму держави мінлива і різноманітна. На наш погляд, в механізм держави включаються: державні підприємства (господарчі суб’єкти, що забезпечують економічну основу державної влади),державні установи (структури, що не мають владних повноважень, але виконують загальносоціальні функції в сфері науки, охорони здоров’я, освіти, економіки тощо. Наприклад, державна школа) і державні органи,що складаються з органів управління і органів примусу.

До органів управліннявідносяться: вищі органи держави (представницькі, глава держави, уряд) та їх структури на місцях (виконкоми, губернатори, голови адміністрації, місцеві ради народних депутатів тощо).

До органів примусувідносяться: органи правопорядку, суд, прокуратура, а також силові структури (армія, поліція, розвідка). Останні виконують рішення вищих органів держави, використовуючи, в тому числі, методи примусу.

Бюрократія і бюрократизм у механізмі держави. 48

Іноді механізм держави ототожнюють з бюрократією. Більше того, бюрократію та бюрократизм вважають однозначними явищами. Але це не зовсім так.

Бюрократія – це система державних інститутів і посад, а також осіб, професійно зайнятих управлінською діяльністю. Як соціальна група, бюрократія персоніфікує державний порядок, уособлює управлінські структури суспільства і має певні характерні ознаки, що прямо залежать від конкретного політико-державного режиму. В умовах бюрократії усі рівні перед єдиним порядком. Уніфікація перетворюється в гарантію проти недоліків державних чиновників і можливості зловживань, у гаранта стабільності в суспільстві. На Заході бюрократію розуміють як формальну модель організації, “раціональну” форму державної організації та управління суспільством, що забезпечує максимум продуктивності та ефективності дії управлінських структур. Таким чином, можна дати наступне визначення бюрократії:

Бюрократія– це раціональна організація державного управління, діяльності державного апарату на основі панування загальнообов’язкових регламентованих процедур, виконання яких не залежить від того, хто саме і стосовно кого їх виконує.

На відміну від бюрократії, бюрократизм– хвороба суспільства, що означає влада «бюро», тобто письмового столу, контори, «конторовладдя», інакше кажучи, – владу апарату, відірваного від народу.

Цим терміном позначається сукупність негативних явищ в діяльності державного механізму. – неуважного ставлення до інтересів і потреб простих людей, канцелярських методів роботи, тяганини, кар’єризму, формалізму, прагнення до привілеїв тощо.

Якщо чітку бюрократію можна вітати, то з бюрократизмом потрібно боротися. Методи боротьби різні (наприклад, критика).

Механізм держави часто ототожнюють з апаратом держави. Однак це уявляється не зовсім вірним. Апаратдержави – це, скоріше, сукупність державних органів. Державні установи та підприємства до нього не включаються.

Державний орган

Державний орган– це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у здійсненні функцій держави і наділений для цього владними повноваженнями.

Ознаки державного органу: 49

1. Орган держави – частина єдиного механізму держави, міцно пов’язана з іншими.

2. Орган держави складається з державних службовців.

3. Орган держави має внутрішню структуру: управління, відділи тощо.

4. У органа держави є компетенція– владні повноваження певного змісту та об’єму. Владні повноваження означають сукупність прав і обов’язків, яка дозволяє державним органам виконувати функції держави.

5. Орган держави видає обов’язкові щодо виконання правові акти і забезпечує їх виконання.

6. Для здійснення своєї компетенції орган держави має свою матеріальну базу фінансується з бюджету.

7. Орган держави активно бере участь у реалізації функцій держави.

Класифікація органів держави:

I. За способом виникнення.

1. Первинні – виникають у порядку спадкування або обираються (представницькі органи, глава держави).

2. Похідні – створюються первинними органами (прокуратура, уряд).

II. За об’ємом владних повноважень.

1. Вищі – державна влада загалом поширюється на територію всієї держави.

2. Центральні – державна влада поширюється на територію всієї держави у певній сфері.

3. Місцеві – державна влада поширюється на певну адміністративно-територіальну одиницю (виконком).

4. Міжтериторіальні – територія, на якій здійснюються владні повноваження, не співпадає з адміністративно-територіальними одиницями (митниця, управління залізниць тощо).

III. За широтою компетенції.

1. Органи загальної компетенції – правомочні вирішувати широке коло питань.

2. Органи спеціальної компетенції – спеціалізуються на виконанні якоїсь однієї функції.

IV. За способом формування.

1. Виборні (парламент)

2. Призначувані (прокурор).

V. За принципом поділу влади.

1. Законодавчі органи – організують прийняття законодавчих актів (парламент).

2. Виконавчі органи – організують виконання законів (уряд).

3. Органи правосуддя (суд).

4. Глава держави (монарх, президент).

VI. За порядком прийняття рішення.

1. Колегіальні (парламент).

2. Одноособові (президент).

Тема 5. Норма права

Соціальні норми –загальні правила поведінки людей, колективів, соціальних груп; правила поведінки в суспільстві.

Класифікація соціальних норм:

I. За способом встановлення і забезпечення.

1. Норми моралі – правила поведінки, засновані на уявах про справедливість, несправедливість, добро, зло, честь, совість, які виникнули в суспільстві і були забезпечені силою суспільної думки.

2. Звичаї – правила поведінки, що склалися історично і дотримувались у силу звички (традиції, етикет).

3. Норми права – встановлені або санкціоновані державою загальнообов’язкові, формально-визначені, типізовані правила поведінки, що дають учасникам регульованих відносин суб’єктивні права і юридичні обов’язки, що покладені на них.

4. Корпоративні норми – норми, вироблені організаціями корпоративного типу (партіями, громадськими організаціями) і підтримані владою суспільних об’єднань.

5. Релігійні норми – правила, встановлені різними віросповіданнями й обов’язкові для віруючих (Старий Завіт, Новий Завіт, Коран, Сунна, Талмуд, Авеста, релігійні книги буддистів, даосів тощо).

II. За змістом сфери регульованих відносин.

1. Політичні норми – норми у сфері політики, тобто правила боротьби за владу.

2. Організаційні норми – регулюють організаційні питання.

3. Естетичні норми – норми, що регулюють поняття краси.

III. За способом утворення.

1. Норми, що носять стихійний характер.

2. Норми, що носять свідомий характер.

IV. За способом закріплення і вираження.

1. Усні норми.

2. Письмові норми.

Поняття норми права

Під нормою праварозуміється загальнообов’язкове формально-визначене правило поведінки, встановлене і забезпечене суспільством і державою, закріплене й опубліковане в офіційних актах, спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом визначення прав і обов’язків їхніх учасників.

Ознаки норми права:

1. Норма права закріплює міру свободи волевиявлення і поведінки людини.

2. Це форма визначення і закріплення прав і обов’язків.

3. Норма являє собою правило поведінки загальнообов’язкового характеру.

4. Це формально-визначене правило поведінки.

5. Норма права є правило поведінки, гарантоване державою.

6. Вона має якість системності.

Співвідношення права і моралі

Загальні риси права і моралі:

1. Є надбудовою над економічним базисом.

2. Мають нормативний зміст.

3. Є регулятором суспільних відносин.

4. Реалізуються в більшості випадків добровільно.

5. Внутрішній гарант реалізації – совість людини.

Відмінні риси права і моралі:

1. Право виникає разом із державою, а мораль виникла раніш права.

2. Право складається з норм (правил поведінки), а мораль має більш складну структуру.

3. Право характеризується конкретністю, визначеністю, а мораль – більш широким змістом.

4. Право забезпечується можливістю державного примусу, а мораль – звичкою або силою суспільної думки.

5. Правом заздалегідь реґламентовані конкретно міри і форми примусу, чого немає в моралі.

6. Право надає всебічну оцінку поведінки лише правопорушника, а мораль – будь-яку поведінку людини.

7. Право відмирає разом із державою, а мораль залишається в будь-якому суспільстві.

Структура норми права

Структура норми праває логічно погоджений її внутрішній зміст, обумовлений фактичними суспільними відносинами, що характеризується наявністю взаємозалежних і взаємодіючих елементів, реально виражених у нормативно-правових актах.

Структура норми права складається з трьох елементів:

1. Гіпотеза– елемент структури, що вказує на конкретні життєві обставини (умови) при наявності або відсутності котрих і реалізується норма.

2. Диспозиція– елемент структури, що містить саме правило поведінки, відповідно до якого повинні діяти учасники правовідносин.

3. Санкція– елемент структури, що вказує на несприятливі наслідки, що виникають у результаті порушення диспозиції норми права.

Конкретний нормативно-правовий акт не завжди містить усі три елементи структури одночасно. Так, у цивільно-правових актах є гіпотеза і диспозиція, а санкції складають окремі нормативно-правові акти; кримінально-правові акти містять диспозицію і санкцію, а гіпотеза – доля Загальної частини КК.

Види правових норм

I. За суб’єктами правотворчості.

1. Норми права, що виходять від держави (від вищих і місцевих органів державної влади і управління).

2. Норми права, що виходять безпосередньо від громадянського суспільства (рішення, прийняті на референдумі).

II. За соціальним призначенням і роллю в правовій системі.

1. Установчі – норми-принципи (конституційні норми).

2. Регулятивні – норми-правила поведінки.

а) управомочуючі – надають своїм адресатам право на здійснення будь-яких дій.

б) зобов’язуючі – обов’язок зробити якісь дії.

в) забороняючі – заборона на скоєння будь-яких дій.

3. Охоронні – норми-стражі порядку.

4. Забезпечувальні – норми-гарантії.

5. Декларативні – норми-оголошення.

6. Дефінітивні – норми-визначення.

7. Колізійні – норми-арбітри.

8. Оперативні – норми-інструменти.

III. За методом правового регулювання.

1. Імперативні – мають сугубо суворий, владний-категоричний характер, не допускають відхилень у регульованій поведінці (кримінальне, адміністративне право).

2. Диспозитивні – є присутнім автономний характер, що дозволяє учасникам самим домовитися по будь-якому питанню (цивільне, сімейне право).

3. Рекомендаційні норми – встановлюють варіанти бажаної для держави поведінки.

IV. За сферою дії.

1. Норми загальної дії – поширюються на всіх і на всю територію.

2. Норми обмеженої дії – мають межі, обумовлені територією, часом, суб’єктами.

3. Локальні нормативні розпорядження – діють у рамках окремих державних, суспільних або приватних структур

V. За часом.

1. Постійні (Конституція України).

2. Тимчасові (Закон про Державний бюджет України на 2000 рік).

VI. За колом осіб.

1. Діють на усіх, хто підпадає під їхню дію (Конституція України поширюється на всіх громадян України).

2. Діють на чітко позначену групу суб’єктів (Закон про загальний військовий обов’язок в Україні поширюється лише на осіб чоловічої статі).

Можна сказати, що правове регулювання – це врегулювання нормами права певних суспільних відносин. З цього витікає, що предметом правового регулювання є те, що регулює право (трудове право регулює трудові відносини). Як правило право регулює певну сферу суспільних відносин.

Предмет правового регулювання –це певні групи суспільних відносин, що входять у сферу правового регулювання. До них відносяться:

1. Відносини людей щодо обміну цінностями.

2. Відносини щодо владного управління суспільством.

3. Відносини щодо забезпечення правопорядку.

4. Інші правовідносини.

Метод правового регулювання –сукупність прийомів і способів, за допомогою яких право регулює суспільні відносини.

Методи бувають імперативними (характеризується точним дотриманням та субординацією) та диспозитивними (характеризуються можливістю вибору та рівноправністю сторін).

Способи: заборона (не можна робити: вбивати, красти тощо), дозвіл (можна робити: працювати, відпочивати тощо), зобов’язання (повинен робити: берегти природу, платити податки тощо), рекомендування (порада: що і як варто зробити).

Типи: загальнодозвільний (дозволене усе, крім…) і дозвільний (заборонено усе, крім…).

Правовий режим– це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні юридичних засобів і створює бажаний соціальний стан і конкретний ступінь сприятливості або несприятливості для задоволення інтересів суб’єктів права

Прикладами правових режимів є протекціонізм, режим найбільшого сприяння тощо.

Методи, способи і типи правового регулювання, а також правові режими є правовими засобами, за допомогою яких держава здійснює цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільні відносини.

Правове регулювання –це цілеспрямований вплив на поведінку людей і суспільні відносини за допомогою правових засобів. 55

Тема 6. Правотворчість

Співвідношення понять «форма» і «джерело» права.

Форма права – це спосіб вираження зовні державної волі, юридичних правил поведінки, спосіб об’єктування правових норм.

Іноді форми зовнішнього вираження норм права називають джерелами права, тим самим ототожнюючи поняття «форми» і «джерела» права. Однак, виходячи з загальноприйнятого значення слова «джерело», як «усякого початку або підстави, кореня і причини, вихідної точки», цей погляд не зовсім вірний, тому що друге поняття ширше першого.

Класифікація джерел права:

Виділяються наступні джерела права:

I. У матеріальному сенсі – матеріальні умови життя суспільства, що об’єктивно викликають виникнення права, необхідність правового регулювання і певної державної влади.

1. Матеріальні умови життя суспільства.

2. Форми власності.

3. Інтереси людей.

II. Як джерело пізнання – історичні документи, релігійні погляди, що дійшли до цього часу.

1. Тексти законів минулого.

2. Літописи.

3. Історичні хроніки.

III. В ідеологічному сенсі.

1. Правосвідомість.

2. Правові вчення.

3. Юридичні доктрини.

4. Погляди й ідеї.

IV. У формальному сенсі – сукупність способів зведення в закон волі політичних сил, що знаходяться при владі.

1. Нормативно-правовий акт.

2. Правовий звичай.

3. Юридичний прецедент.

4. Нормативний договір.

§ 2. Характеристика окремих форм права56

Правовий звичай.

Історично першою формою права був правовий звичай.

Правовий звичай –це санкціоноване державою історично сформоване правило поведінки, що міститься у свідомості людей і ввійшло до звички в результаті багатократного повторення тих самих дій і вчинків, що призводять до правових наслідків.

Державне санкціонування відбувається двома способами:

1. Відсилання до звичаю – шляхом указівки на звичай у нормативно-правовому акті.

2. Використанням звичаю в якості нормативної основи судового рішення.

В українській правовій системі роль правового звичаю, як джерела права, незначна.

Юридичний прецедент.

Як джерело права був відомий ще в Стародавньому Римі – т.зв. «преторське право». Суть його зводилася до того, що воля спеціальної посадової особи (претора) була здатна перебороти перешкоди, встановлені Законами XII таблиць («квирітське право»). Претор міг скасувати або змінити будь-який із законів квирітського права.

У сучасних умовах юридичний прецедент –судове або адміністративне рішення з конкретної юридичної справи, якому надається сила норми права, і яким керуються при розгляді схожих справ.

Розрізняються наступні види юридичних прецедентів:

1. Адміністративний прецедент – джерело права в сфері управлінської діяльності.

2. Судовий прецедент – джерело права, що означає визнання в суду правотворчої функції.

Юридичний прецедент поширений переважно в країнах загального права – Великобританії, США, Канаді, Австралії, Нової Зеландії й ін.

Нормативний договір.

Ще одним джерелом права є нормативний договір.

Нормативний договір– угода між правотворчими суб’єктами, у результаті якої виникає нова норма права.

Значення нормовстановлюючих договорів признається у всіх правових системах. Однак, на відміну від договорів-угод, дані угоди не носять персоніфікованого, індивідуально-разового характеру, їх зміст складає загальні правила поведінки (норми). На відміну ж від нормативно-правових актів, дані договори – результат угоди 57

рівноправних суб’єктів з приводу діяльності, що представляє їх загальний інтерес. Найбільше значення нормативний договір має для міжнародного і конституційного права.

Існує три різновиди меж дії нормативно-правових актів:

1. У часі.

2. У просторі.

3. За колом осіб.

Говорячи про дію нормативно-правових актів у часі,слід мати на увазі наступне:

1. Закон зворотної сили, як правило, не має. Виключення складає кримінальне законодавство, де зворотна сила закону має місце у випадку, якщо новий закон установлює більш м’яке покарання за злочин, ніж закон, що діяв дотепер.

2. Нормативно-правовий акт може втратити силу, але окремі його положення, норми права можуть застосовуватися до фактів, що мали місце під час його дії ( триваючі правовідносини).

Дія нормативно-правового акту в часіозначає, що нормативно-правовий акт набирає чинності з певного часу (після підписання, після опублікування, через певний термін) і припиняє діяти у певний час (після прийняття нового нормативно-правового акту, після закінчення певного терміна дії або при виконанні певної дії). 59

В залежності від дії нормативно-правового акту в часі, виділяються його наступні категорії:

1. Нормативно-правовий акт, виданий на невизначений термін (Конституція).

2. Нормативно-правовий акт, виданий на певний термін (Закон про Державний бюджет України).

Дія нормативно-правового акту в просторіозначає територіальне обмеження його дії, коли нормативно-правовий акт застосовується на тій території, на яку поширюється суверенітет держави або компетенція відповідних органів.

За дією в просторі розрізняються наступні види нормативно-правових актів:

1. Нормативно-правові акти, що діють на всій території держави (включаючи право екстериторіальності, тобто право на територію посольств).

2. Нормативно-правові акти, що діють на визначеній території (суб’єкти федерації, адміністративно-територіальні одиниці).

3. Локальні нормативні акти (діють на рівні міст, селищ, сіл тощо).

Дія нормативно-правових актів за колом осібозначає, що нормативно-правовий акт поширюється на певну категорію громадян.

Існує дві класифікації даної категорії актів:

I. Дана в міжнародному праві.

1. Право ґрунту – поширюються на всіх (громадян держави, іноземних громадян і осіб без громадянства)

2. Право крові – поширюються лише на громадян держави (наприклад, України).

II. Дана в національному праві.

1. Поширюється на усіх.

2. Поширюється на окремі категорії осіб.

Поняття правотворчості

Правотворчість –це організаційно оформлена, установлена процедурна діяльність державних органів по створенню норм права або по визнанню правовими сформованих правил поведінки, діючих у суспільстві.

Принципи правотворчості –це основні засади здійснення правотворчої діяльності.

Сучасні принципи правотворчості: 60

1. Принцип законності – розробка і прийняття нормативно-правових актів із дотриманням правової процедури, що не виходить за межі компетенції органів, які їх приймають, а також відповідність нормативних актів конституції країни і чинному законодавству.

2. Принцип науковості – підготовка і прийняття проекту нормативно-правового акту здійснюється за участю представників різних наук.

3. Принцип використання правового досвіду – будь-який розроблений нормативний акт повинен спиратися на уже відомий позитивний досвід держави і цивілізації в цілому.

4. Принцип демократизму – виявляє прагнення і волю народу (референдум).

5. Зв’язок із практикою.

Види правотворчості:

I. Традиційна класифікація.

1. Правотворчість компетентних державних органів і посадових осіб (парламенту, уряду тощо).

2. Безпосередня правотворчість народу (рішення, прийняті на референдумі).

3. Санкціонування норм, при якому процес їх створення проходить поза державою (санкціонування державою звичаїв, рішень правлячої партії тощо).

II. Виходячи з особливостей юридичної природи процесу створення норм права різними органами держави.

1. Правотворчість вищих органів державної влади (парламенту, уряду, глави держави).

2. Підзаконна правотворчість (губернаторів, міністерств тощо).

Правотворчий процес

Правотворчий процес –це процес створення норм права.

Як правило, правотворчий процес може класифікуватися залежно від видів нормативно-правових актів: процес створення закону (законотворчій процес), процес створення указу, постанови тощо.

Законотворчий процес складається з чотирьох етапів:

I. Допроектний етап – у суспільстві виявляється потреба у врегулюванні нормами права соціальної проблеми.

II. Проектний етап. Він складається з наступних стадій (тобто етапів, що вирішують проміжні завдання):

1. Внесення в законотворчий орган проекту закону суб’єктом законодавчої ініціативи.

2. Розгляд проекту закону в комісіях і комітетах законотворчого органу з метою проаналізувати його зміст з різних позицій і запропонувати більш надійні засоби правового впливу.

III. Етап прийняття норми права. Він складається з наступних стадій:

1. Обговорення законопроекту по палатах або на спільному засіданні палат законотворчого органу чи у парламенті.

2. Прийняття законопроекту в остаточному читанні.

IV. Етап підписання закону та його опублікування. Найчастіше нормативно-правовий акт підписується главою держави. Іноді – головою уряду або спікером парламенту. Щодо опублікування, то акт, що не публікується не має юридичної сили. Саме тому може діяти презумпція знання закону: ніхто не звільняється від відповідальності під приводом того, що він не знав закону.

Правовідносини –це виникаючий на основі норм права суспільний зв’язок, учасники якого мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки, забезпечені державою.

До ознак правовідносин можна віднести наступні:

1. Правовідносини – це відносини суспільні.

2. Правовідносини існують у нерозривному зв’язку з юридичними нормами, що виступають нормативною базою їх виникнення, зміни і припинення.

3. Учасники правовідносин зв’язані взаємними юридичними правами й обов’язками, що виникають у суб’єктів права при настанні певних юридичних фактів.

4. Для правовідносин властива визначеність, індивідуалізованість.

5. Правовідносини носять вольовий характер.

6. Правовідносини охороняються державою.

Правовідносини класифікуються по-різному:

I. За галузями права.

1. Конституційні.

2. Цивільно-правові.

3. Адміністративні.

4. Кримінальні.

5. Трудові.

6. Сімейні.

7. Правовідносини інших галузей права.

II. За змістом.

1. Регулятивні – правовідносини, що регулюються регулятивними нормами (трудові права й обов’язки за договором).

2. Охоронні – правовідносини, що регулюються охоронними нормами права (кримінальна відповідальність за злочин).

III. За ступенем індивідуалізації.

1. Відносні – поіменно визначені всі учасники правовідносин (правовідносини купівлі-продажу).

2. Абсолютні – визначена лише одна сторона (правовідносини власності).

IV. За характером обов’язку.

1. Пасивного типу – виникають на основі забороняючих норм, що виражають статичну, закріпляючу функцію права (правовідносини власності).

2. Активного типу – виникають на основі зобов’язальних та управомочуючих норм і виражають динамічну функцію права (податкові правовідносини – обов’язок сплатити конкретну суму податку).

Загальна характеристика суб’єктів права

Поняття, характеристика і види суб’єктів права

Суб’єктами правовідносинабо суб’єктами праває індивіди або організації, що, на підставі юридичних норм, можуть бути учасниками правовідносин, тобто носіями суб’єктивних прав і обов’язків.

Основною характеристикою суб’єктів права є їх правосуб’єктність,тобто передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин. Вона складається з двох елементів:

1. Правоздатність –здатність мати права й обов’язки (з’являється в момент народження і припиняється в момент смерті).

2. Дієздатність –здатність своїми діями здійснювати права й обов’язки. Виділяється два види дієздатності:

а) Угодоздатність –здатність укладати цивільно-правові угоди.

б) Деліктоздатність –здатність відповідати за свої вчинки.

Залежно від віку розрізняють наступні види дієздатності:

1. Недієздатність –суб’єкти права можуть укладати лише дрібні побутові угоди (до 15 років).

2. Відносна дієздатність –суб’єкти права можуть мати свої кошти, але розпоряджаються ними за згодою батьків або опікунів (від 15 до 18 років).

3. Повна дієздатність –суб’єкти права самостійно здійснюють всі угоди (з 18 років).

Крім того, у певних випадках дієздатність може бути обмежена в судовому порядку (для психічних хворих або осіб, що страждають від алкогольної або наркотичної залежності).

Розрізняються наступні категорії суб’єктів правовідносин:

I. Індивіди.

1. Громадяни держави.

2. Іноземні громадяни.

3. Особи без громадянства (апатриди).

4. Особи з подвійним громадянством (біпатриди).

II. Організації.

1. Державні організації.

а) Державні органи.

б) Державні установи і підприємства.

в) Держава.

2. Недержавні організації.

а) Громадські організації.

б) Господарські організації.

в) Релігійні організації.

III. Соціальні спільноти і інститути.

1. Народ.

2. Нація.

3. Населення регіону.

4. Трудовий колектив.

5. Родина.

Правовий статус особи.

Категорія особи(мається на увазі так звана “фізична особа”) виявляється потрійно: як людина, як громадянин і як особистість.

Людина –продукт природи, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури.

Громадянин –людина, що відноситься до населення конкретної держави і наділена нею юридичним статусом.

Особистість –індивід як продукт суспільства, що має стійку систему соціально значимих рис.

Крім того, існує ще категорія юридичних осіб, тобто організацій, “які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражі або в третейському суді”. 67

Говорячи про правовий статус особи, слід мати на увазі, що в його структуру входять такі елементи, як основні права, свободи, обов’язки тощо.

Основне право –користування конкретними соціальними благами (право на освіту).

Свобода –абстрактна ступінь володіння і вибору поведінки (свобода пересування).

Основний обов’язок –установлена Конституцією для задоволення життєвих інтересів усіх членів суспільства необхідність, що наказує кожній особі певний вид і міру належної поведінки, і відповідальність у випадку її невиконання.

Види прав, свобод та обов’язків:

I. Особисті права і свободи.

II. Політичні права і свободи.

III. Громадянські права і свободи.

1. Соціально-економічні права і свободи.

2. Культурні права і свободи.

IV. Обов’язки.

Таким чином, правовий статус особи –це юридично закріплений стан особи в суспільстві, що виражається у певній системі її прав, обов’язків та відповідальності.

Об’єкт правовідносин –це те реальне благо, на використання або охорону якого спрямовані суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Розрізняються наступні види об’єктів:

1. Об’єкти права власності (речі) –предмети матеріального світу, що мають просторові межі чи грошовий еквівалент.

2. Об’єкти зобов’язального права (поведінка) –дії або бездіяльність, а також результати діяння.

3. Об’єкти авторського права (предмети духовної творчості) –витвори мистецтва, науки, культури.

4. Особисті немайнові блага –ім’я, честь, гідність.

Зміст правовідносин має двоїстий характер. Розрізняють юридичний і фактичний зміст.

Юридичний зміст правовідносин –це можливість певних дій управомоченої особи, а також необхідність певних дій або необхідність утриматися від певних дій зобов’язаної особи, а фактичний зміст –самі дії, у яких реалізуються права й обов’язки. 68

Таким чином, юридичний зміст правовідносин – це суб’єктивні права і юридичні обов’язки.

Суб’єктивне право –це передбачена для управомоченої особи з метою задоволення її інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших осіб.

Юридичний обов’язокє запропонована зобов’язаній особі і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якій вона повинна слідувати в інтересах управомоченої особи.

Юридичні факти, презумпції і фікції

Юридичний факт –конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Класифікація юридичних фактів:

I. За вольовою ознакою.

1. Події – це юридичні факти, що не залежать від волі та свідомості особи.

2. Діяння – це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості особи.

а) Дії – це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості особи і виражаються в активній поведінці.

б) Бездіяльність – це юридичні факти, що залежать від волі та свідомості особи і виражаються в пасивній поведінці.

II. За правовими наслідками.

1. Правостворюючі. Конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов’язує виникнення правовідносин.

2. Правозмінюючі. Конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов’язує зміну правовідносин.

3. Правоприпиняючі. Конкретна життєва обставина, із настанням якої норма права пов’язує припинення правовідносин.

III. За юридичною природою.

1. Правомірні.

а) юридичні акти – зовні виражені рішення людей, спрямовані на досягнення правового результату. 69

б) юридичні вчинки – фактична поведінка людей, що складають зміст реальних життєвих відносин.

2. Неправомірні.

а) Злочини – юридичні факти, що караються в кримінальному порядку (вбивство).

б) Проступки – юридичні факти, що не караються в кримінальному порядку (прогул).

Презумпція –припущення про факт, існування або відсутність якого передбачається встановленим або не встановленим.

Розрізняються презумпції:

I. За сферою дії.

1. Загальноправові.

2. Міжгалузеві.

3. Галузеві.

4. Правових інститутів.

II. За можливістю спростування.

1. Незаперечні.

2. Спростовні.

Правова фікція –фактично неіснуюче положення, що має юридичне значення в силу того, що право визнає його існуючим.

Так, в українському законодавстві, днем смерті громадянина, оголошеного мертвим, вважається день набуття законної сили рішення суду про оголошення його мертвим.

Тема 8. Система права і законодавства

Система права

Система права –це внутрішня структура права, що відображає об’єднання і диференціацію юридичних норм.

Існує декілька класифікацій системи права:

I. З точки зору генетичного підходу.

1. Приватне – спрямоване на задоволення потреб і захист інтересів окремих осіб (цивільне, трудове, сімейне право).

2. Публічне – охороняє загальні інтереси держави (конституційне, адміністративне, кримінальне право).

II. З точки зору історичного підходу.

1. Звичаєве (традиційне) право. Сукупність звичаїв, що регулюють певну галузь права.

2. Прецедентне право. Сукупність юридичних (як правило, судових) прецедентів, що регулюють ту чи іншу галузь права.

3. Договірне право. Сукупність нормативних (як правило міжнародних) договорів, що регулюють певну галузь права (як правило, міжнародне право).

4. Право законів (кодифіковане, статутне, декретне право). Сукупність норм права, що закріплені в нормативно-правових актах, які регулюють певну галузь права.

III. З точки зору предмету і методу правового регулювання.

1. Галузі– сукупність правових норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин.

а) Профілюючі галузі: конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право. Як правило, характеризуються чітким предметом та методом правового регулювання.

б) Спеціальні галузі: сімейне, трудове, фінансове, виправно-трудове право і право соціального забезпечення. Спеціальні галузі виділилися з профілюючих: сімейне – з цивільного, фінансове – з адміністративного тощо.

в) Комплексні галузі: аграрне право, господарське право, екологічне право. Багато авторів вважає, що комплексних галузей не існує, є лише комплексна система законодавства. На противагу їм інші наполягають, що комплексні галузі поєднують у собі предмет та методи профілюючих чи спеціальних галузей. Так, наприклад, господарське право поєднує у собі методи адміністративного та цивільного права.

2. Підгалузі– сукупність однорідних інститутів права, що регулюють більш вузьку, ніж галузь, групу суспільних відносин (податкове право – підгалузь фінансового права; авторське право – підгалузь цивільного права тощо).

3. Інститути– частина галузі права, що складається з норм, які впливають на певний вид однорідних суспільних відносин.

а) галузеві (інститут дарування) і міжгалузеві (інститут договору). 71

б) регулятивні (інститут купівлі-продажу) і охоронні (інститут цивільно-правової відповідальності).

в) матеріальні (інститут спадкування) і процесуальні (інститут притягнення до кримінальної відповідальності).

Система законодавства

Під системою законодавстварозуміють сукупність нормативно-правових актів, у яких об’єктивуються внутрішні змістовні і структурні характеристики права.

Залежно від основи можна виділити наступні системи законодавства:

1. Горизонтальна –галузева структура системи законодавства, що обумовлена предметом правового регулювання – фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію з’являються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (трудове законодавство – трудове право).

2. Вертикальна –ієрархічна структура системи законодавства, що відображає ієрархію органів державної влади і нормативно-правових актів за їх юридичною чинністю (Конституція  закони  підзаконні акти).

3. Комплексна– складається в залежності від об’єкту правового регулювання і системи державного управління (транспортне законодавство).

Поняття і види тлумачення

Тлумачення права –це інтелектуально-вольова діяльність по встановленню справжнього змісту правових актів з метою їх реалізації й удосконалювання.

Мета тлумаченняполягає в тому, щоб з’ясувати точний зміст юридичних правил, правових розпоряджень, що містяться в нормативно-правових актах.

Об’єктами тлумаченнявиступають юридичні нормативні акти як письмові акти-документи, що містять норму права. 72

Процес тлумаченняскладається з двох стадій: з’ясування і роз’яснення. Тлумачення, як інтелектуально-розумовий процес, спрямований на пізнання юридичної норми, називається з’ясуванням.З’ясування – тлумачення для себе. У тому випадку, коли суб’єкт тлумачення в тій або іншій формі виражає результати з’ясування для інших осіб, має місце роз’яснення.

Існує дві класифікації тлумачення: за суб’єктами та за об’ємом.

Розрізняється два види тлумачення за суб’єктами:

I. Офіційне.

1. Легальне – тлумачення вищих судових органів.

2. Автентичне – тлумачення органа, що видав акт.

3. Правозастосувальне – як правило, це – тлумачення правозастосовчих органів.

II. Неофіційне.

1. Повсякденне – тлумаченням займається будь-який суб’єкт права.

2. Професійне – тлумачення дають фахівці-юристи.

3. Доктринальне – тлумачення проводиться вченими-юристами.

Крім того, існує ще два різновиди тлумачення:

1. Нормативне – дається офіційне роз’яснення норми в цілому безвідносно її реалізації.

2. Казуальне – норма інтепретується щодо конкретного випадку.

Щодо тлумачення за об’ємом,тобто з’ясування співвідношення між дійсним змістом норми та її текстуальним виразом, то розрізняються наступні види тлумачення:

1. Буквальне(адекватне) тлумачення означає відповідність словесного виразу норми права її дійсному змісту.

2. Розширювальнетлумачення – зміст норми, що тлумачиться, виявляється ширшим її текстуального виразу.

3. Обмежувальнетлумачення – зміст норми права виявляється вужчим її текстуального виразу.

Розширювальне та обмежувальне тлумачення – результат недосконалості законодавства.

Способи (прийоми) тлумачення правових норм

Під способами тлумаченнярозуміється сукупність прийомів і засобів, використовуваних для встановлення змісту норми права.

Основними способами тлумачення є: 73

1. Граматичний –сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з’ясування тексту на основі даних філології, правил мови.

2. Логічний –сукупність спеціальних прийомів, заснованих на безпосередньому використанні законів і правил формальної логіки.

3. Систематичний –сукупність спеціальних прийомів, обумовлених системністю права і законодавства, і спрямованих на аналіз системних зв’язків нормативного положення, що тлумачиться, з іншими елементами системи права і системи законодавства.

4. Історико-політичний –сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на аналіз історичної ситуації, соціально-економічних і політичних чинників, що зумовили видання нормативно-правового акту і вплинули на волю законодавця.

5. Телеологічний (цільовий) –сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з’ясування мети видання нормативно-правового акту.

6. Функціональний –сукупність спеціальних прийомів, що враховують умови і чинники, при яких реалізується нормативно-правовий акт.

7. Спеціально-юридичний –сукупність спеціальних прийомів, заснованих на юридичних знаннях (юридичних понять, термінів, юридичних конструкцій, закономірностей правового регулювання, правил юридичної техніки тощо).

Використавши різні способи тлумачення, інтерпретатор може правильно і повно виявити волю законодавця, викладену в тексті нормативного акту.

Тема 10. Реалізація і застосування права

Реалізація права

Реалізація права –це здійснення юридично закріплених і гарантованих державою можливостей, проведення їх у життя в діяльності людей та їх організацій.

Можна сказати, що правова норма реалізується тоді, коли вона втілюється у фактичній правомірній поведінці суб’єктів. 74

Суб’єктами реалізації права є ті особи, на яких воно поширює свою дію, тобто суб’єкти права. Об’єктом реалізації виступає система законодавства, наявний масив нормативно-правових актів.

Реалізація права, як процес втілення права в життя містить у собі:

1. Юридичні механізми реалізації права.

2. Форми безпосередньої реалізації права, коли фактичні життєві відносини знаходять юридичну форму.

Юридичні механізми реалізації права різноманітні, їх зміст визначається особливостями правової системи тієї чи іншої країни.

Безпосередня реалізація,тобто здійснення права у фактичній поведінці відбувається в трьох формах:

1. Дотримання заборон –пасивне дотримання вже існуючих заборон.

2. Виконання обов’язків– активна поведінка, що спрямована на виконання взятих на себе суб’єктом обов’язків.

3. Використання суб’єктивного права.Здійснюється в наступних формах:

а) фактичні дії (власник речі використовує її за прямим призначенням);

б) юридичні дії (дарування);

в) вимоги до зобов’язаної особи (вимога до боржника повернути борг);

г) позов – звернення до компетентного державного органу (наприклад, до суду) за захистом порушеного права.

Проблема методів (способів) реалізації права – це проблема формування у громадян, посадових осіб і організацій мотивів до виконання і дотримання юридичних норм.

Існує три основних методи:

1. Стимулювання.

2. Переконання.

3. Примус.

Застосування права

Застосування права (застосування правових норм) –це здійснювана компетентними державними органами, уповноваженими на це громадськими об’єднаннями або їх посадовими особами організаційно-правова діяльність, результатом якої є встановлення піднормативних, формально обов’язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб’єктів. 75

Ознаки застосування права:

1. Здійснюється органами або посадовими особами, наділеними функціями державної влади.

2. Має індивідуальний характер.

3. Спрямовано на встановлення конкретних правових наслідків – суб’єктивних прав, обов’язків і відповідальності.

4. Реалізується в спеціально передбачених процесуальних формах.

5. Завершується винесенням індивідуального юридичного рішення.

Види застосування права:

1. Позитивне –правозастосування, що здійснюється як обов’язкова умова нормальної реалізації деяких регулятивних норм (призначення пенсії).

2. Юрисдикційне –застосування санкцій охоронних норм за порушення диспозиції (відповідальність за крадіжку).

Як складний процес, правозастосування розпадається на ряд стадій,тобто відрізків процесу, що мають своє проміжне завдання і в силу цього мають відносну самостійність і завершеність.

Виділяються три основні стадії застосування права:

I. Встановлення фактичних обставин справи. Ця стадія протікає як процес доведення наявності або відсутності юридично значимих обставин (складовий предмет доведення) за допомогою фактів-доказів.

II. Формування юридичної основи справи. Воно містить у собі наступні правозастосувальні дії:

1. Вибір юридичної норми, що підлягає застосуванню.

2. «Вища критика» – перевірка дійсності норми у часі, просторі та за колом осіб.

3. «Нижча критика» – перевірка правильності тексту нормативно-правового акту.

4. З’ясування змісту норми права за допомогою тлумачення.

III. Вирішення справи – процес, що може бути розглянутий і як формально-логічний, і як творчий, і як державно-владний.

За результатами правозастосування виноситься акт застосування права. Тому в своєрідною додатковою стадією може виступити державно-примусова реалізація акту застосування права.

§ 3. Акти правозастосування76

Акт застосування права –це правовий акт компетентного органу або посадової особи, виданий на підставі юридичних фактів і норм права, що визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності конкретних осіб.

Особливості актів правозастосування:

1. Вони видані компетентними органами або посадовими особами.

2. Вони строго індивідуальні.

3. Вони виконують функції індивідуального регулювання.

4. Їхня реалізація забезпечується державним примусом.

Класифікація актів застосування права:

I. За суб’єктами прийняття.

1. Акти органів державного управління.

2. Акти контрольно-наглядових органів.

3. Акти судових органів.

4. Акти органів місцевого самоврядування.

II. За способом прийняття.

1. Прийняті колегіально.

2. Прийняті одноосібно.

III. За характером правового впливу.

1. Регулятивні.

2. Охоронні.

IV. За значенням у процесі застосування права

1. Допоміжні.

2. Основні.

V. За формою.

1. Мають вид окремого документу. До таких актів належить вирок суду.

2. Резолюція на інших матеріалах справи. До таких актів належить затвердження прокурором обвинувального висновку.

3. Усний вигляд. До таких актів належить накладення штрафу за проїзд без квитка.

Вимоги до актів правозастосування:

1. Обгрунтованості.

2. Законності.

Структура акту застосування права:

1. Вступна частина. Складається з елементів: найменування акту; орган (посадова особа), що видав акт; час видання; адресат (на кого спрямовано акт).

2. Описова частина. Складається з фактичних обставин справи, доказів тощо.

3. Мотивувальна частина. Аргументація і обгрунтування прийнятого рішення.

4. Резолютивна частина (рішення в справі).

Юридичні колізії –протиріччя між правовими нормами, що регулюють ті ж самі суспільні відносини.

Види колізій:

1) між Конституцією і всіма іншими актами (вирішується на користь Конституції);

2) між законами і підзаконними актами (вирішується на користь законів);

3) між актами того самого органу (застосовується пізніше прийнятий акт);

4) між актами, прийнятими різними органами (застосовується акт, що має більш високу юридичну чинність);

5) між загальним і спеціальним актом (якщо вони прийняті одним органом, то застосовується останній, а якщо різними – то перший).

Способи розв’язання колізій:

1) Прийняття нового акту.

2) Скасування старого акту.

3) Внесення змін у діючі акти.

4) Систематизація законодавства.

5) Референдуми.

6) Тлумачення.

7) Переговорний процес через погоджувальні комісії.

8) Інші.

Тема 11. Правосвідомість

Поняття, структура і види правосвідомості

Правосвідомістьє сукупністю уяв і почуттів, що виражають ставлення людей до права і правових явищ у громадському житті. 78

Правосвідомість – складне структурне утворення, у якому можна виділити раціональні компоненти, що зазвичай називаються правовою ідеологією.

Правова ідеологія –це ідеї, теорії, переконання, поняття, погляди, що виражають ставлення людей до діючого і бажаного права.

Основу правової ідеології повинна складати державно-правова ідеологія, тобто загальноприйнята (прийнята в даному суспільстві) система політичних і правових ідей. Правова ідеологія тісно пов’язана з юриспруденцією (юридичною наукою), що додає їй теоретичний, систематизований характер.

У правосвідомості можна також виділити емоційні структурні компоненти, що називаються правовою психологією.

Правова психологія –це почуття, емоції, переживання, що мають люди з приводу тих чи інших проявів права: видання правових норм, їх реалізації, законності тощо.

Можна сказати, що правова психологія є, свого роду, почуттям права і законності. Вона складається стихійно і носить неформальний, несистематизований характер. В той же час у правосвідомості правова психологія як би займає перше місце, порівняно з правовою ідеологією. Це пов’язано з тим, що, як правило, правові почуття й емоції виникають раніше, ніж правові ідеї. Правова психологія визначає повсякденну ціннісну орієнтацію суб’єктів у правовій сфері.

Аналіз ставлення людей до нормативно-правового акту дозволяє виділити в правосвідомості наступні елементи:

1. Інформаційний –наявність у свідомості того чи іншого суб’єкту певного об’єму інформації про нормативний акт. Ця інформація може бути як повною і всебічною, так і поверхневою, отриманою з чиїхось слів.

2. Оцінний –отримавши інформацію про нормативний акт, людина якось до нього ставиться, якось оцінює, порівнює з власними цінностями.

3. Вольовий –дізнавшись про нормативний акт і оцінивши його, людина вирішує, що вона буде робити в умовах, передбачених законом.

Класифікація правосвідомості:

I. За соціальним рівнем.

1. Повсякденна – властива основній масі членів суспільства, формується на базі повсякденного життя громадян у сфері правового регулювання.

2. Професійна – складається в ході спеціальної підготовки, у процесі здійснення юридичної діяльності (правосвідомість юристів).

3. Наукова – характерна для дослідників, науковців, що займаються питаннями дослідження правового регулювання суспільних відносин (правознавство).

II. За суб’єктами (носіями) – з точки зору масовості.

1. Індивідуальна – правосвідомість конкретного індивіда.

2. Групова – колективні уяви і почуття формальних і неформальних груп, верств суспільства, професійних співтовариств, злочинних угруповань.

3. Масова – характерна для нестабільних, тимчасових об’єднань людей.

4. Суспільна – правові погляди націй і народностей.

Правова культура.

Під правовою культуроюрозуміється обумовлений всім соціальним, духовним, політичним і економічним ладом якісний стан правового життя суспільства, що виражається в досягнутому рівні розвитку правової діяльності, нормативно-правових актів, правосвідомості і, в цілому, у рівні правового розвитку суб’єкта (людини, різних груп, усього населення), а також ступеня гарантованості державою і громадянським суспільством свобод і прав людини.

Структура правової культури досить умовна. Проте в неї входять наступні елементи:

I. Рівень розвитку всієї системи джерел права – текстів документів, у яких виражається і закріплюється право в даному суспільстві.

II. Рівень розвитку правосвідомості населення. Даний елемент складається з наступних компонентів:

1. Глибина освоєння населенням правових феноменів.

2. Глибина інформованості населення в правовому відношенні.

3. Глибина емоційного ставлення населення до закону, суду тощо.

III. Рівень розвитку правової діяльності. Складається з наступних видів діяльності:

1. Теоретична – діяльність учених-юристів.

2. Освітянська – діяльність студентів і слухачів юридичних шкіл, вузів тощо.

3. Практична – правотворчість, правореалізація і застосування права.

Правове виховання.

Правова культура формується до допомогою правового виховання.

Правове виховання –це цілеспрямована діяльність по трансляції (передачі) від одного покоління до іншого правової культури, правового досвіду, правових ідеалів і механізмів розв’язання конфліктів у суспільстві.

Правове виховання тісно пов’язано з правовим навчанням: виховання не може відбуватися без навчання, а навчання так чи інакше робить і виховний ефект.

Антиподи правової культури.

Антиподами правової культури є правовий нігілізм та правовий ідеалізм.

Правовий нігілізм– це негативне ставлення до права, закону і правових форм організації суспільних відносин.

Класифікації правового нігілізму.

I. За проявами:

1. Навмисне порушення законів та підзаконних нормативно-правових актів.

2. Масове недотримання і невиконання юридичних розпоряджень.

3. Видання суперечливих правових актів.

4. Підміна законності доцільністю.

5. Конфронтація представницьких і виконавчих структур.

6. Порушення прав людини.

7. Теоретична форма правового нігілізму.

II. За формою:

1. Пасивна форма нігілізму – байдужне ставлення до права, явна недооцінка його ролі і значення.

2. Активна форма нігілізму – усвідомлено вороже ставлення до права.

Правовий ідеалізм –перебільшення реальних регулятивних можливостей правової форми.

Одним з основоположників правового ідеалізму був Платон. Правовим ідеалістом був Петро I. Його законами наказувалося ткати полотна визначеної ширини, під страхом каторги заборонялося виробляти шкіру дьогтем, жати наказано не серпами, а косами і т.п. 81

Тема 12. Законність, правопорядок і дисципліна

Сутність законності, правопорядку і дисципліни

Законність.

Законність –це правовий режим у державі, за якого діяльність державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюється відповідно до вимог закону.

Принципи законності –це основні ідеї, засади, що виражають зміст законності.

Існує 4 принципи законності:

1. Верховенство законності –верховенство закону в системі нормативно-правових актів.

2. Єдність законності (загальність) –єдина спрямованість правотворчості і правозастосування в територіальному і суб’єктивному плані.

3. Доцільність законності –необхідність вибору строго в рамках закону оптимальних, відповідаючих цілям і завданням суспільства варіантів здійснення правотворчої і правозастосовчої діяльності (поведінки).

4. Реальність законності –це досягнення фактичного виконання правових розпоряджень в усіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їхнє порушення.

Законність виконує ряд функцій:

1. Регулятивна –законність вказує, якою саме повинна бути поведінка в процесі правотворчості та правореалізації.

2. Забезпечення прав і свобод людини і громадянина –законодавець зобов’язаний спрямовувати свою діяльність тільки на розширення прав і свобод.

3. Забезпечення принципу верховенства права і правового закону –видання правомірних індивідуально-правових актів.

4. Правова соціалізація людини –виховання у громадян законослухняної поведінки.

5. Гуманізація суспільних відносин –непримиренність громадян до свавілля і беззаконня з боку органів державної влади.

Велике значення для законності має презумпція невинуватості –закріплене в праві припущення, відповідно до якого кожен обвинувачуваний у скоєнні злочину вважається невинуватим, доки його вина не буде доведена в передбаченому законом порядку і установлена вироком суду, що вступив в законну силу. 82

Правопорядок.

В результаті виконання вимог законності складається правопорядок.

Правопорядок –це певний стан урегульованості суспільних відносин, що виник внаслідок суворого і неухильного виконання і дотримання норм права.

Якщо законність, як режим правомірності, означає вимогу дотримання, виконання правових норм і сам процес їх реалізації, то правопорядок – це фактичний стан упорядкованості суспільних відносин.

Правопорядок є частиною суспільного порядку, але складається він у результаті регулятивної дії не всіх соціальних норм, а лише норм права.

Дисципліна.

Дисципліна –це точне, своєчасне і неухильне додержання встановлених правовими та іншими соціальними нормами правил поведінки у державному і суспільному житті.

Дисципліна може бути державною, громадською, партійною, договірною, технологічною, військовою тощо. Особливий інтерес в рамках теорії держави і права являє собою дисципліна державна.

Державна дисципліна –це точне і неухильне дотримання всіма органами державної влади і місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, посадовими і службовими особами, а також громадянами встановлених державою правил поведінки, діяльності, стосунків, а також своєчасне виконання державних завдань та зобов’язань.

Говорячи про співвідношення законності і правопорядку, важливо мати на увазі наступне:

1. Неможливо домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалювання правового регулювання і забезпечення законності.

2. Зміцнення законності неминуче і закономірно привоздить до зміцнення правопорядку.

3. Конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності.

Різниця в змісті законності і правопорядку залежить від її елементів (сторін):

1. Предметної (носії законності – те, що повинно відповідати правовим вимогам).

2. Суб’єктної (склад суб’єктів, на яких поширюється право вимагати дотримання правових розпоряджень від інших осіб і обов’язок такого ж дотримання).

3. Нормативної (коло правових розпоряджень є обов’язковим для виконання).

Гарантії законності

Гарантії –комплекс засобів і способів, спрямованих на забезпечення суворого і неухильного дотримання і виконання норм права всіма учасниками суспільних відносин.

Види гарантій:

I. Загальні.

1. Економічні – юридична рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб’єктів суспільних відносин.

2. Політичні – розвинута система народовладдя, свобода самовизначення особистості, об’єднання громадян в організації за різними інтересами.

3. Ідеологічні – комплекс морально-правових уяв про необхідність і користь законослухняної поведінки.

II. Спеціально-юридичні – система правових засобів і інститутів права, за допомогою яких забезпечується дотримання і виконання законів.

1. Обов’язок держави та інших суб’єктів суспільних відносин строго дотримувати і виконувати закони при здійсненні своєї діяльності.

2. Нормативне роз’яснення законів.

3. Норми, що регулюють державний примус.

4. Норми, що передбачають юридичні санкції.

5. Індивідуально-правові акти.

6. Конституційно-правові засоби. До таких засобів відноситься наявність Конституційного суду, а також принцип “Конституція – закон прямої дії”.

Прогнози розвитку законності в умовах формування правової держави.

I. Послідовне розширення предметного боку законності, тобто кола тих об’єктів, що придбають властивості

законності. Мається на увазі, що принцип «Дозволяється все, що законом не заборонено» буде розширено до меж. Це означає, що буде розроблено певний перелік заборон. Все, що не ввійде до цього переліку, стане дозволеним, а отже законним.

II. Зміна в суб’єктному боці законності – абсолютна (тобто для усіх) реальність права вимагати дотримання законності від інших і обов’язок строго дотримувати правові розпорядження. Мається на увазі, що кожен матиме право вимагати дотримання правових розпоряджень від будь-якого суб’єкта права.

III. Удосконалювання нормативного боку законності буде здійснюватися в трьох напрямках:

1. Зміст законодавства все більшою мірою буде відповідати реальним умовам і прогресивним тенденціям розвитку суспільства. Зараз Україна формує демократичну, соціально-правову державу, здійснює адміністративну реформу, йде шляхом формування постіндустріального громадянського суспільства. В минуле йде адміністративно-командна система. Тому зміст законодавства повинен відповідати тим тенденціям, що відбуваються сьогодні в Україні.

2. Буде поліпшуватися сам правотворчій процес, що пов’язано, насамперед, з його демократизацією, участю в ньому широких верств громадськості, з розширенням наукової бази. Принципи науковості, використання правового досвіду та демократизму виявляють, що підготовка і прийняття проекту нормативно-правового акта здійснюється за участю представників різних наук, а будь-який знову розроблений нормативний акт повинен спиратися на уже відомий позитивний досвід держави і цивілізації в цілому. При цьому все більшою мірою виявляється прагнення і воля народу.

3. Докорінно зміниться структура законодавства: основним джерелом справді стане закон. Правда, це не означає, що зникнуть підзаконні нормативно-правові акти. Мова йде про те, що закон, який регулює найважливіші сторони життя суспільства стане основним джерелом права, якому повністю відповідатимуть підзаконні акти. Останні ж будуть конкретизувати закони.

Співвідношення законності і демократії. 85

1. Справжня правова законність передбачає як видання, так і дотримання, виконання тільки демократичних за змістом законів;

2. Законність у правовій державі повинна спиратися на дійсно демократичну рівність громадян перед законом, рівність їх основних прав і свобод, рівність правової охорони і захисту;

3. Законність припускає існування демократичного порядку підконтрольності державного апарата народу;

4. Дотримання законності є необхідною умовою охорони демократичних прав і свобод громадян;

5. Для найбільш повного й адекватного вираження в правових нормах інтересів і волі різних верств населення і народу в цілому, необхідно діяти в рамках законності, тобто строго дотримувати встановлену законом демократичну процедуру прийняття законів;

6. Законність покликана охороняти інститути демократії від проявів сваволі з боку посадових осіб державних органів, а також громадян, і в такий спосіб забезпечувати демократизм у діяльності державного механізму, політичної системи, плюралізм у всіх сферах суспільного і державного життя;

7. Законність сприяє діяльності всіх суб’єктів політичного життя в рамках конституційно-правового порядку, виступає гарантом захисту від монополізації права на здійснення політичної влади якоюсь структурною частиною державної влади.

Тема 13. Правова поведінка і юридична відповідальність

Суть правової поведінки.

Правова поведінка –це соціально значима усвідомлена поведінка індивідуальних і колективних суб’єктів, що регулюється нормами права і має юридичні наслідки.

Правова поведінка має ряд ознак:

I. Загальні ознаки правової поведінки.

1. Соціальна значимість – у силу своєї соціальної значимості всякий людський вчинок породжує реакцію тих, хто знаходиться навколо людини: схвалення або осуд.

2. Психологізм, суб’єктивність – залежно від співвідношення своїх дій із наявними нормами, суб’єкт приймає рішення, що визначає напрямок і інтенсивність поведінки.

II. Юридичні ознаки правової поведінки.

1. Правова регламентація – як об’єктивні, так і суб’єктивні моменти поведінки відображаються в правових розпорядженнях.

2. Підконтрольність політичних партій державі в особі правозастосувальних і правоохоронних органів (не можеш – навчимо, не хочеш – змусимо).

3. Наявність юридичних наслідків як позитивного, так і негативного характеру.

Види правової поведінки:

1. Правомірна поведінка.

2. Правопорушення.

3. Зловживання правом.

4. Об’єктивно-протиправне діяння.

Зловживання правом –вживання права на зло в тих випадках, коли управомочений суб’єкт володіє суб’єктивним правом, діє в його межах, але наносить якийсь збиток правам інших осіб або суспільству в цілому.

Ознаки зловживання правом:

1. Наявність у особи суб’єктивних прав.

2. Діяльність по реалізації цих прав.

3. Використання прав у протиріччя їхньому соціальному призначенню або заподіяння цим збитку суспільним або особистим інтересам.

4. Відсутність порушення конкретних юридичних заборон або обов’язків.

5. Встановлення факту зловживання компетентним правозастосовним органом.

6. Настання юридичних наслідків.

Об’єктивно-протиправне діяння –дія або бездіяльність, що порушує норму права, але не тягне юридичної відповідальності.

Види об’єктивно-протиправного діяння:

1. Протиправне діяння недієздатної особи (наприклад, малолітньої).

2. Безвинне діяння (наприклад, діяння психічно хворої людини).

§ 2. Характеристика правопорушення87

Правопорушення –це суспільно шкідливе винне діяння (дія або бездіяльність) дієздатного суб’єкта, що суперечить вимогам правових норм.

Ознаки правопорушення:

1. Акт поведінки виражається в дії або в бездіяльності.

2. Тільки вольові діяння, тобто залежать від волі і свідомості учасників, здійснюються ними добровільно.

3. Індивід усвідомлює, що діє протиправно, діє винно.

4. Ця дія або бездіяльність протиправна, тобто порушуюча вимоги норм права.

5. Воно завжди соціально негативне, суспільно шкідливе.

Класифікація.

I. Злочини – суспільно небезпечні діяння, карні в кримінальному порядку.

II. Проступки .

1. Адміністративні правопорушення (адміністративні проступки) – протиправне винне діяння, що посягає на певну категорію відносин і за яке законодавством передбачається адміністративна відповідальність.

2. Цивільно-правові делікти (цивільно-правові проступки) – протиправні діяння, що наносять шкоду урегульованим нормами цивільного права майновим і зв’язаним із ними особистим немайновим відносинам.

3. Дисциплінарні проступки – протиправне винне невиконання робітником або службовцем своїх трудових або службових обов’язків, яке порушує правила внутрішнього трудового розпорядку.

Сукупність ознак правопорушення в єдності його об’єктивної та суб’єктивної сторони, необхідних і достатніх для покладання юридичної відповідальності на суб’єкта, визначається як склад правопорушення.

Він містить у собі наступні елементи:

I. Суб’єктправопорушення – деліктоздатна фізична особа або організація.

II. Об’єктправопорушення – ті суспільні відносини, що порушуються при правопорушенні.

III. Об’єктивна сторонаправопорушення – зовнішній вираз правопорушення. Зовні правопорушення виражається у формі:

1. Матеріального складу – правопорушення є скоєним, якщо в наявності є протиправне діяння, його соціально негативні наслідки і причинно-слідчий зв’язок між ними.

2. Формального складу – правопорушення є скоєним, якщо в наявності є хоча б протиправне діяння, навіть якщо немає наслідків цього діяння.

IV. Суб’єктивна сторонаправопорушення – вина, мотив і мета.

Мотив – спонукальні причини, що підштовхнули правопорушника до вчинення правопорушення.

Мета –той результат, що бажав досягти правопорушник при скоєнні правопорушення.

Вина –психічне ставлення особи до скоєного нею правопорушення.

Вона виражається у формі умислу і необережності.

Умисел буває двох типів:

1. Прямий – особа усвідомлює факт свого діяння, передбачає настання соціально-негативних наслідків свого діяння і бажає їхнього настання.

2. Непрямий – особа усвідомлює факт свого діяння, передбачає настання соціально-негативних наслідків свого діяння і свідомо припускає їх настання або ставиться до них байдуже.

Необережність буває також двох типів:

1. Самовпевненість – особа усвідомить факт свого діяння, передбачає настання соціально-негативних наслідків свого діяння, але самовпевнено розраховує на їхнє запобігання.

2. Недбалість – особа усвідомить факт свого діяння, але не передбачає соціально-негативних наслідків, хоча повинна і могла їх передбачати.

Без наявності хоча б одного елемента складу правопорушення, немає самого правопорушення.

Правомірна поведінка

Правомірна поведінка –це масова за масштабами соціально корисна усвідомлена поведінка людей і організацій, що відповідає правовим нормам і гарантована державою. 89

Ознаки правомірної поведінки:

1. Відповідає вимогам правових норм.

2. Воно зазвичай соціально корисна.

Класифікація:

I. За юридичним закріпленням.

1. Об’єктивно-необхідна.

2. Бажана для суспільства.

3. Соціально припустима.

II. За об’єктивною стороною.

1. Активна – активна дія.

2. Пасивна – бездіяльність.

III. За суб’єктом.

1. Індивідуальна. Правомірна поведінка одного.

2. Групова. Правомірна поведінки групи людей.

IV. За формою реалізації норм права.

1. Дотримання. Мається на увазі дотримання заборон.

2. Використання. Мається на увазі використання суб’єктивних прав.

3. Виконання. Мається на увазі виконання обов’язку.

V. За суб’єктивною стороною.

1. Соціально-активна. Характеризується прагненням принести користь суспільству.

2. Законослухняна. Характеризується свідомим підпорядкуванням закону.

3. Конформістська. Правомірна поведінка, що витікає з прагнення робити як усі.

4. Марґінальна. Правомірну поведінку викликає страх перед покаранням.

5. Звична. Правомірна поведінка, що стала звичною у силу багатократного повторення.

Юридична відповідальність

Юридична відповідальність –це застосування до правопорушників (фізичних та юридичних осіб) передбачених законодавством санкцій, що забезпечуються у примусовому порядку державою.

Ознаки юридичної відповідальності:

1. Юридична відповідальність передбачає державний примус.

2. Кількісні показники. Це означає, що юридична відповідальність – це не примус «взагалі», а певна «міра» такого примусу, чітко обкреслений його об’єм.

3. Наявність фактичної підстави.

4. Відповідальність тягне за собою негативні наслідки (позбавлення) для правопорушника.

5. Характер і об’єм позбавлень встановлюється в санкції юридичної норми.

6. Покладання позбавлень, застосування державно-примусових мір здійснюється в ході правозастосувальної діяльності компетентним державним органом у строго визначеному законом порядку і формах.

Принципи юридичної відповідальності:

I. Законність – вимога суворої і неухильної реалізації правових розпоряджень.

II. Справедливість – складається з вимог:

1. Не можна призначати кримінальне покарання за проступки.

2. Закон, що установлює відповідальність або підсилює її, не має зворотної сили.

3. Якщо шкода, заподіяний правопорушенням, має зворотний характер, юридична відповідальність повинна забезпечувати його надолуження.

4. За одне правопорушення можливо лише одне покарання.

5. Відповідальність несе той, хто зробив правопорушення.

6. Вид і міра покарання залежить від “ваги” правопорушення.

III. Незворотність настання – неминучість настання юридичної відповідальності за скоєне правопорушення.

IV. Доцільність – неприпустимо звільнення правопорушника від юридичної відповідальності без законних підстав.

V. Індивідуалізація покарання – відповідальність за скоєне правопорушення винний повинен нести сам.

VI. Відповідальність за вину – відповідальність може наступати лише при наявності вини правопорушника.

VII. Неприпустимість подвоєння відповідальності – неприпустимість поєднання двох і більш видів юридичної відповідальності за одне правопорушення.

Види юридичної відповідальності в Україні: 91

1. Кримінальна відповідальність – настає за вироком суду на підставі Кримінально-процесуального Кодексу за скоєння злочину. Поширені види покарання: позбавлення волі, виправні роботи, штраф тощо.

2. Адміністративна відповідальність – настає за постановою адміністративних органів на підставі Кодексу про адміністративні правопорушення за вчинення адміністративних проступків. Поширений вид покарання – штраф. Можливий адміністративний арешт терміном до 15 діб включно.

3. Цивільно-правова відповідальність – настає за рішенням суду на підставі Цивільно-процесуального Кодексу за скоєння цивільно-правових деліктів. Поширені види покарання – пеня (штраф, неустойка), відшкодування шкоди. Може бути надолуження збитків.

4. Дисциплінарна відповідальність – настає на підставі наказу адміністрації підприємства відповідно до Кодексу Законів про Працю за скоєння дисциплінарного проступку. Поширені види покарання: догана і звільнення.

5. Матеріальна відповідальність – настає на підставі наказу адміністрації підприємства згідно з Кодексом Законів про Працю за заподіяння матеріального збитку підприємству. Поширений вид покарання – грошове стягнення. Матеріальна відповідальність може бути підвищеною, повною й обмеженою.

Механізм правового регулювання –це система юридичних засобів, організованих найбільш послідовним способом з метою подолання перешкод, що стають на шляху задоволення інтересів суб’єктів права.

Стадії правового регулювання:

1. Видання норми права (регламентація суспільних відносин).

2. Виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

3. Реалізація суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Елементи механізму правового регулювання: норма права, юридичний факт, правовідносини, акти реалізації права, акти 92

застосування права, акти офіційного тлумачення, нормативно-правові акти та інші правові засоби.

Правові засоби –це правові явища, що виражаються в інструментах (установленнях) і діяннях (технологіях), за допомогою яких задовольняються інтереси суб’єктів права, забезпечується досягнення соціально корисних цілей.

Ознаки правових засобів:

1. Вони є узагальнюючими юридичними способами забезпечення інтересів суб’єктів права, досягнення поставлених цілей.

2. Відображають інформаційно-енергетичні якості і ресурси права, що додає їм особливу юридичну чинність, спрямовану на те, щоб подолати перешкоди, які стоять на шляху задоволення інтересів учасників правовідносин.

3. Поєднуючись певним чином, виступають основними елементами дії права, механізму правового регулювання, правових режимів (тобто функціонального боку права).

4. Призводять до юридичних наслідків, конкретних результатів, того чи іншого ступеня ефективності або дефективності правового регулювання.

5. Забезпечуються державою.

Види правових засобів:

I. За характером.

1. Матеріальні.

2. Процесуальні.

II. За галузевою приналежністю.

1. Конституційні.

2. Цивільні.

3. Адміністративні.

4. Інші.

III. За функціональною роллю.

1. Регулятивні.

2. Охоронні.

IV. За інформаційно-психологічною спрямованістю (чиїм інтересам віддається перевага).

1. Стимулюючі. Прикладом можуть бути заохочення, пільги, дозволи.

2. Обмежуючі. Прикладом можуть бути покарання, заборони, обов’язки.

§ 2. Правові стимули й обмеження93

Правовий стимул –це правове спонукання до законослухняних дій, що створює певний режим сприяння для задоволення власних інтересів суб’єкта.

Види правових стимулів:

I. За елементом структури норми права.

1. Юридичний факт-стимул (гіпотеза).

2. Суб’єктивне право (диспозиція).

3. Законний інтерес (диспозиція).

4. Пільга (диспозиція).

5. Заохочення (санкція).

II. За предметом правового регулювання.

1. Конституційні.

2. Цивільні.

3. Екологічні.

4. Інші.

III. За об’ємом.

1. Основні. Прикладом може бути суб’єктивне право.

2. Часткові. Прикладом може бути законний інтерес.

3. Додаткові. Прикладом може бути пільга.

IV. За часом дії.

1. Постійні.

2. Тимчасові.

V. За змістом.

1. Матеріально-правові. Прикладом може бути премія.

2. Морально-правові. Прикладом може бути подяка.

Правове обмеження –це правове стримування протизаконної акції, що створює умови для охорони і захисту інтересів контрсуб’єкту і суспільних інтересів.

Види правових обмежень:

I. За елементом структури норми права.

1. Юридичний факт-обмеження (гіпотеза).

2. Юридичний обов’язок (диспозиція).

3. Заборона і припинення (диспозиція).

4. Покарання (санкція).

II. За предметом правового регулювання.

1. Конституційні.

2. Цивільні.

3. Екологічні.

4. Інші.

III. За об’ємом.

1. Повні.

2. Часткові.

IV. За часом дії.

1. Постійні. Прикладом можуть бути встановлені законом виборчі обмеження.

2. Тимчасові. Прикладом можуть бути позначені в акті про надзвичайне положення.

V. За змістом.

1. Матеріально-правові. Прикладом може бути позбавлення премії.

2. Морально-правові. Прикладом може бути догана.

Різновидом правових стимулів є правові заохочення.

Правове заохочення –це форма і міра юридичного схвалення добровільної заслуженої дії, у результаті чого суб’єкт винагороджується, для нього настають сприятливі наслідки.

Характерною ознакою правового заохочення є заслужена поведінка (заслуга).

Одним із видів правового заохочення є правова пільга –правомірне полегшення стану суб’єкта, що дозволяє йому повніше задовольнити власні інтереси і виражається як у наданні додаткових особливих прав (переваг), так і в звільненні від обов’язків.

Протилежністю правового заохочення є правове покарання –форма і міра юридичного осуду (осудження) винної, протиправної поведінки, у результаті якої суб’єкт у чомусь обов’язково обмежується, чогось позбавляється.

Типологія права

Розглядаючи формаційний підхід до типології, слід мати на увазі, що кожному типу держави відповідає певний тип права.

Так, рабовласницькому типу держави відповідає рабовласницький тип права, феодальному – феодальний, буржуазному – буржуазний, а соціалістичному типу держави – відповідно, соціалістичний тип права. Аналіз типології держав за формаційним підходом дає підстави стверджувати: тип права формується в інтересах пануючого класу.

Типи права:

1. Рабовласницький – зведена в закон воля рабовласників.

2. Феодальний – право-привілей.

3. Буржуазний тип права характеризується формально-юридичною рівністю громадян перед законом, священною приватною власністю.

4. Соціалістичний – формально виражає інтереси всього народу, а фактично – інтереси партійно-державної бюрократії.

Правова система

Правову системуможна визначити як цілісний комплекс правових явищ, обумовлених об’єктивними закономірностями розвитку суспільства, усвідомлено і постійно відтворений людьми та їх організаціями (державою), який використовується ними для досягнення своїх цілей.

Її відміна від системи права полягає в тому, що остання характеризує інституціональну внутрішню структуру нормативної основи правової системи – права, як такого; правова система ж охоплює всі правові явища в масштабах держави і суспільства. Тобто правова система містить у собі систему права, а також юридичну практику і правову ідеологію.

Правова система складається з п’ятьох рівнів:

1. Суб’єктно-сутнісний рівень –виділяється для того, щоб підкреслити значення суб’єктів права як створюючих певну систему матеріальних чинників правової системи.

2. Інтелектуально-психологічний рівень –формує праворозуміння конкретної людини, а також індивідуальну та суспільну правосвідомість.

3. Нормативно-регулятивний рівень –дозволяє зробити висновок про те, що визначальним чинником, який створює систему, виступає норма права.

4. Організаційно-діяльний рівень –охоплює усі юридично оформлені зв’язки і відносини, форми реалізації права, різні види правової поведінки людей, правотворчу і правозастосувальну діяльність держави і суспільства.

5. Соціально-результативний рівень –характеризує, з одного боку, те, наскільки людина, як суб’єкт права, засвоїла правову дійсність, як вона «живе» в ній, а з іншого боку – те, як сформульовані і наскільки ідентичні інтереси індивіда і суспільства, різного роду режими і стани, що дозволяють уявити собі певні результати дії норм права (правова культура, законність, правопорядок).

Існує декілька критеріїв типології правових систем різних держав:

1. Спільність генезису (виникнення і наступний розвиток).

2. Спільність джерел, форм закріплення і вираження норм права.

3. Інші (наприклад, структурна єдність, подібність, спільність принципів регулювання суспільних відносин, єдність термінології, юридичних категорій і понять, а також техніки викладу і систематизації норм права тощо).

З урахуванням всього цього, у науці виділяються наступні правові сім’ї, що у свою чергу поділяються на правові системи:

1. Англо-американська (система загального права). Характерна для Великобританії, США, Канади, Австралії, Нової Зеландії й ін. Основне джерело права – судовий прецедент.

2. Романо–германська (система континентального права). Характерна для країн континентальної Європи, Латинської Америки, деяких країн Африки, а також Туреччини. Основне джерело права – нормативно-правовий акт.

3. Релігійна. Характерна для країн, що сповідають в якості державної релігії католицизм (Ватикан), іслам (Іран), індуїзм (Індія), іудаїзм (Ізраїль). Основне джерело права – документи, що містять релігійні норми права (шаріат для мусульман).

4. Соціалістична. Характерна для СРСР, КНР, КНДР, В’єтнаму, Куби. Хоча формальним джерелом права є нормативно-правовий акт, фактично все підкоряється рішенням правлячої партії.

5. Звичаєва. Характерна для країн Тропічної й Екваторіальної Африки, а також для Мадагаскару. Основне джерело права – звичаї, традиції.

Усі землі, які знаходяться в межах України, складають її земельний фонд, який передбачає наявність загального правового режиму усіх земель незалежно від форми власності на землю і її цільового призначення.

Разом з тим існують й істотні відмінності між землями, що зумовлено різними способами їх використання, різним цільовим призначенням, особливостями правової охорони і т. ін. За даними та іншими критеріями землі можуть поділятися на окремі види.

Важливе правове значення має поділ земель за основним цільовим призначенням на категорії.

Категорія земель – це частина земельного фонду України, яка характеризується основним цільовим призначенням та особливостями правового режиму.

Земельний кодекс України (ст. 19) закріплює наступні категорії земель:

а) землі сільськогосподарського призначення;

б) землі житлової та громадської забудови;

в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) землі оздоровчого призначення;

г) землі рекреаційного призначення;

д) землі історико-культурного призначення;

є) землі лісового фонду;

є) землі водного фонду;

ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Кожна категорія земель мас особливий правовий режим, специфіка якого визначається переважно їх цільовим призначенням.

Правовий режим земель – це встановлений законом порядок використання та охорони земель.

Правовий режим земель можна поділити на загальний, який властивий всьому складу земель України; особливий, властивий окремим категоріям земель; і спеціальний або конкретний, властивий конкретним земельним ділянкам.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Основну частину земель сільськогосподарського призначення займають сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги).

Основним цільовим призначенням цієї категорії земель є їх використання як основного засобу виробництва у сфері сільськогосподарської діяльності. Цим викликані й особливості їх правового режиму, який полягає в охороні земель сільськогосподарського призначення від несільськогосподарського використання. Землі, призначені для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарського використання. Для будівництва промислових підприємств, об’єктів транспорту і для інших потреб, не пов’язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські землі або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Особливій правовій охороні підлягають особливо цінні сільськогосподарські землі, землі дослідних посівів науково-дослідних установ і навчальних закладів. їх вилучення для сільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених законом.

До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об’єктів загального користування.

Основними складовими частинами земель житлової та громадської забудови є земельні ділянки дчя будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і гаражного будівництва, земельні ділянки житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів, земельні ділянки багатоквартирних житлових будинків.

Особливостями правового режиму земель житлової та громадської забудови є використання їх на плановій основі, тобто відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.

Самостійною категорією земель є також земііприродно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення. Землі природно-заповідного фонду – це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об’єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Землі природно-заповідного фонду складаються з двох видів: 1) природних територій та об’єктів (природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ); 2) штучно створених об’єктів (ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва).

Правовий режим територій та об’єктів природно-заповідного фонду, порядок використання їх земель визначається Законами України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року та ”Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 року.

Землям, які належать до даної категорії, властиві особлива правова охорона, вилучення їх з господарського обігу. Вони переважно перебувають у державній власності. Закон забороняє вилучення таких земель і використання їх не за цільовим призначенням.

До земель іншого природоохоронного призначення належать: а) земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду; б) земельні ділянки, в межах яких є природні об’єкти, що мають особливу наукову цінність.

Землями оздоровчого призначення є землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. До природних лікувальних ресурсів належать мінеральні води, лікувальні гдязі і т. ін. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель.

Місцевості, які мають природні лікувальні властивості в установленому законом порядку можуть бути визнані курортами. На територіях курортів встановлюються округи і зони санітарної охорони.

До земель рекреаційного призначення належать землі, що використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів. До них належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, території будинків відпочинку, пансіонатів, об’єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів і т. ін.

На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам’ятки історії та культури, історико-куль-турні заповідники, городища, кургани, давні поховання, історичні поселення, інші об’єкти, які мають історико-культурну цінність.

Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів та комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель. Землями лісового фонду є землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті зеленими насадженнями в межах населених пунктів, полезахисними лісовими смугами, окремими деревами і групами дерев та чагарниками на сільськогосподарських угіддях і т. ін.

Особливістю правового режиму цих земель є те, що він повністю підпорядкований правовому режиму лісів, що ростуть на цих землях. Тому правовий режим земель лісового фонду визначається не лише земельним, а й лісовим законодавством, зокрема, Лісовим кодексом України.

Наступна категорія земель – землі водного фонду, до яких належать землі, зайняті водними об’єктами – морями, річками, озерами, водосховищами та ін., а також землі, виділені під смуги відводу і водоохоронні зони водних об’єктів. Оскільки основним цільовим призначенням цих земель є забезпечення використання і охорони вод, їх правовий режим значною мірою визначається водним законодавством. Землі водного фонду використовуються для задоволення життєвих, побутових, оздоровчих та інших потреб населення, а також водогосподарських, природоохоронних, промислових, енергетичних, транспортних, рибогосподарських та інших потреб. Особливості правового режиму земель водного фонду визначається Водним кодексом України.

Земіяни промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Основне цільове призначення цих земель – бути операційною базою для розміщення та функціонування промислових та інших підприємств та об’єктів.

Правовий режим земель даної категорії визначається багатьма нормативно-правовими актами, зокрема, законами України “Про транспорт”, “Про телекомунікації”, “Про використання земель оборони” та ін.

Основними суб’єктами права приватної власності на зем­лі сільськогосподарського призначення є громадяни Украї­ни.Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть лише орендувати ці землі.

Більшість громадян України отримала земельні ділянки у власність безоплатно у процесі реструктуризації земель ко­лективних сільськогосподарських підприємств. Це — селяни, колишні члени цих підприємств.

Суб’єктами землекористування цього виду земель можуть бути також певні юридичні особи. Це — фермерські госпо­дарства, сільськогосподарські кооперативи, приватні аграр­ні підприємства. Селяни мають право вільного вибору орга­нізаційно-правових форм здійснення землекористування.

Іноземні юридичні особи та іноземні юридичні держави не можуть бути суб’єктами права власності на землі сільсько­господарського призначення (п. 4 ст. 22 ЗК).

Загальним для всіх суб’єктів сільськогосподарського зем­лекористування є їх безпосередній зв’язок із сільськогоспо­дарським виробництвом і ведення його переважно на ринко­вих товарних засадах.

До певних суб’єктів використання земель сільськогоспо­дарського призначення, особливо для фермерів, існують спе­ціальні вимоги (наявність сільськогосподарської освіти, від­повідного досвіду роботи тощо).

Суб’єктами сільськогосподарського землекористування особи стають внаслідок одержання певних земельних площ у встановленому порядку. Отже, останнє є для них правовстановлюючим фактом.

Як громадяни України, так і юридичні особи України, бу­дучи спеціальними суб’єктами земельних відносин, володі­ють і спеціальною земельною правоздатністю.

Суб’єктами права сільськогосподарського землекористуван­ня є лише ті особи, які мають спеціальну, тобто земельну право­здатність; вона виникає на підставі земельного законодавства.

Конкретна земельна дієздатність у суб’єктів земельних від­носин стосовно земель сільськогосподарського призначення визначена певними чіткими правовими умовами як для фі­зичних, так і для юридичних осіб. Вона в основному закріпле­на Земельним кодексом України, а також спеціальним зако­нодавством. Крім права на одержання земельної ділянки, цим законодавством передбачається можливість займатися пра­цею на землі, сільськогосподарським виробництвом.

Провідне місце серед суб’єктів сільськогосподарського землекористування посідають громадяни України. Здебіль­шого це селяни. Вони можуть реалізувати свою земельну правоздатність як індивідуально, так і за допомогою певних групових (колективних) організаційно-правових форм.

Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (пере-

важно на засадах оренди) також для ведення особистого се­лянського господарства, садівництва, городництва, сіноко­сіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва (п. З «а» ст. 22 ЗК).

Серед товарних форм ведення сільськогосподарського ви­робництва нині найпоширенішими є фермерські господарс­тва та сільськогосподарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламенту­ють їх правовий статус.

На практиці як землекористувачі існують також аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідаль­ністю, агрофірми тощо.

Суб’єктами сільськогосподарського замлекористування можуть бути: сільськогосподарські підприємства; сільсько­господарські науково-дослідні установи та навчальні закла­ди; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також несільськогосподарські під­приємства, установи та організації; релігійні організації та об’єднання громадян.

Суб’єкти сільськогосподарського землекористування (особ­ливо його великих організаційних форм) повинні, як правило, відповідати певним вимогам щодо освіти, досвіду роботи в сільському господарстві, здатності вести господарство тощо.

Земельний кодекс України 2001 р. передбачив також при­ватизацію земель державних і комунальних сільськогоспо­дарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК). їх працівникам при приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевос­ті). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій).

Не можуть бути суб’єктами права власності на землі сіль­ськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні дер­жави (п. 4 ст. 22 ЗК).Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкування цих земель інозем­ними громадянами, а також особами без громадянства. Про­те, на підставі п. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Таку саму норму встановлено і для іноземних юридичних осіб (п. З ст. 82 ЗК). Цим підкреслюється особлива національна цінність цих земель, їх провідна роль для забезпечення земельних інтересів громадян Украї­ни та інших українських землекористувачів.

Земельний кодекс України 2001 р. закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов’язки. Зокрема, всі власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку¹, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно госпо­дарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сіль­ськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогос­подарську продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об’єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкоду­вання збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджу­вав жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Нарешті, всім земельним власникам належить право від­шкодування завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК Укра­їни збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для ін­ших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву цих угідь, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання до­ходів за час тимчасового їх невикористання.

Слід зазначити, що ЗК України дав неповний перелік прав власників земельних ділянок. Крім прав, перелічених у ст. 90, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведен­ня меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обміню­вати земельну ділянку, право сервітуту.

Загальні права для всіх власників земельних ділянок спе­ціалізуються залежно від конкретного виду землекористу­вання (фермерського, кооперативного, особистого селян­ського тощо).

Загальні для всіх власників земельних ділянок обов’язкивстановлено в ст. 91 ЗК України. Зокрема, вони зобов’язані: а) забезпечувати використання земельних ділянок за цільо­вим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земель­них ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості земель; д) своє­часно надавати відповідним органам виконавчої влади та ор­ганам місцевого самоврядування дані про стан і використан­ня земель та інших природних ресурсів у порядку, встановле­ному законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов’язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиеро­зійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Фермер­ське господарство — це форма підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили ба­жання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Істотна особливість фер­мерських господарств, як суб’єктів земельних та інших від­носин, зумовила необхідність прийняття нової редакції спе­ціального законодавчого акта про них — Закону України «Про фермерське господарство» від 19 липня 2003 р.¹.

Землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермер­ському господарству як юридичні й особі; б) земельних діля­нок, що належать громадянам-членам фермерського госпо­дарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. При цьому права володіння та користування земель­ними ділянками, які знаходяться у власності членів фермер­ського господарства, здійснює само фермерське господарство.

Земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності. Зе­мельний кодекс України (ст. 121) встановив норми безоплат­ної передачі земельних ділянок громадянам України із цих земель. Зокрема, для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю) визначеної для членів сіль­ськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться господарс­тво. Якщо на цих територіях є кілька підприємств, то розмір земельної частки (паю) визначається як середній по цих сіль­ськогосподарських підприємствах.

Членам фермерських господарств надано право одержувати у приватну власність (безоплатно) раніше надані їм у користу­вання земельні ділянки, їх розмір дорівнює земельній частці (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташова­ного на території відповідної ради. Земельні ділянки, площа яких перевищує цей розмір, передаються громадянам у приват­ну власність для ведення фермерського господарства на підста­ві цивільно-правових угод. При цьому земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, громадські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приват­ну власність у рахунок земельної частки (паю). Йдеться про тих громадян, які мали земельні ділянки у постійному користуван­ні, але не набули раніше права на земельну частку (пай). Тим са­мим таких громадян урівняно в цьому праві з колишніми члена­ми колективних сільськогосподарських підприємств.

Законом України «Про фермерське господарство» закріп­лено, що громадяни України, які до 1 січня 2002 року отримали в постійне користування або оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства., мають переважне пра­во на придбання (викуп) земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі до 50 гек­тарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

Для ведення фермерського господарства земельні ділянки надаються громадянам єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближе­ними до існуючих шляхів, електро- і водопостачальних сис­тем та інших видів інженерної інфраструктури.

Землі лісового і водного фондів, що входять до складу сіль­ськогосподарських угідь, за загальним правилом, не можуть передаватися у приватну власність для ведення фермер­ських господарств. Виняток складають невеликі — до 5 гек­тарів ділянки лісу у складі фермерського господарства і неве­ликі — до 3 гектарів ділянки під замкненими природними во­доймами.

Істотна новела введена законом щодо успадкування фер­мерського господарства і пов’язаних з цим земельних відно­син. Так, згідно зі ст. 23 Закону України «Про фермерське гос­подарство» при успадкуванні фермерського господарства двома або більше спадкоємцями земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в результаті її поділу утвориться хоча б одна земельна ділянка менше мінімального розміру, встановлено­го для цього регіону. Регіональні мінімальні розміри земель­них ділянок мають бути науково обгрунтованими. Вони виз­начаються центральним органом виконавчої влади з питань аграрної політики України та Українською академією аграр­них наук і затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Звернення стягнення та земельні ділянки, надані у влас­ність для ведення фермерського господарства, допускається у випадках, коли у фермерського господарства відсутнє інше майно, на яке може бути звернено стягнення.

Права фермерських господарств щодо використання зе­мель регулюються Земельним кодексом України та Законом України «Про фермерське господарство».

Права всіх власників земельних ділянок закріплено в ст. 90 ЗК України. Отже, фермерські господарства та члени господарства як власники земель мають право продавати або іншим шляхом відчужувати свої земельні ділянки, пере­давати їх в оренду, заставу, спадщину. Проте, згідно з перехідними положеннями Кодексу до 1 січня 2005 р. вони не мають права це робити. Виняток становлять договір міни земельної ділянки та передача її у спадщину. Ці угоди можна укладати, не чекаючи зазначеного терміну.

Це також стосується і вилучення земель для суспільних потреб. При цьому слід мати на увазі, що вилучення особли­во цінних земель (зокрема, чорноземів) для несільськогосподарських потреб, як загальне правило, не допускається. При­пинення права власності на земельну ділянку (її відчуження) може мати місце лише з мотивів суспільної необхідності та для суспільних (а не особистих) потреб.

У фермерських господарств та їх членів-власників земель­них ділянок органи державної влади та органи місцевого са­моврядування мають право за їх згодою викупити ці ділянки для певних суспільних потреб.

Фермерські господарства та їх члени-власники земельних ділянок є повноправними їх користувачами. Вони мають пра­во самостійно господарювати на цих ділянках. Проте, слід ма­ти на увазі їх спеціальну земельну правоздатність. Це озна­чає, що вони, будучи аграрними суб’єктами, в першу чергу по­винні використовувати свої землі для вирощування сільсько­господарських культур, ведення тваринництва, організації переробки сільськогосподарської продукції тощо. Тобто йдеться про цільове використання земель сільськогосподар­ського призначення. Вони мають повне право власності на всі посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур (на корню) та на всю вироблену продукцію; можуть розпоряд­жатися ними на свій розсуд. Проте, держава повинна допома­гати фермерам в організації вигідного збуту сільськогоспо­дарської продукції як у самій державі, так і поза її межами.

Громадянам, які створили фермерське господарство, га­рантується право облаштувати постійне місце проживання в тій частині наданої доля ведення фермерського господарства земельної ділянки, з якої забезпечується зручний доступ до всіх виробничих об’єктів господарства. У разі знаходження постійного місця проживання членів фермерського госпо­дарства за межами населених пунктів, вони мають право на створення відокремленої фермерської садиби, для облашту­вання якої їм надається державна допомога.

Фермерські господарства можуть використовувати у вста­новленому порядку (за Кодексом України про надра) для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені (місцевого значення) корисні копалини.

Фермерське господарство має право проводити залісення частини земель та будувати замкнену водойму на земельній ділянці, що належить фермерському господарству чи його членові.

Поза безпосередньо сільськогосподарським землекорис­туванням фермерські господарства та їх члени можуть вико­ристовувати землі і для спорудження жилих будинків, вироб­ничих та інших будівель і споруд, організації сучасної інфраструктури тощо. Таке будівництво здійснюється відпо­відно до затверджених документації із землеустрою та місто­будівної документації.

Будівництво на орендованій земельній ділянці будинків, будівель і споруд фермерське господарство-орендар погод­жує з орендодавцем.

У випадках, передбачених законом, господарства та їх члени мають право на відшкодування завданих їм збитків.

Усі порушені права власників земельних ділянок підляга­ють відновленню у порядку, встановленому законом.

Обов’язки власників земельних ділянок закріплено ст. 91 ЗК України. Вони повністю стосуються і фермерських госпо­дарств.

Головним обов’язком є забезпечення використання земель за їх цільовим призначенням. Для земель сільськогосподар­ського призначення, які мають пріоритетний правовий ре­жим, цей принцип має особливо важливе значення, про що йшлося раніше.

Враховуючи конкретний стан цих земель, надзвичайно зна­чимим є обов’язок додержання вимог законодавства про охоро­ну довкілля при їх використанні. Це стосується в першу чергу охорони грунтів як об’єктів особливої охорони (ст. 168 ЗК).

Земельний кодекс України правомірно вказує і на обов’язок фермерських господарств — власників земельних ділянок своєчасно сплачувати податки та збори. До цього та­кож слід додати і обов’язок своєчасної сплати орендної плати, якщо господарство використовує орендовані землі.

Фермерське господарство не повинно порушувати права власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів.

Власники земельних ділянок у фермерських господарс­твах зобов’язані своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом. Йдеться, насамперед, про моніторинг земель — систему спостереження за їх станом з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів (глава 33 ЗК Украї­ни). Це має істотне значення і для ведення державного зе­мельного кадастру (глава 34 ЗК України).

Як і інші власники, фермерські господарства повинні дба­ти про збереження геодезичних знаків, протиерозійних спо­руд, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

Законом можуть бути встановлені й інші обов’язки влас­ників земельних ділянок.

Задача № 9.

До Вас, як юристконсульта приватної фірми, повторно, у лютому 2009 року, звернувся громадянин Кравченко М., майбутній голова фермерського господарства, з прохання пояснити які існують особливості порядку набуття земельних ділянок для ведення фермерського господарства на праві власності та на праві користування порівняно з 2005 роком, коли громадянин Кравченко М. звертався вперше. За якої умови і на якому юридичному титулі він може одержати земельні ділянки з водними об’єктами.

1. Дайте обгрунтовані відповіді на поставлені питання з посиланням на чинне законодавство.

Задача № 6.

Кожен із подружжя Сидоренків, як члени колективного сільськогосподарського підприємства “Промінь” одержали сертифікати на право на земельну частку (пай).

У травні 2005 року громадянка Сидоренко Олена Сергіївна відповідно до своєї заяви та згідно з рішенням сільської ради одержала земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства та правопосвідчуючий документ.

У квітні 2008 року громадянка Сидоренко вирішила продати належну їй на праві приватної власності земельну ділянку у зв’язку з чим звернулась до нотаріуса за посвідченням договору купівлі-продажу. Нотаріус погодився засвідчити цей правочин, але за умови якщо не буде заперечень з боку чоловіка.

Громадянка Сидоренко О.С. не погодилась з думкою нотаріуса, вважаючи, що земельна ділянка для ведення особистого селянського господарства знаходиться в її особистій приватній власності, а відтак згода чоловіка, який також має право на виділення своєї земельної ділянки в натурі ( на місцевості) не потрібна.

1. Визначте коло суспільних правовідносин.

2. Назвіть особливості правового режиму сільськогосподарських земель.

3. Чи грунтуються на чинному законодавству позиції нотаріуса та громадянки Сидоренко О.С.